Післязавтра, 24 серпня, у 27-й День Незалежності України, багаторічній ведучій нашої «Калини» Людмилі Овсянній виповнилося б 70. Тільки сімдесят… Ще могла б не тільки жити, а й творити свої нескінченні жіночі історії. Але невблаганний третій інсульт вирвав її з наших лав ще п’ятнадцять літ тому — у розквіті життя і таланту.
Люся, Люда, Людмила… «Людям мила і мені теж», як не раз казала їй за життя. Вона була моєю першою тернопільською подругою ще з тих часів, як я працювала у збаразькій «районці», а її талант розквітав у «Ровеснику». Життєрадісна, весела, невиправна оптимістка, вона заповнювала собою весь простір, на якому з’являлася, була душею товариства. З нею свято було у квадраті, а звичайні зустрічі випромінювали сердечність, доброту, щирість.
Коли вже перебралась до Тернополя, я відкривала для себе багато інших талантів, окрім журналістського, у моєї подруги. Як вона уміла куховарити! («Готувала, як богиня», — напише через багато років її коханий чоловік Данило Теличин). А як прикрашала кожну страву: вона сама просилася, щоб поласувати нею. Тоді ще не було модним відзначати дні народження чи інші урочистості в ресторанах. Усе робилось вдома. У таких випадках завжди просила Люду прийти раніше і засервірувати стіл. Коли сходились гості, усі ахали: яка краса!
Оті всі навички вона щедро передавала нашим читачам, бо, окрім «Калини», на сторінках «Вільного життя» вела рубрику «Кухня пана Юзека» та «Дім. Сад. Город». Біля землі вона поралась з дитинства, ще коли мама з татом мали коли три, а коли й чотири городи. А як у них з Данилом з’явилась власна дача, вона стала експериментальною ділянкою: чого там тільки не вирощувала наша Люда!
Дачу вони з чоловіком збудували власноруч. Ось як він згадував про це: «Після завершення роботи, залишаючи маленьку донечку на руках бабусі, сідаємо вдвох у поїзд і їдемо на будову. І так день у день, поки не постала у цеглі будівля нашої дачі. Вдвох копали котлован, заливали бетоном підвальне приміщення, з камінних блоків зводили цоколь, цегляні стіни. Я мурував, ти готувала розчин, підносила цеглу на риштування. І, окрім цього, перелопачувала кожен клаптик подвір’я, вибираючи пирій. А ним тут наче нашпиговано було! Купували і саджали яблуні, груші, сливи, кущі смородини та агрусу. А які помідори завдяки твоїй старанності росли на нашому городі!.. А квіти твої? Нам заздрили і йшли до тебе за порадою». «Мабуть, райські кущі виглядають саме так», — вихопилося у нашого колеги Миколи Лукашкевича, коли він уперше побував на їхній дачі.
Отих секретів кулінарії, отого вміння робити все грунтовно і красиво, як і обов’язку не марнувати часу, не сидіти без роботи, Люда навчилась у бабусі Параски, коли їздила до неї на Вінниччину проводити канікули. Там вони з бабусею і сарай удвох будували, і королівські вареники з чорної разової муки готували. Там вона, міська дитина, полюбила ліс, опанувала грибну абетку, навчилася розрізняти ягоди, — їстівні і ті, що краще не чіпати, розпізнавати цілющі трави. Люда дуже любила природу, знала усі грибні і ягідні місця навколо Тернополя.
А коли після другого інсульту кожен написаний рядочок їй давався з неабиякими зусиллями і Данило пропонував дружині покинути редакцію, вона сказала: «Якщо залишу роботу, то помру повільною смертю. Хочу жити». І Люда жила! Ніхто з читачів, читаючи її міні-новели під рубрикою «Жіночі історії», й гадки не мав, яка мужня і світла жінка мережила ці рядки. Їй писали, їй телефонували, підказували теми, запрошували в гості. Вона цим жила, дихала. І цим продовжила собі активні дні й роки.
Багато важило, що поруч був люблячий Данило Теличин. Про таке кохання пишуть хіба що в романах чи фільми знімають. А ми бачили його наяву, у стінах редакції. Вони не доповнювали одне одного, як хтось сказав, вони були двома половинками одного цілого. Їм не треба було «притиратись», призвичаюватись. У них усе докладалось одне до одного: журналістський талант, погляди на життя, захоплення, уподобання. Їм не було потреби відпочивати одне від одного, вони скрізь були разом — на роботі, на дозвіллі — і мали це за велике щастя.
Людмили Овсянної не стало 12 грудня 2003-го. Третій фатальний інсульт зробив свою чорну справу. Їй тоді виповнилось лише 55, вона ще навіть не отримала першої пенсії. Убитий горем Данило зчорнів, змарнів. Багато палив. І виливав свій біль то у віршах, то у прозі.
«Більше уже ніколи не скажеш за годину до Нового року: «Давай викличемо таксі. Я хочу до лісу». І коли будемо виходити з автомашини за містом, на об’їзній дорозі, здивований таксист тільки усміхнеться. А ми по глибокому снігу, щасливі, доберемося до найближчих кущів і запалимо багаття на півнеба. І побажаємо щастя одне одному…
Більше уже ніколи разом не скупаємося у невеличкому потічку серед лісу, який мав таку гарну назву — Верховинка…
Не підемо більше крізь зливу, що несподівано налетить по дорозі з городу на дачу, по кісточки у воді і до рубця промоклі. А ми тоді були щасливі! І білих грибів більш не побачимо разом — тих, які зорями світилися у траві після дощу… І вовка не зустрінемо у Бліху, що біля Залізців.
І взагалі втрьох — ти, я і Катя (їхня донечка. — Г. С.) — щороку не прощатимемося з осінню десь на узліссі з вонищем і смачнющими шашликами на диму, які ти завжди готувала з великою любов’ю». То рядки з передмови Данила Теличина до посмертної книжки Людмили Овсянної «Я уже не усміхнуся так…»
Рятуючись від болю через втрату коханої, Данило допізна засиджувався в редакції. Гортав підшивки і вирізав її жіночі історії. А потім зібрав їх у книжку і видав. Дві тисячі її примірників розлетілись поміж людей упродовж кількох місяців, і нині це справжній раритет. А потім Данило зібрав численні світлини коханої і видав їх окремою книжкою «Троянда на снігу», написавши до них сто віршів, присвячених дружині. І Людмилині рецепти з «Кухні пана Юзека» теж побачили світ книжкою завдяки його ж старанням. Він жив пам’яттю про неї і прагнув, щоб та пам’ять залишилась і для людей — у книжках, бо вони довговічніші за газету. «Не вірю, що пішла і відлюбила. Просто стала вічною зорею», — переконував він себе.
Данила не стало 12 жовтня 2010-го. Він ще дочекався народження внука і дуже жалкував, що його не зможе взяти на руки його Людка. Жив задля нього і Каті й дуже хотів бачити їх щасливими. І вони зобов’язані такими бути, адже їм стільки даровано любові.
Люда з Данилом уже майже вісім років знову разом. І вже, напевно, облаштували в райських оселях свою небесну хатину, встократ кращу, ніж та, яку звели собі на землі. Так хочеться вірити, що ми не минаємось зовсім, що оті таланти, які Господь дарує людям так щедро на землі, затребувані й у засвітах. Вони обоє були моїми добрими друзями, тож згадую їх нині світлим спомином і тихою молитвою.
У редакції їхній слід теж не затерся. Тут працює їхня донька Катруся, а «Калина» щорічно проводить конкурс «Жіночих історій» пам’яті Людмили Освянної. Згадуємо своїх колег ми, згадуйте їх і ви, дорогі наші читачки і читачі. Поки жива наша пам’ять, доти і вони з нами.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з архіву редакції