Упродовж життя двох поколінь українцям навішували ярлики: як не петлюрівець, то бандерівець. Це вважалося чимось негативним, ворожим, зрадницьким. Коли з дитинства людині втовкмачують якесь поняття, пофарбоване в кольори правдивості, у зрілому віці воно стає для неї незаперечною істиною. На просторах матінки Расєї й нині, та ще й з подвоєною оскаженілістю, тулять «хохлам» ті епітети. Думають, що то дошкульно і образливо. І не втямкують: навпаки, ми сприймаємо ті слова як звеличення. Бо вже давно переконалися в облудності імперських постулатів і по справедливості оцінили вчення та історичні заслуги наших лідерів.
Усе пильніше, зацікавленіше вдивляємося і в обличчя Петлюри. І сам, і дружина його Ольга — полтавці. Народився шостим з одинадцяти дітей у сім’ї кучера, який возив архієрея. І бути б йому попом якоїсь парафії в губернії царської Росії, якби не вільнолюбні проукраїнські радикальні погляди. За них, за непослух Семена відчислили з духовної семінарії. Свого імені він не любив, тому і змінив його на честь Симона Болівара, борця за волю народів Латинської Америки. А може, став би й актором, бо мав до сценічного мистецтва неабиякий талант, володів здібностями актора.
На ниві журналістської творчості теж показав, що блискуче володіє гострим публіцистичним пером. Та доля приберегла для нього важливішу стезю: бути натхненником і організатором українського війська. У буремні роки відновлення української державності на постімперському просторі очолював Український військовий комітет Західного фронту, був членом Української Центральної Ради, Генеральним секретарем військових справ. Через розбіжності в поглядах із В. Винниченком пішов у відставку. Та не припинив кипучої діяльності. Організував гайдамацький кіш у Слобідській Україні. Після так званого Гетьманату став головою Директорії УНР, очолював збройні сили, які в серпні 1919 р. вигнали більшовиків із Києва.
Не встояла молода Українська держава, не вистачило внутрішньої єдності, досвіду державотворення, та й друзів навкруг обмаль, самі вороги. Опинившись в еміграції, Симон Васильович продовжував боротьбу, аж доки сім куль, випущених впритул, не обірвали життя головного отамана. Анархіст Шварцбард, звичайно ж, виконував більшовицьке замовлення. Хіба могла Москва пробачити йому «гіпноз на наймення Росія» і європейський вектор розвитку України. Хіба могла стерпіти ідею власного українського війська. Пізніше така ж доля спіткала і Степана Бандеру. Тернопільщина добре пам’ятає Симона Петлюру. Він бував на Борщівщині, Збаражчині, Підволочищині, в Кременці, Бережанах — аж тричі. Тож цілком природно, що знову повернувся до нас, у Тернопіль, уже назавжди у бронзі на постаменті.
У День Незалежності України тернополяни відкривали пам’ятник головному отаманові. На проспекті, який має ім’я Симона Петлюри, зібралися і мешканці міста, і гості. Прозвучав Державний гімн у виконанні «Оркестри Волі», впало на бруківку біле покривало, і відкрилося присутнім погруддя людини з вольовим обличчям і глибокоосмисленим поглядом. Після того як всечесні отці освятили пам’ятник, про головного отамана, про його роль в утвердженні української державності і збройних сил говорили міський голова Сергій Надал, голова об’єднання «Свобода» Олег Тягнибок, народний депутат Михайло Головко, голова Тернопільської обласної організації «Підприємці Галичини» Ольга Шахін, член правління Всеукраїнського об’єднання малого та середнього бізнесу «Фортеця» Юлія Шкурупій, воїн-доброволець Дмитро Гайдуцький та ін. Головним спонсором у спорудженні пам’ятника стала вищезгадана організація «Підприємці Галичини». Скульптор — Дмитро Пилип’як, архітектурне вирішення Данила Чепіля.
Отже, у Тернополі постало ще одне погруддя людини, ідеї якої так потрібні нам нині для створення сучасного сильного українського війська. І всі ми раді вітати головного отамана на своїй вулиці.
Василь БУРМА.
На фото автора: пам’ятник Симону Петлюрі; архітектор Данило ЧЕПІЛЬ та скульптор Дмитро ПИЛИП’ЯК.