Вільне життя

Білим цвітом плаче калина

Вона відійшла тихо, як і жила, стомлена роками, хворобами і пережитим. Як і з кожним, хто іде за Межу, з нею відійшов і цілий світ, такий  різноликий, мудрий і бентежний. Частково він залишився в її книжках та в пам’яті тих, хто знав цю до останніх днів вродливу, доброзичливу й світлу жінку.

Лідія Романчук… Повстанська медсестра. Магаданська каторжанка в радянські часи. Українська патріотка. Активістка численних заходів щодо відродження незалежної України. Мама відомої тернопільської письменниці Лесі Романчук, бабуся знаної в краї журналістки Наталки Колтун. Прабабуся. Авторка багатьох публікацій, здебільшого патріотичного спрямування, в нашій газеті. Вона належала до того покоління, для якого Україна була надто вагомим, навіть святим словом. Дуже хотіла, щоб таким воно було і для нинішньої молоді, і для наступних поколінь.

Мала свій світ захоплень. Найперше — вишиття. Скільки сорочок вишила! І для себе, і для своїх дівчат — доньки та внучки. Вишивала навіть у таборі: порола шматки тканини і фарбувала нитки лікарськими препаратами (і за колючим дротом використовували її знання медицини). Гарно співала. Пісня рятувала її, повертала до життя, коли несила було терпіти табірні будні. Гарно шила і в своїх сукнях була справжньою модницею. Уже в поважні літа, коли приходила в нашу редакцію в своїх гарних сукенках, у капелюшку — наче з подіуму сходила. Зайвою була хіба що паличка, з якою вже не розлучалася. У Тернополі її знали і як одну з найкращих герданиць, такі дивовижні речі виготовляла з бісеру. Смачно готувала, пекла. Не раз приходила в редакцію зі шматочком фірмового «пляцка» чи салатом. Любила вгостити тих, кого  любила. Була жінкою до останньої своєї клітинки.

А ще писала книги, до газет — здебільшого спогади, жіночі історії, ділилася думками з тих чи інших проблем. Гортаю одну з книжок її спогадів — «Червоним плакала калина». У ній — її життя, таке трагічне і таке високе. І її любов, що зігрівала впродовж усіх літ. А також — гірка правда про той час, жорстоку систему, що мордувала людей за саме лише прагнення залишитися українцем. А ще ця книжка про незнищенність українського духу, уміння залишатись людьми навіть у нелюдських умовах.

Судили її 25 лютого 1945 року в Рівному. «Найгуманніший» радянський суд виніс вирок: 15 років каторжних робіт з пораженням в правах на п’ять років. За що? Ось яку довідку видали Лідії Романчук уже в наші дні: «У документах держархіву Рівненської області є відомості, що Ясень (дівоче прізвище. — Г. С.) Лідія Яківна, 1926 року народження, уродженка і жителька с. Дермань-II Мізоцького району Рівненської області була визнана винною і засуджена за те, що в серпні 1942 року вступила в банду ОУН, закінчила курси санітарок і під прізвиськом «Орися» допомагала бандитам. Крім цього, восени 1943 року і в серпні 1944 року була присутня на зборах, які проводив політреферент ОУН під прізвиськом «Олесь», і від нього отримала завдання виховувати дітей в націоналістичному дусі… Президією Рівненського обласного суду 15 березня 1989 року переглянута кримінальна справа відносно Ясень Л. Я. Вирок військового трибуналу військ НКВС… відмінено і справа… припинена за недоведенням вини Ясень Лідії Яківни в скоєнні злочину. Ясень Л. Я. по даній справі реабілітована».

У 1989-му та й згодом масово видавались подібні довідки. А як було їм, юним бранкам радянської системи, пережити ту магаданську каторгу. «Ватні штани, гімнастерка, тілогрійка, бушлат — і ніякої жіночої білизни, як не передбачено і постелі, — згадувала пані Лідія. — Тілогрійку стелиш на голих, з блощицями, нарах, бушлатом накриваєшся, а під голову  кладеш шматяні бурки з підошвами від автомобільних коліс. Митися в лазню ведуть за списком бригад. Ведуть тоді, коли вже зіпріла від поту гімнастерка рветься на плечах. В лазні чекає полатана з «каптьорки» одежа. Про прання, яке потребує жінка щодня, ніхто не знав… Щастям було те, що від пісного харчування (хліб і солена вода) був відсутній менструальний цикл… Жили однією думкою — про хліб і як би відпочити, бо вихідних не давали. Ще дуже молилися, бо нічого в голову не йшло, все забулося, навіть прізвище зникло, бо був номер Д-452 на шапці-вушанці та на плечах. За тим номером викликали на роботу, давали пайку хліба… Через чотири роки замінили каторгу на табори… Перевезли на агробазу. Повернулася пам’ять, згадала адресу батьків, просила посилки і жіночого одягу. Отака жахлива молодість, але на агробазі нас потягнуло на пісні, навіть концерти влаштовували».

Уже на поселенні зустріла свою долю — Івана Романчука, уродженця Трибухівців Гусятинського району, «красивого чорнявого  галичанина» й, «не задумуючись, пішла з ним до загсу». «Розписались і поїхали в кабіні вантажної машини в Нагорний, де він жив». Там у них і народилася донечка Леся. Через багато літ Леся Романчук, уже знана поетеса, так згадуватиме своє дитинство:

Слів не купиш і не продаси,
Спогади дитинства без підробки.
Людям сняться закосичені ліси,
А мені колимські голі сопки…
І росли ми, діти Колими,
Мінус сорок — норма в тому краю,
Лиш дванадцять місяців зими,
Решта — літо, добре пам’ятаю…

У Тернополі, куди привіз їх чоловік, жилося важко, бідно, хворобливо, а особливо після його смерті, під постійним наглядом. З часом стало легше. «Захопилася музикою. Записувала гарні пісні, годинами насолоджуючись мелодіями… Знаходила в собі сили поборювати постійні страшні болі. Лікувалася кожен день і тішилась кожним прожитим днем. Не могла впасти у відчай, бо була Леся… В’язала, лежачи в ліжку. Руки мліють, а я працюю. Не розраховувала на чужу допомогу, бо не було на кого», — згадувала пані Лідія.

Бог дарував їй довге життя —  понад 90 років. Зізнавалась, що «все життя тягнулась до прекрасного» і намагалась наповнювати свої дні красою, доброзичливістю, світлими помислами і гарними виробами своїх рук. Такою залишиться в моїй пам’яті ця світла жінка у власноруч пошитих вишуканих сукнях і капелюшку, що дуже пасував до її вродливого обличчя, якого навіть старість не посміла споганити.

Хай буде тепло вам у новому домі, пані Лідіє! Ви заслужили і ласки Божої, і світлої пам’яті всіх тих, хто вас знав. Може, тому і не червоним, а білим цвітом плаче за вами калина.

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини