Тернополянка Христинка Ковальчук робить в образотворчому мистецтві перші кроки, але вони такі промовисті, привабливо-самобутні й упевнено-сміливі, що це дозволяє говорити про незаперечний творчий талант, успішну долю, яка народжується і заповідається на наших очах, говорити не про входження у світ мистецтва, а про злет.
Про це свідчать ті численні нагороди, які вона отримала на різних конкурсах і виставках. Зокрема, диплом першого ступеня за перше місце в Першому всеукраїнському (12-му Всекримському) конкурсі учнівської молоді «Змагаймося за нове життя», грамота за перше місце в обласному фестивалі-конкурсі, присвяченому 100- річчю боїв під Лисонею, грамота за друге призове місце на четвертому відкритому конкурсі-пленері «Замковий етюд» для учнів художніх шкіл у Кам’янці-Подільському, диплом за друге місце у другому етапі Всеукраїнської олімпіади з образотворчого мистецтва, перше місце в обласній олімпіаді із живопису, численні нагороди на шкільних олімпіадах…
— Христинко, коли ти відчула, що хочеш стати художницею, що це твоє покликання?
— Не можу пригадати, коли саме вирішила пов’язати своє майбутнє з творчістю. Пам’ятаю лише, що, коли була маленькою, дуже любила малювати. Якусь особливу любов відчувала до олівців і паперу. Малювання дарувало мені таку радість! Звідки це в дитини? Хто може сказати? Якийсь вищий потяг душі, дарований Богом. Мистецтво входило у моє серце та непомітно стало невід’ємною його частинкою. Нині уявити собі життя без нього я вже не можу. З ним пов’язані всі мої найбільші радощі, сподівання, мрії…
— Кажуть, талант, як любов: коли він є, його відчувають. Чи відчуваєш ти талант художника? Як це проявляється на рівні відчуттів, натхнення?
— Якщо талантом можна назвати творчий неспокій і занурення у власний світ під час малювання, тоді я його відчуваю, бо справді переживаю незвичні душевні стани, які передати словами буде важко. Сподіваюся, це закодовано в моїх картинах. Щодо натхнення, то воно зазвичай приходить під час роботи. А ось ідеї відвідують часто у непідходящий момент, тому роблю заготовки у блокноті й пізніше переношу на полотно. Під час роботи часто композиція та загальний план моєї картини змінюються і, зрештою, вона може бути не схожою на ту, яку задумала. Зізнаюся, що це так радісно, так хвилююче іти за покликом натхнення, яке диктує і веде тебе. Я тричі на тиждень відвідую Тернопільську художню школу ім. М. Бойчука (викладачка Соломія Бутковська), а ще займаюся в центрі творчості дітей та юнацтва в групі Юрія Чумака. Принагідно зауважу, що з вчителями мені надзвичайно поталанило: Соломія Іванівна і Юрій Васильович завжди приємно подивовують мене своєю невичерпною творчою енергією, справжнім горінням і жертовною відданістю мистецтву.
— Японські майстри часто працюють на випередження думки… Яку роль у твоїй творчості відіграє підсвідомість, спонтанна робота?
— Швидше за все, пензель керує моєю рукою. Часто приступаю до роботи, навіть не маючи уявлення, що зараз народиться під моєю рукою. Можу розпочати з того, що перше спаде на думку, а потім розвивати ідею. Поступово стихія натхнення підхоплює мене і несе як своєрідна течія. Часто, коли закінчу роботу, дивуюся сама собі: невже це справді намалювала я? Така таємниця творчості. Але без таємниці творчості не буває.
— У тебе є чимало казкових сюжетів, фантастичних алегорій, які нагадують сновидіння.
— Найчастіше бачу буденні та неказкові сни, тому сюжетів для картин з них не черпаю. Зазвичай ідеї приходять у туманних узагальнених формах. Коли сідаю за мольберт, то починаю уявляти все детальніше.
— Що для тебе Україна, народні звичаї, культура, побут? Чи вивчаєш їх? Чи усвідомлюєш себе як виражена україноцентрична мисткиня? Чи національне, архетипне не має для тебе особливої ваги?
— Одним з моїх улюблених предметів є історія. Також із задоволенням читаю твори українських авторів на історичну тематику. Особливо люблю розповіді про життя селян у минулому, де відображено побут, традиції, легенди… Село завжди було колискою і носієм нашої духовної культури. Завдяки йому вистояла Україна в найважчі часи, коли міста були страшенно зрусифіковані та обезличені. Мені подобається вислів «Село — ось справжня столиця мистецтва». Але нам треба не тільки повертатися в минуле, а й дивитися в майбутнє. Я вважаю, що варто поєднувати елементи минулого із сучасним, адже це дуже красиво і… перспективно.
— А хто з наших тернопільських художників для тебе взірець для наслідування? Твори кого ти шануєш, вивчаєш і любиш?
— Я вже називала Юрія Чумака, ученицею якого мені пощастило стати. Ще можу назвати Миколу Дмітруха, незабутнього Дмитра Стецька. Високим взірцем для наслідування для мене є також графік Євген Удін, який просто потрясає своєю високою працездатністю та невичерпністю. Євген Тимофійович, як мало хто, дбайливо і наполегливо, з якоюсь фанатичною завзятістю плекає свій стиль, в якому збережено свіжість бачення, невичерпний молодечий запал, артистизм і ефект колірної гармонії. Адже стиль для художника — це все. І власне те, чим я зайнята сьогодні — це вироблення власного стилю, не схожого ні на чий інший.
— Як уявляєш своє майбутнє?
— Уявляю його тісно пов’язаним з образотворчим мистецтвом. Також мрію багато подорожувати, побачити світ і вивчити кілька іноземних мов.
Бесіду записав Петро СОРОКА
м. Тернопіль.