Вільне життя

Як село без Алексевичів жило б? І не одне, бо ці фермери господарюють у Висипівцях, Глядках, Плесківцях, Чернихові та Цеброві

У фермерському господарстві «Софія-А» цінують кожну хвилину, бо хліба через дощі ще не зібрані. Та все ж голова фермерського господарства Василь Алексевич погодився зустрітися зі мною в полі. «Може, замовите про фермерів слово? — усміхнувся. — Бо в нас проблем багато».

Власне, про них, фермерів, яких є у районі більш як півсотні, і розпочав розмову найстарший із Алексевичів, коли ми їхали полем до жниварів. А поля ці — то рівнинні, то горбисті, де площі чергуються з лісовими масивами чи з мочарами. І механізаторам, особливо комбайнерам, нелегко водити свої «Клааси» чи «Джон Діри».

— Отак майже на всій Зборівщині, — пояснює голова асоціації фермерів. — Але люди стараються — і темпів на жнивах не знижують, і зерно вимолочують добре.

Упродовж двох років, які Василь Ярославович очолює армію фермерів, зробив багато висновків, які дають користь у повсякденній діяльності.

— Попри те, що в колективі є різні люди, доходимо, так би мовити, до однодумства й ухвалюємо правильні рішення. На жаль, до нас, фермерів, ставляться як до таких людей, що все витерплять. Однак ми маємо бути класом — і це не тільки моя думка. Це, гадаю, — вимога дня. Почуваючись партнером до селянина, ми хвилюємось за все, що діється в селі. Тож відповідаємо за стан шкіл, медичних, дошкільних та культосвітніх закладів. Не байдужими залишаємось і до потреб стареньких, особливо самотніх, та інших категорій соціально незахищених людей. Одне слово, допомагаємо тим, хто попросить…

Проїжджаючи через села, Василь Ярославович перериває розмову, показуючи на дитячий майданчик, споруджений на кошти товариства, церкву, до ремонту якої долучились також Алексевичі.

— Буду почуватися щасливим, як асфальтівку прокладемо до автобусної зупинки в Чернихові. Тоді й порохів не буде, — зізнався, зустрівши кількоро школярів та стареньку бабусю, що йшли назустріч. І хоч водій пригальмував, усе ж пилюка з-під коліс піднялася над головами пішоходів. — Навіть якщо зволожувати дорогу водою, то все одно не вихід.

— Ви всіх людей, бачу, знаєте, від малого до старого. І проблеми їхні вам відомі.

— Аякже, в цих краях я народився й зростав. Тож усі — мої земляки, всі не чужі, якщо не родина — тітки, вуйки, племінники, то однокласники чи просто знайомі. Вони мене розуміють, а я їм стараюсь іти назустріч…

Про своїх колег пан Василь наголосив:

— Я дотримуюсь такої думки: на землі повинні працювати тутешні люди з хліборобського роду. Аналізуючи стан господарювання в районі, я переконався, що саме фермери, маючи по 200—500 гектарів землі, успішніші, аніж ті, що обробляють численну кількість.

А ще додам, що фермер — це не прибулець десь із заморської країни, як я кажу, колонізатор (усміхається. — Авт.), а своя людина, що стоїть лицем до селянина та його потреб. І як би жило село, якби фермерів не було! — мовить.

І коли ми вже під’їхали до «Фільварку» (так називають «софіївці» садибу, де розташовані тік, офіс, їдальня та готель), Василь Ярославович знову почав розмірковувати по-державницьки. Приводом стала колиба — оригінальна дерев’яна хата, збудована на місці старої колгоспної кузні. Територія обсаджена деревами, квітами, наче острівець на горбочку серед чудової природи на чернихівських полях.

— Плануємо займатися зеленим туризмом, — поділився Алексевич. — Адже сільське господарство стає основним видом бізнесу на селі.

— Села наші мають змогу приваблювати туристів завдяки принадам території: ліси, мальовнича річка Серет, озера. Відпочивальники можуть рибу ловити — бачите, наші хлопці приходять з трофеями, — показав на тараньку, що висить на шнурку, доповнюючи пейзаж. — Насадимо екзотичних рослин, розведемо різну живність, коней уже маємо. А які цікаві історичні події відбувалися на наших теренах, які відомі особистості тут жили! Та й живуть, згадати хоча б Олега Германа. Це ж він написав гімн села Чернихова.

До офісу зайшов один із молодших Алексевичів, Тарас, повернувшись із току, де збільшуються купи добірного зерна, яке водії доставляють із поля: негода, слава Богу, припинилась.

— Але дує, то щось може й надути, — з тривогою в голосі висловлює своє занепокоєння молодий аграрій і зізнається: — Такий депресняк був, як дощі мочили хліба! — стільки праці вкладено, бо, як часто повторює наш тато, колосок отой вусатий — то невсипущий труд усіх. А негода може знести все нанівець.

— І все ж жниварі «Софії-А» зуміли впоратися зі значною частиною площ, зайнятих під ріпаком, ячменем, пшеницею, горохом, — зауважую.

— Бо механізатори — професіонали, та й заробити хочуть, тож усі стараються. Чи на жнивах, чи коли готують техніку. Тому вона завжди справна.

Тарас Васильович дає розпорядження водієві ЗІЛа, аби той їхав на цебрівські поля по горох, а сам же, попрощавшись, прямує на токове господарство. Вловлюю погляд, яким проводжає сина Василь Ярославович.

— Тішитеся?

— І горджуся, бо в синах — моє продовження.

— Тепер молоді, здебільшого, при асфальті хочуть бути. Бо робота в селі, полі — тяжкий шмат хліба.

— Знаю, я сам те добре знаю. Бо почав у 2004-му — тоді якесь сьоме чуття, як кажуть, підказало: треба спробувати йти до землі. В той час багато поля стояло облогом. Підтримала дружина, і я повернувся до свого села, взяв паї — у мами, бабці, сусідів, і на 28-ми гектарах почав господарювати. Сьогодні ФГ «Софія-А» обробляє 1300 гектарів. Добрі в нас люди, працьовиті. І сусіди-аграрники — Андрій Гіндзалевич та Василь Гамрач непогані, допоможуть словом і ділом. І я їм дуже вдячний — за підтримку, взаєморозуміння. А воно є між нами в кожному селі, в кожній хаті і — не побоюсь цього слова — в кожному серці…

— Тому й села не занепадають, і ниви щедро родять?

— Нинішніх жнив, хоч і при несприятливій погоді, ми зібрали непоганий урожай. А у Висипівцях — навіть рекордний для наших полів: пшениця дала по 106 центнерів з гектара.

— Господарство назвали на честь дружини?

— Так, моя Софія Василівна і головний бухгалтер, і менеджер. Вона — вимоглива керівниця, спрямовує до праці, а як берегиня — надихає мене й хлопців — наших Алексевичів і всіх «софіївців», яких у господарстві трудиться немало. Долучається до спільної справи і дружина Романа — Катя (вона лікар) словом та порадою. А тішить усіх онук Данилко.

— Із розмови в полі з Романом я переконалась, що він — не новачок на хліборобській стезі… Особливі добрі знання проявляє з агрономії…

— Так, спеціаліст високого класу. Хоча й не дипломований, але практик високого класу. Цікавиться новинами, новітніми технологіями і впроваджує їх у життя.

Обидва сини мають вищу освіту. А любов до землі їм я прищепив. Ну, а обов’язок та відповідальність — це у хлопців вроджене.

У батька, Василя Ярославовича, найбільше сподобалося його вміння спілкуватися з людьми — спокійно, ввічливо, з доброзичливою усмішкою. І не має значення, хто перед ним, — керівник високого рангу чи підлеглий, пайовик з найвіддаленішого села, бабуся чи підліток…

Ярослава ШТОКАЛО-ПАРХОМЧУК.

На фото: Василь АЛЕКСЕВИЧ із сином Романом у полі; комбайнер Василь ТАТАРЧУК.

Фото авторки

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини