Отримала від Миколи Лазаровича «з вірою в перемогу України» його нове історичне дослідження «Російсько-українська війна (2014—2017 роки): короткий нарис». Відомий в краї історик, професор Тернопільського національного економічного університету, досі цікавився в нашій історії здебільшого періодами українського національно-визвольного руху 1914—1921 років та Голодомору. Зокрема, до 100-річчя битви на Лисоні видав грунтовне дослідження «Легіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба». Воно унікальне не тільки обсягом, глибиною та грунтовністю розкриття феномену січового стрілецтва, а й тим, що автор допрацьовував його, перебуваючи добровольцем на фронті уже нинішньої російсько-української війни. Нова праця Миколи Лазаровича стосується війни, яка випала на його долю.
Він аналізує події ще по «теплих» слідах, прагнучи зафіксувати основні моменти, та робить висновки, що породило цю війну. Якщо хтось думає, що писати про теперішній час легше, ніж про те, що відбувалося десятиліття чи століття тому, бо, мовляв, усе ще свіже в пам’яті, вся потрібна інформація на сторінках часописів і в Інтернеті, та й живі очевидці поруч, той глибоко помиляється. «Особливістю сучасної гібридної війни є те, — зазначає письменник Тарас Прохасько, — що весь масив інформації і повідомлень про хід бойових дій розсипається на безліч фрагментів, які не затримуються в довгій пам’яті. Не дивно, що навіть обізнаним важко тепер пригадати всю еволюцію війни. Тому книжка «Російсько-українська війна (2014—2017 роки)» — спроба систематизації нашої недавньої історії — є актом стратегічним».
Напевно, ота систематизація і була головним завданням, яке ставив перед собою автор: усе зафіксувати, нічого не випустити з поля зору, зробити бодай основні висновки. Він, власне, відтворює основну канву теперішньої російсько-української війни, на основі якої згодом цілком може з’явитися більш грунтовне дослідження. А поки що Микола Лазарович у своєму короткому нарисі вводить читача в лабіринти російської ворожості до України, намагання сусідньої держави втримати нашу країну в полі свого впливу, а коли це не вдається, то спричиняє відкриту агресію проти суверенної держави.
Свій аналіз автор починає з Революції Гідності «як геополітичної загрози Російської Федерації», описує події насильницької анексії Криму, ескалацію конфлікту на сході України, гібридну війну (відому також як «війна керованого хаосу») проти Української держави, відродження українського війська, його перші поразки і перемоги. Окремі розділи історичного дослідження присвячені масовому вторгненню регулярних військ Росії в Україну, Іловайському котлу, Мінській тристоронній угоді 2014 року, боям на Дебальцівському плацдармі, переговорам «нормандської четвірки» в Мінську 2015 року, політичним та економічним санкціям міжнародної спільноти щодо Росії, ставленню населення РФ до російської агресії щодо України та попереднім наслідкам Російсько-української війни (саме так, з великої літери, означує автор цю війну).
Попри те, що це лише короткий нарис, у ньому знайшлося місце для багатьох цікавих фактів і свідчень. Мене, приміром, вразили ті сторінки книжки, де йдеться про жорстоке поводження російських військовослужбовців з українськими вояками. Їхня пропаганда волає, що ми нібито їмо росіян на сніданок з яєшнею та розпинаємо дітей, і скромно мовчить про реальні звірства російських військових на українській землі.
Лише один факт, який оприлюднив історик Я. Тинченко в журналі «Український тиждень». Наші хлопці виходили з Іловайського котла. Одну з вантажівок підбили росіяни. Вона перекинулась і шестеро чи семеро військовослужбовців загинули. 10 чи 11 бійців були поранені та контужені. Один із солдатів почав махати білою ганчіркою та кричати, аби не стріляли. У відповідь військовий у формі старшого лейтенанта Збройних сил Російської Федерації голосно наказав, аби хлопці піднімались і виходили. Щойно вони піднялися, по них відкрили вогонь з автоматів. Двоє загинули на місці, інші дістали додаткові поранення. Вцілілим українським солдатам російський старший лейтенант наказав повзти до нього. Потім дав команду роздягнутись догола на швидкість. Дев’ятнадцятирічний солдат Іван Клевчук був поранений в обидві руки і не міг швидко роздягнутися: російський офіцер вистрілив йому в спину та голову. Ще один юний боєць теж не встигав роздягнутись — його також застрілив той офіцер. Немолодий сержант, який був серед бранців, почав дорікати офіцеру, але у відповідь отримав кулі у спину та голову.
30 серпня 2014 року на місці цієї трагедії полковник ЗСУ Палагнюк, за домовленістю з російською стороною, збирав загиблих. Знайшов п’ять роздягнених тіл, що лежали поряд під деревом, та ще одного — неподалік від місця страти. «Отже, сьогодні ми маємо того самого ворога, котрий сторіччями прагне знищити нашу державність. Тому мусимо збагнути, що проблема не в Путіні чи Кремлі. Проблема в російському народі — спільноті, яка сформувалася з нацистською ментальністю і ненавидить все, що в її розумінні має ознаки інакшості, чужості… Ворогів, звичайно, має багато народів, але в росіян залежно від часу, настрою й політичної кон’юнктури ворогами є практично всі, хто не хоче визнавати залежності від Московії/Росії. Всюди, куди приходять росіяни, незалежно від особи їхнього правителя чи політичного режиму, — біль, страждання, смерть. Без усвідомлення цього ми не зможемо ефективно боротися проти російської агресії», — зазначає Микола Лазарович.
Перш ніж перейти до висновків, автор дослідження нагадує слова прем’єр-міністра Ізраїлю (1969-1974), уродженки Києва Голди Меїр: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть нас бачити мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісу». Українці сьогодні, пише М. Лазарович, мають ідентичну ситуацію, але наш ворог значно підступніший і володіє ядерною зброєю. Тому ми зрештою мусимо засвоїти хоч якісь уроки як нинішньої війни зокрема, так і історії багатовікових українсько-російських відносин загалом.
Отже, урок перший: «Росіянам не можна довіряти за жодних обставин. За своїм ставленням до України й українців вони однакові, а та невелика частина їх, яка співчуває нашій країні, — радше виняток, що підтверджує правило. Майбутні україно-російські відносини повинні базуватися лише на міжнародних договорах і добре оснащеному кордоні. Якщо ми цього не засвоїмо — усе повториться знову…»
Урок другий. На жаль, нині в Україні життя іде двома паралельними потоками. Одні, усвідомлюючи, що Україна зобов’язана скористатися історичним шансом і назавжди розірвати залежність від Росії, воюють проти ворога, займаються волонтерством, працюють над реформуванням країни. Інші переймаються лише задоволенням власних інтересів. Подібною була ситуація під час Української революції 1917—1921 років, коли українці загалом байдуже поставилися до потреби збройно захищати державну незалежність. Як наслідок — Україну окупували російські більшовики, які в 1932—1933 роках організували Голодомор.
Урок третій. Упродовж сторіч, зазначає М. Лазарович, слабкою ланкою в Україні залишаються влада та політичний клас загалом, які мали б подавати добрий приклад для суспільства, організовувати його. В багатьох країнах так і є. У нашій же усе навпаки — народ примушує владу ставати кращою. І цю тенденцію, на думку автора дослідження, треба зберегти. «Громадянське суспільство має жорстко тиснути на владу, змушувати її реформувати суспільство, боротися проти корупції, але при цьому не допустити хаосу і не дати проросійським силам жодного шансу на реванш».
Урок четвертий. Протягом своєї історії Україна не мала надійних союзників, що нерідко призводило до болісних поразок. «Відповідно нині слід вживати всіх можливих заходів, щоб, з одного боку, якнайбільше поглибити євроатлантичну інтеграцію нашої країни, а з іншого — «максимально дистанціюватися від такої агресивної й непередбачуваної держави, як Росія», — зазначає автор.
І урок п’ятий, найголовніший. У боротьбі як на зовнішньому фронті проти російської агресії, так і на внутрішньому — проти корупції, безвідповідальних чиновників та інертності, треба покладатися тільки на власні сили. Війна дає усвідомлення єдності суспільства, розуміння того, що всі ми маємо об’єднатися заради перемоги над віковічним ворогом України — Росією. Загалом же, переконаний Микола Лазарович, «наша держава матиме шанс вижити і бути цікавою для світу лише як українська, україномовна, з Українською помісною церквою та, безумовно, демократична». А завершується короткий нарис на оптимістичній ноті: «Усе залежить від кожного з нас. Наш найбільший ворог — байдужість. Спробуймо прорватися! Пам’ятаймо, що наша воля окроплена кров’ю не лише попередніх поколінь, а й теперішніх героїв Небесної Сотні та Російсько-української війни».
Окрім згаданого аналізу, Микола Лазарович також подає хронологію Російсько-української війни (2014—2017 років), а як додатки — низку інтерв’ю, які давав засобам масової інформації після повернення з війни. Його оцінки, роздуми, узагальнення в них доповнюють наукове дослідження певними емоційними моментами та повніше розкривають особу автора, внутрішню мотивацію його вчинків, послідовність принципів, намагання жити за тією правдою, яку обстоює публічно. Книжка щедро ілюстрована. А присвятив її М. Лазарович побратимам-воякам 14-ї окремої мобільної бригади, з якими ділив бойові будні та важку солдатську роботу.
До редакції вже зверталися наші читачі із запитанням, де можна придбати нове історичне дослідження Миколи Лазаровича. Один чоловік навіть скаржився, що обійшов усі тернопільські книгарні, але його не знайшов. Книжки цієї справді немає у наших книгарнях. Її можна замовити лише по Інтернету в івано-франківського видавництва «Лілея-НВ», яке видрукувало нову працю тернопільського історика.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел