У мислячої людини вже сама постановка цього питання викликає обурення: всі народи повинні бути духовно незалежними, за винятком хіба що духовно незрілих. То чому так не є? Бо в світі, а відтак і в християнських церквах часто ще панує право сили, яке поступово, але впевнено витісняється правом Бога. І свідомість людини, обплутана павутиною неправди, звільняється від неї, очищується, прояснюється і займає позицію нездоланного бажання самому формувати свій світогляд на основі Божих законів, які шанує Його церква.
Ця думка стала провідною під час зустрічі групи тернополян зі священнослужителем, кандидатом богослов’я, лектором Всеукраїнського товариства «Знання» Віктором Веряскіним, лекцію якого мала нагоду послухати у день Святої Трійці. І присвячувалась вона можливому наданню Вселенським Патріархом Томосу про незалежність Українській православній церкві. Короткий її виклад пропоную читачам «Вільного життя плюс».
Як і коли отримала автокефалію Москва
У Москві кажуть: «Ви не гідні автокефалії. В кращому випадку — лише автономії». «Автокефалія» з грецької означає «сам голова». Автономія — це часткова, номінальна самостійність.
Російський історик Скримніков у книжці «Государство и церковь на Руси», виданій у 1991 році, висвітлив церковне життя XIV—XVI століть. Останній розділ називається «Започаткування патріаршества і автокефалії на Московській Русі». В цей час правив Борис Годунов і вів хитромудру політику. Турки-османи зайняли Константинополь, і Константинопольський патріарх перебував у нужді. Після декількох років заслання, розорення і втрати храму Софії в Константинополі він приїхав, як тоді говорили, за милостинею: «Ви залишилися єдиною нерозореною християнською країною, всюди турки, а ви — свої, єдиновірці, допоможіть». А ті кажуть: «Добре, що ви приїхали. Допоможемо, якщо ви дасте автокефалію Московському патріархату і висвятите першого патріарха. Ми хочемо бути самостійними і незалежними». Виявляється, їм можна і бажано. А патріарх каже: «Я, взагалі-то, приїхав за іншим. За моральною і матеріальною підтримкою. До того ж одноосібно ці питання не можу вирішувати, треба порадитися з іншими патріархами, соборно вирішити…»
Борис Годунов, протримавши патріарха сім місяців в ув’язненні, підіслав до нього людину від влади, Андрія Щелкалова, і той пригрозив патріархові, що втопить його у річці, якщо не підпише заготовлену в Москві грамоту. А цей грек навіть не вмів читати московською мовою і не міг знати, що в цій грамоті написали. А Борис Годунов каже: «Ви можете залишитися тут, у Москві, і бути Вселенським патріархом». (Ото амбіції!) Але патріарх через перекладачів зі свого почету відповів, що він не за тим приїхав.
Один із тих, хто супроводжував Константинопольського патріарха, Дорофей, пізніше писав: хоч і не з доброї волі, але Єремія висвятив першого патріарха Московії і заклав автокефалію. За свідченням цього Дорофея, грекам принесли вже готову грамоту, яку, через відсутність перекладу, вони навіть не могли прочитати. Ця грамота про заснування автокефалії московської церкви збереглася. На її фотографії бачимо однакові печаті і одним почерком зроблені підписи. Це грамота за 1586 рік. Але збереглися три грамоти: окрім згаданої, ще 1586, 1589 і 1590 років. Усі різні за формою, змістом, за підписами і печатками. Більше того, є ще грамота 1593 року, писана вже по-грецьки, в Константинополі.
Справа в тому, що в 1586 році, коли Борис Годунов зі своїми опричниками силою примусили Константинопольського патріарха підписати грамоту, його відпустили і навіть нагородили. Він приїхав у Константинополь, розповів усе своїм співбратам. А ті кажуть: «Ну, під загрозою смерті це є нелегітимно. А ти чому не вистояв? Чому героїчно не відстоював правду? Ти взяв від них гроші, значить продав. Це симонія, гріх». Вони відбирають у Єремії патріарший сан і анульовують його рішення. Ось чому московити знову мусили вирішувати питання свого патріархату і в 1589, і в 1590, і в 1593 роках.
До слова, коли в 1991 році в РПЦ вибрали патріархом Алексія ІІ, попередника Кирила, то новообраний релігійний лідер, як заведено, розсилав грамоти в інші церкви: мене вибрали на престол, я вас про те оповіщаю. А патріархи чотирнадцяти православних церков у відповідь присилали свої грамоти: дякуємо за повідомлення; визнаємо новообраного патріарха і будемо контактувати; молитимемося за ваше здоров’я, як і ви за наше. І таке інше. Але в цій грамоті, яка опублікована, написано: «Визнаємо Московську церкву…» І далі ключова фраза: «у межах 1593 року». Тобто без Прибалтики, без України і без Сибіру. І це в 1991 році! Константинопольський патріархат ніколи не приховував свого ставлення до Російської церкви і визнавав її лише в межах 1593 року. Тоді існувало Московське князівство, до якого входили Суздаль і Володимир. Навіть Твер і Рязань, які нині не набагато виходять за межі Московської області, не завжди належали до тодішнього Московського князівства. Але це окрема тема.
Чого РПЦ прагне насправді
Коли Москва нині нахабно заявляє, що Україна — її канонічна територія, то це не відповідає історичним документам. Це відповідає тільки її бажанню і, як вони кажуть, «праву сили». Вони виставляють себе материнською церквою і не збираються відпускати на свободу «дочірню». Але оскільки Москві 850 років, недавно відсвяткувала історичний ювілей, а Києву, навіть за радянською історіо–графією, 1500 років відзначили у 1982-му, то виходить, що «матері» 850 років, а «дочці» — 1500. Не збігається ні хронологічно, ні логічно, ні за історичними документами, ні зі всіх інших точок зору…
Цікаву публікацію надрукувала щомісячна газета «Совершенно секретно», п’яте число, за травень 2018 року. Зламали хакери електронну пошту і опублікували листування патріарха Московського Кирила із так званим експертом з православ’я в Україні Фроловим. Ось кілька фраз із цього матеріалу: «Треба нейтралізувати дії Константинопольського Патріарха шляхом домовленості. Запропонувати йому душпастирство двох мільйонів російських туристів, які відпочивають у Туреччині». Конкретна пропозиція, чим підкупити Константинопольського Патріарха, й не кожен вистоїть і відмовиться від того, щоби росіяни відвідували їхні храми, замовляли в них молебні, купували свічки. «Скеруємо до вас два мільйони паломників. У вас буде дохід». Тобто шукають способи прямого і опосередкованого підкупу Патріарха Константинопольського.
Ще одна фраза з листування «Взагалі, захист територіальної цілісності України мені не зрозумілий. Я в душі не визнаю України. Більше того, її не визнає патріарх Кирило. Він і в кулуарах нам чітко говорив, що мета його патріархату — державне злиття Росії і України». Цілком відверто. Коли розкрили і опублікували всю оцю інформацію, російська сторона заявила: «Нам не соромно ні за одне слово, яке стало публічно доступним із цього листування. Ми все правильно робили». Вони так думають, вони цього хочуть.
У газеті подано листування за кілька років. Серед іншого йдеться і про таке: «Щоби молитви наші дійшли конкретно, за призначенням, терміново потрібний проросійський митрополит у Києві. Для того, щоби вибрали саме Онуфрія, потрібно ще 13 голосів для переваги. При мотивуванні цих архієреїв вони повинні стати друзями Москви»; «Дуже важливо, щоби собор Української православної церкви не звертався до бойовиків скласти зброю. І не писав подібних дурних вказівок». Далі: «Митрополит Агафангел дзвонив із чеського номера і сказав наступне: «Доведи до Путіна, що я і вся Одеська єпархія очікує конкретних вказівок. Єпархія мене підтримує і готова до бою. Я готовий духовно й ідейно очолити повстання». Громадянин України. Митрополит Української православної церкви Агафангел Саввін.
І останнє з цього матеріалу. Безпосереднє прохання від священика УПЦ МП, який служить в Україні: «Протягом останніх дев’яти місяців більшу частину часу мені доводилося душпастирювати серед бійців донецького ополчення, серед яких були і мої духовні чада. За ці місяці вдалося навести контакти з православними воїнами різних підрозділів, «Спарта» та інших, які перебувають, найчастіше, на передовій, де не можна проводити регулярних богослужінь. Моїх скромних зусиль явно не достатньо. Виражаючи очікування і надії православних воїнів, звертаюся до Вас (патріарха Кирила) з проханням не публічно благословити створення польових пересувних храмів… Вірне чадо Православної церкви Московського патріархату і Ваш смиренний послушник ієромонах Феодосій». Нагадуємо, що це газета «Совершенно секретно», №5, за травень цього року.
Прийшла черга України отримати Томос
Потрібно знати і розуміти, що всі лідери України багаторазово зверталися до патріарха Московського з проханням автокефалії. У 1991 році звертався президент Леонід Кравчук. Не дали. У 1992 році також зверталися і знову отримали «ні». Сьогодні роблять вигляд, що ображаються: «Чому ви звертаєтеся до Константинопольського патріархату?» Цікаво, що коли в 1991 році проводили Всеукраїнську Раду лідерів релігійних організацій, то всі предстоятелі проголосували «за». У тому числі є підпис і предстоятеля УПЦ(МП) Онуфрія, який тоді був за автокефалію. Нещодавно митрополит Олександр Драбинко, колишній секретар митрополита Володимира Сабодана, в телевізійному виступі сказав: «У мене є документ з підписом Онуфрія, який підтримував тоді автокефалію».
Коли в 1992 році Москва отримала цей документ, де всі єпископи проголосували «за», то вони моментально передзвонили всім, хто дуже був залежним від них і на кого було багато компромату, і примусили відкликати свої підписи. Тому ті підписи залишилися тільки на папері. Священнослужителі сказали, що відкликають свої підписи, бо піддалися емоційному патріотичному підйому, а зараз думають інакше. Тому в 1992 році відбувся розкол на Київський і Московський патріархати.
Процитуємо документ, який у відповідь на звернення Президента України Петра Порошенка і Верховної Ради опублікував Синод Константинопольського патріархату: «Святий і священний Синод під головуванням його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія завершив своє чергове засідання, яке відбулося з четверга, 19 квітня, по п’ятницю, 20 квітня. Всі питання порядку денного були розглянуті, обговорені та прийняті рішення. Відповідно до божественних і святих канонів…» От Московський патріархат говорить: ми канонічні, а ви — не канонічні. А Константинопольський патріархат стверджує: «Ми розглянули підстави і відповідно до канонів приймаємо рішення про початок процедури оформлення Томосу про автокефалію». А також, окрім канонів, вікового церковного порядку і священного церковного передання, Вселенський патріархат зацікавлений у збереженні православної єдності і турбується про Православну церкву в усьому світі. Відповідальність Московського патріархату тільки за себе — і все. А Вселенський патріархат турбується про вирішення питань віруючих у всьому світі, на всіх канонічних територіях через свій статус — історичний і реальний.
Дехто каже, можливо, і небезпідставно: ну, скільки там тих греків у районі Стамбула в Туреччині? 2—2,5 тисячі. А в Константинопольському патріархаті — 56 єпархій по всьому світу. За списками віруючих Константинопольського патріархату — 3,5 мільйона. У Стамбулі — тільки адміністрація і обслуговуючий персонал, а по всьому світі Вселенський патріархат має мільйони своїх людей, юрисдикція його вселенська, всесвітня. Тому він так написав: я турбуюся про православ’я у всіх країнах. Увага: «особливо українського православного Народу, який отримав від Константинополя спасаючу християнську віру і святе хрещення». «Народу» — з великої літери, так і написано.
Зверніть увагу, Народу України дається автокефалія, а не якійсь групі партійній чи якійсь частині. А тому треба консолідуватися і усвідомити, що таке народ у єдності. Тому що ми думаємо, якій частині народу давати? «Партія» у перекладі означає «частина». Хорова партія — тенорова, басова, дискантова, альтова, але хору нема… У нас в Україні поки що немає хору. У нас кожна партія грає своє і виходить какофонія. А юрба стає Народом, коли об’єднується єдністю віри, єдністю мети, світогляду і національної ідеї. Народові готові дати автокефалію.
Як це було в інших церквах
Константинополь вирішив інформувати братські і сестринські церкви. Росіяни за це і зачепилися. Ну, раз їх будуть питати, то вони не погодяться. Але ми забуваємо, наскільки змінилася ситуація. Константинопольський патріархат зрозумів, що з Москвою можна хоча б періодично поводитися так, щоби ставити її на її місце. Нині саме така ситуація, що можна.
Коли в 1917 році розвалилася Російська імперія, від неї відпали Фінляндія та Польща. Обидві відразу порушили питання про повну незалежність, у тому числі і церковну, проголосивши незалежність своїх церков від Москви. Але Польща оформила це приблизно через чотири роки. У 1924 році її маленька православна церква отримала від Патріарха Константинопольського Томос на автокефалію. У ньому написано, що оскільки приєднання Київської митрополії до Москви було неканонічним, то вони не визнають, а анульовують це рішення і проголошують Томос про автокефалію Польської православної церкви, незалежної від Москви.
Естонська церква Томос про автокефалію отримала ще в 1923 році. Але коли прийшли радянські війська — «танки бруду не бояться» — то Росія знову забрала незалежність від церкви і в Естонії, і в Литві, і у Латвії. Але в 1991 році, коли Прибалтика отримала свободу, вони порушили питання про відновлення автокефалії 1923 року. І Константинополь відгукнувся, давши Томос маленькій Естонській православній церкві. Москва образилася, розірвала стосунки з Патріархом Константинополя, не згадувала його на літургіях.
Константинопольський патріархат уже видавав більше десятка томосів з різних приводів. За два дні до того, як його відвідав Президент Петро Порошенко, у Патріарха Варфоломія був на прийомі президент Македонії. Македонія в такому ж стані, як і Україна. Але вона дуже маленька. І вона теж просить Томос про автокефалію Македонської православної церкви. І Константинопольський патріархат також обіцяє розглянути це питання.
А Москва один раз в історії, у 1970-му, дала томос Американській православній церкві, богослужіння якої відбуваються англійською мовою. Дуже цікаво: служити англійською можна, залишаючись православним, українською ж — ні, бо «втратите православ’я». Бачимо лицемірство і подвійні стандарти. Але цю автокефалію, яку зважилася дати Москва, ніхто не визнав.
Кирило Говорун, єпископ Московського патріархату, стверджує, що Томос про автокефалію Української православної церкви уже написаний. Там усе грамотно, канонічно обумовлено. «Красний документ», як він сказав. Але це лише частина справи. Треба ще привезти і урочисто вручити його українському народові в особі правлячої церкви Київського патріархату. Ця подія стане торжеством духовного суверенітету України. І це дуже серйозно. Бо одна справа фінансова залежність від Міжнародного валютного фонду чи газова, і зовсім інша — залежність світоглядна. Коли людина усвідомлює свою світоглядну незалежність — «я сам собі голова», то це повністю змінює ситуацію.
Записала Анна-Віталія ПАЛІЙ.
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел