Сьогодні журналісти приймають вітання з професійним святом. Але і нам є кого вітати. Шостого червня 80 років тому в далекій Франції, у родині українських емігрантів Безпальків, народився молодший син Михайло. Його нині знає чи не все Тернопілля як актора академічного обласного драматичного театру імені Т. Шевченка, а ще — Діда Мороза — рекордсмена України. Днями ми з ним погомоніли про прожите й пережите.
— Михайле Антоновичу, які думки навіюють поважні літа?
— Не сподівався, що доживу до вісімдесяти і ще працюватиму. Адже колись як було: 60 — і прощавай театр. Ніколи не думав, що 62 роки творитиму на цій сцені. Уже не одне покоління пройшло. Я тепер залишився одним із найстарших акторів, котрі починали ще зі старого театру, що був на вулиці Івана Франка. Ніколи не думав, що молодь, люблячи, звертатиметься до мене ніжно «дядя Міша» — і це дуже приємно, це, мабуть, треба заслужити. Вдячний долі, що мене підтримує й адміністрація театру, що довкола мене так багато доброзичливих, світлих людей.
— Чи не хотілось вам, як вашому старшому братові, повернутися у Францію?
— При житті батько запитував мене, чи не картаю його, що привіз нас в Україну? Я сказав: «Ні». Вже тоді збагнув: батько мав змогу там залишитися і ми могли продовжити у Франції навчання, але його замучила ностальгія за Батьківщиною. Казав: «Сухар з водою — і я своя людина на своїй землі». Я його зрозумів і зараз розумію. Хтось може подумати, що це лжепатріотизм. Ні. У мені закладені татові гени, а він дуже любив Україну. Мабуть, це передалося.
— Ви у Франції більше ніколи не були. Не захотілось навіть подивитися на ті стежки, по яких зробили свої перші кроки?
— Ні. Так, наше дитинство було голим-босим. Їли лободу, моркву замість цукру. Але то миналося. А коли потрапив у театральну студію, дуже цікаве життя почалося. Звичайно, багато працював: по два виїзди на день, мені як актору-початківцю треба було зіграти 29 вистав на місяць. Отримував копійки, був період, що й грошей не давали, але радість творчості скрашувала сумний побут.
— А в який момент відчули, що акторство — ваше покликання? Одразу, як прийшли в театр?
— Значно-значно пізніше. Років 20 тому.
— Із 62-х років роботи в театрі так пізно прийшло це усвідомлення?
— Так. І коли це збагнув, щиро жалкував, що багато часу згаяв даремно.
— Вас вважають характерним актором другого плану. Ніколи не хотілось грати головні ролі?
— На всіх їх не вистачає. Та коли серйозно, хотілося — і я грав головні ролі. Можливо, не всі, яких прагнув. Але і ролі другого плану теж комусь треба виконувати.
— Начальник обласного управління культури Григорій Шергей при врученні вам відзнак «Людини року-2017» зазначав, що ви володієте дивовижною здатністю робити ролі другого плану головними у виставах. Як вам це вдається?
— З одного боку, багато почерпнув з досвіду моїх вчителів, друзів-акторів Семена Івановича Онипка, Ганни Іванівни Голець, Юрія Титовича Авраменка, Івана Олександровича Яроцького… Це були дуже талановиті актори та розумні люди. Вони підказували, підтримували мене. А з іншого, мав насолоду від цієї роботи. Адже, отримуючи ту чи іншу роль другого плану, а тим більше епізодичну, мені треба було шукати, як змінити зовнішність, одяг, знайти потрібну манеру поведінки на сцені. Це потребувало багато праці, щоб роль вийшла яскравою, я сказав би, смачною. Але й сам отримую від цього задоволення, і глядачу ця робота запам’ятовується.
Наприклад, вдячний світлої па-м’яті головному художникові театру Казимирові Сікорському. Коли ми взяли до постановки «Циганського барона», у Старого цигана ролі не було, а мені треба його грати. Броніславович підібрав костюм, почепили бороду. Я більше мовчав, ніж говорив, а персонаж вийшов дуже колоритний. Творив образ поглядом, жестами.
— Ганна Голець на схилі літ казала, що готова навіть грати жабу під кущем, лиш би залишатися на сцені. А Марія Гонта заради цього бігла б у театр босою по морозі. На що ви готові, щоб залишатись у професії?
— Терпеливо чекати, що режисер мене помітить і дасть роль. Водночас радуватися за колегу, що він отримав роль. А настане час, що колега порадується за мене.
— І ви впевнені, що він порадується?
— По-різному буває. Але життя, як бумеранг, повертається. Якщо я на вас щось поганого наговорив, завтра на мене наговорять — і тими самими словами.
— Скажіть, а як вдається зберігати таку відмінну акторську форму: у вас нічого зайвого — ні кіло-грамів, ні самозакоханості, ні заздрості…
— Усього є потрошки. Старше покоління і бурчить, і нарікає. І заздрість є. Ми заздримо молодості. Але одні меншою мірою, інші — більшою.
— А ваша міра яка?
— Така, як Ганна Іванівна Голець казала: «Якщо ти злишся на мене, ти злишся на весь світ». Якщо ти злишся в театрі на адміністрацію, не перенось цього на свого партнера. Виходячи на сцену, якщо й навіть щось не так» — не роби партнеру зауваження. Можливо, у тому і твоя вина: не так дав репліку, не там на сцені став. Якщо вина твоя, корона не спаде — попроси вибачення. А не говори: «Бач, прийшов місяць тому, а вже голос має». Буває, в театр приходить «зелененький» актор, а за рік стає маститим. Скажімо, зараз дуже стрімко пішов вгору Євген Лацік. І багато молодих наших акторів уже заявляють про себе зрілими роботами.
— А вам багато в житті довелось перепрошувати?
— Не кривитиму душею: швидше ні, ніж так.
— Чи маєте свій життєвий девіз?
— Не задумувався над цим. Живу за принципом: роби добро — добро до тебе повернеться. Може, й можна це назвати девізом.
— Ви зі своєю дружиною народились в один день та один місяць — шостого червня. Це мало вплив на ваші стосунки?
— Якогось прямого зв’язку між цим не бачу. За гороскопом ми обоє близнюки, тож намагаємось миритися так, як миряться близнюки. А якщо якась іскорка непорозуміння й виникне, волію уступити, набрати в рот води й промовчати.
— А на днях народження не економите?
— Ні. У неї свої друзі, у мене — свої. Хоч ті й інші, як правило, запрошують до себе нас обох.
— Ким ви ще могли б стати, якби не були актором? Адже, знаю, за першою освітою ви механізатор широкого профілю.
— Між іншим, навчання в ПТУ не було зайвим: я вмію щось робити і руками. Після школи дуже хотів поїхати у Львів і вивчитися на закрійника: люблю голку. Може, це й дивно вам, але коли щось підшиваєш чи шиєш, забуваєш про все. Це найкраще заспокійливе. Тепер моє хобі — виготовляти людям на ювілеї медалі, альбоми реставрувати. Але це все поза професією, яку вибирав, до речі, не я, а вона мене. Коли при театрі відкрили студію, пішов з товаришем, що дуже хотів стати актором, за компанію на прослуховування. Товариша не прийняли, а мене взяли.
— Що найбільше цінуєте в людях, а чого не сприймаєте?
— Найдорожча для мене доброта і я відчуваю людей, які вміють і роблять добро. А дратує найбільше пихатість: став на котурни — і всі довкруг нікчемні, один ось я такий талановитий-преталановитий. Кругом «я», «я», «я». Стараюсь, щоб мого «я» було якнайменше, волію або мовчати, або говорити про своїх колег, про їхні здобутки.
— Чи хтось із ваших дітей, онуків пішов за вами в актори?
— Онук Валентин навчається у В’ячеслава Хім’яка, четвертий курс закінчує. Збирається в магістратуру. Як складеться далі його доля, покаже час.
— Чого бажаєте собі на ювілей?
— Мій бенефіс відбудеться в театрі 10 червня. Гратимемо «Гуцулку Ксеню». Хочу, щоб люди, котрі прийдуть того вечора в театр, отримали позитивні емоції, гарний настрій, поспілкувалися, відпочили. А щодо побажань собі: був би не проти творити й далі. Ще в силі й від сцени маю насолоду, незалежно від того, чи виходжу на неї в ролі, чи в масовці.
— Дякую за інтерв’ю. І літ до ста вам втішати людей своєю творчістю.
Розмовляла Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел