Вільне життя

Акула на небі, або Кров однієї групи

Небо на заході здавалося йому схожим на пащу акули. Петро, мало не заточившись, іще раз підвів тяжку після вчорашнього голову, прикриту вилиняним  кашкетом. Ні, таки так. Велика хмара, що грізно насувалася, роздвоєним кінцем нагадувала роззявлену пащу акули, котру кремезний чолов’яга з ніби пожованим обличчям бачив лише в кіно. Ще хлопцем, років двадцять тому, коли його крутили в сільському клубі, нині напіврозваленому.

А де акула, там, звісно, й вода. Ото буде тобі, Петре, косовиця, на яку виперла з дому дружина. І добре, що не доведеться нашарпатися косою. Тільки б полив швидше дощ, тоді можна бігцем із лугу до хати.

Але ж і на небі акула, і вдома Акула. Тільки та, домашня, — з великої літери. Бо то ім’я. Так він тепер називав дружину. І подумки, і вголос — у компанії своїх друзів-співпляшників, з котрими то тут то там перехиляв не по чарці — по гранчаку. Акула. А була ж Уляна, Уля, Уляночка. Уленятко. І до весілля, коли тільки топтав стежку до її обійстя, й потім, коли, пошлюбившись, замешкав в хаті, новозбудованій з допомогою Уляниних батьків. Лагідно-пестливі імена звучали доти, доки Петро не проміняв ніжні обійми дружини на безжальні лещата «зеленого змія». Залишившись без постійної праці після того, як розпався колгосп, учорашній водій став нинішнім пияком. Його роботягу-«газона» умудрився приватизувати комірник, а Петро не знайшов іншого виходу з лабіринту безробіття, ніж приєднатися до потріпаної компанії тих, кому оковита затуманила весь світ. Не відразу, але скотився на сільське дно. Акул там, щоправда, не було — тинялися, похитуючись, якісь подоби людей, плямкаючи пересохлими губами, наче рибини, опинившись без води.

Уляна терпіла п’яні походеньки, варнякання і навіть інколи рукоприкладство чоловіка, доки в нього не почалися запої. Тоді днями стогнав у хаті (добре, що діти цього не чули, бо вже вчились у місті), виклянчував на «сто грамів» похмелитися. Відтак утікав з дому, шукав горілку чи бодай якийсь сурогат хтозна-де, а таки натрапивши на спиртне, повертався напівживим або й падав біля плота. Дружина і плакала, і просила-совістила, іноді й запотиличниками пришкварювала — марно, тільки з Улі-Уляни перетворилася у затьмареній свідомості Петра на акулу.

От і нині силоміць підняла з пожмаканого простирадла на просякнутому алкогольними випарами ліжку й випхала, не цураючись міцненьких слів, на луг косити. Бо ж трава перестоює, яке ж то з неї сіно буде?! Хоч як Петро віднікувався, що голова болить і ноги-руки тремтять, — пригрозила розлученням, якщо худібка без корму на зиму залишиться. І нагадала, що хата на неї, Уляну, записана, тож Петро може залишитися без даху над головою. Тепер він стояв, обіпершись рукою на косу, а другою чомусь обмацував давно не голене обличчя. Мов на їжака одвиклу від роботи долоню клав. Нарешті згадав, що ліва щока болить після вчорашнього Уляниного ляпаса — «нагороди» за те, що Петро, забувшись у п’яному шалі, назвав у суперечці дружину Акулою.

— Чому ж стоїш пеньком?! — нараз почув за спиною її голос. — Хіба я тебе сюди послала споглядати?

Здригнувшись, як від удару батогом межи лопатками, озирнувся. Ні, не здалося. То тільки вночі усілякі голоси після добрячої випивки ввижались. А це —  наяву. Реальніше за реальне. Уляна вже за десяток кроків від нього. І коса в неї на плечі. Позичила в когось коротшу, не таку, як для чоловічих рук. Що вдієш, треба братися до роботи. Звів бляклі очі до рятівного неба в надії, що паща химерної акули зімкнеться і хмара таки розщедриться на дощ. А вітер погнав її боком. За мить уже й сонце блиснуло, промінці зайчиками заплигали по вишмуляному лезу коси.

Уляна — в загінці за Петром. Сопе, мовчить, але на п’яти насідає. Хоч-не-хоч, мусиш тягнути косу швидше. Піт, насичений учорашньою бурдою, очі виїдає, раз у раз витирати доводиться. А Уляна не відстає. Де тільки енергія береться! На голову нижча від чоловіка, легша чи не вдвічі, а силу в руках має. Тільки-но подумав так, як щока защеміла. Оце гепнула, вміє бити, Кличко в спідниці, переможець на хатньому рингу! І покіс класти вміє, от який рівненький після себе залишає. Петро зупинився, щоб косу бруском задобрити, й Уляна теж: вжик-вжик, черк-черк по лезу, щойно жмутиком трави витертому. І знову вперед. Де ж той дощ забарився?

Через очікувальний позирк на небо й трапилася біда. Коса зачепилася за якийсь пристроч чи камінець, дзенькнула і, вирвавшись із Петрових рук, змією вп’ялася гострим кінцем у стегно чоловіка. Зойкнувши, він упав на м’яку стерню. Штанина вмить набухла від крові. Прибігла Уляна, в руці де й ножик узявся. Розрізала штанину — кров цебенить. Зірвала зі себе хустину, перев’язала ногу. На білому враз — червона пляма медузою розповзається. Жінка метнулася до вузлика, в якому перекуску принесла, викинула на траву харчі, а полотниною ногу вище рани перетягнула, та кров не зупинялася.

— «Швидку» треба, — надсадно простогнав Петро.

Від тих слів навіть пташини, які пурхали довкола, лет припинили, в кущах біля річки принишкли.

— Знаю, що треба, та вона ж сюди не заїде, — відкинула з чола пасемко волосся Уляна. — Мокро тут…

Пальці жінки забігали кнопками мобілки. «Швидкій» пояснила, що сталось і куди їхати.

— Мусимо до сільської дороги дістатися, — повернулася до Петра.

Він спробував стати на ноги, але, скрикнувши, упав. Небо гойднулося перед очима й потемніло. Не від «акули»: ослаблений щоденним вливанням алкоголю організм не витримав травми…

Отямився Петро уже в лікарняній палаті. Поруч на табуретці сиділа, скорботно схрестивши руки, Уляна. Зиркнувши волошковими очима на чоловіка, стрепенулась і зігнала зі свого обличчя тінь осмути.

— Слава Богу, розплющив очі, — прошепотіла. — Будеш жити, Петрусю. І все у нас буде добре…

Зайшла медсестра, діловий вираз її обличчя підтверджував, що вона має чималий досвід роботи.

— Пані Уляно, вас просить зайти головний лікар. Хоче порадитись, як діяти далі. А я тим часом посиджу біля вашого чоловіка. Хоча він уже й так герой.

Коли Уляна зачинила за собою двері, жінка в білому халаті додала:

— Після одужання маєте на руках носити дружину. Наші зі «швидкої» не перестають дивуватись, як вона, маленька і тендітна, грузьким лугом донесла вас до тої дороги. Там же, казали, не менше сотні метрів. А тут ще й кров для вас здала. Можна сказати разом з лікарями із того світу витягла.

Петро від жалю за самого себе і вдячності дружині схлипнув, захапав ротом повітря.

— Вам погано? — нахилилася над ним медсестра.

— Ні-ні, не турбуйтесь, усе вже гаразд.

…Коли в палату повернулася Уляна, Петро прошепотів, долаючи довгий клубок у горлі:

— То ти й кров’ю зі мною поділилася?

— Що ж тут дивного, Петрусю?.. У нас кров однієї групи, тільки в моїй алкоголю нема… — таки шпигнула.

Він повернув голову до вікна, щоби дружина не бачила, як його щокою покотилася сльозинка і заблудилась у поцяткованій сивиною щетині.

— Тепер і в моїй тої зарази не буде, — по хвилі мовив якомога твердіше й переконливіше. — Обіцяю, що не буде, Улю…

Через вікно палати усміхалося чисте-чистісіньке небо. Жодної хмаринки. І ніщо на ньому не нагадувало про акулу.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини