Минув рік, як із земної перебрався, за словами Лілі Костишин, у «небесну редакцію» «ВЖ» Богдан Проник. Там вже ой як багато наших «вільножиттівців»! Газеті наступного року виповниться 80 років, а йому стільки ж виповнилося б цьогорічної осені. Понад 20 з них пропрацював Богдан Васильович у нашій газеті, але то були чи не найкращі, найвагоміші роки його творчості. Він дуже любив «Вільне життя», цінував його творчу атмосферу, людей, з якими трудився поруч. І вже, коли вийшов на пенсію, залюбки заходив у редакцію, щоб погомоніти з колегами, на якусь мить знову зануритись у редакційну атмосферу або щоб роздарувати усім нам свою нову книжку з теплими автографами…
І ось уже рік, як його немає з нами. В редакції все той же ритм: підготовка матеріалів, випуски чергових чисел газети, повсякденні пошуки, тривоги. По середах — летучки — підбиття підсумків за тиждень і планування на наступний. Колектив за останні роки суттєво помолодів. Уже інші люди роблять газету, і покоління це інше. Не скажу, що гірше чи краще — інше. Йому ніколи оглядатись, хто колись працював у «Вільному…» Але саме тому, що твердий фундамент, міцні стіни та надійний дах звели попередні покоління працівників газети, йому нині так легко і комфортно працюється.
Богдан Проник був серед тих будівничих. В інтерв’ю до свого 75-річчя він розповідав мені, що «Вільне життя» любив завжди. Ще відтоді, як школярем надсилав до газети свої перші вірші, а тодішній завідувач відділу культури Семен Абрамович Завалков надсилав йому детальні відповіді з побажаннями вчитися, читати поезію великих поетів та набиратись майстерності. «На мене дивились, як на генія. Це ж не жарт: я листуюся з обласною газетою!» — згадував Богдан Васильович.
Його дописам до «ВЖ» щастило більше, ніж віршам: вони час від часу з’являлись на сторінках газети, І здебільшого критичні, з акцентом на недоліках. Щоразу в рідному Буданові зчинявся переполох: знову обласна газета критикує. І хто? Школяр! А він, як згадував, «писав безконечно, де б не був і що б не робив». Першого журналістського досвіду набирався у великодедеркальській «районці» й паралельно висилав матеріали у «Вільне життя». З відділу сільського господарства редакції йому часто телефонували, давали завдання. І він мав потаємну надію, що його врешті-решт запросять туди працювати. Але мине ще багато часу і не в одній редакції доведеться ще попрацювати, перш ніж ця мрія збудеться.
Богдан Васильович прийшов у нашу редакцію в 1973-му вже досвідченим 40-річним журналістом, з твердим, упевненим пером, з власною манерою подання матеріалів: він їх, як твердив, «прагнув одягнути в художній одяг». Схильність ще зі шкільних років до написання критичних матеріалів дуже виручала, коли доручили вести рубрику «Богдан Фактів», де розпікав усіляких нероб, нехлюїв, недобросовісних керівників. Йому близькі були гумор і сатира. Хоч багато писав і на серйозні теми, пропонував читачам і свої літературні твори. Запевняв: йому дуже пощастило в житті, що працював у «Вільному…», бо це «газета його долі». Коли вийшов на пенсію, продовжував її любити — уже як читач. Мав звичку зателефонувати журналістові, стаття якого йому особливо сподобалась.
Був напрочуд доброю людиною — неконфліктною, незлобивою. І тоді, коли працював заступником редактора, начальником так і не став. Залишався відкритим, доступним, дружелюбним. За це не менше, як за талант, його любили і шанували колеги.
А ще Б. Проник дуже любив природу: усамітнюватися серед дерев і трав, рибалити, слухати ліс. Десятиліттями вів щоденник погоди: варто було назвати дату — і він розповідав, який тоді був день.
Перейшовши у засвіти, Богдан Васильович залишив нам добру та світлу пам’ять про себе. А ще книжки «Таке коротке життя», «Райський куток», «Страх». У них — трагічна історія нашого краю і його власна непроста, та все ж щаслива доля. Бо не розминувся у земному житті ні з професією, ні з коханням, ні із совістю. У такої світлої людини, думаю, і вічність буде світлою.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з архіву редакції