Вільне життя

За лаштунками театрального роману

Обоє родом із Тернопільщини. Вона — з Дарахова Теребовлянського району, зі співочої, творчої родини Подільських. Він — із Бичківців на Чортківщині з сім’ї колгоспників, котрі над усе хотіли, аби син вирвався з села. Обоє моїх співрозмовників закінчили Теребовлянське тоді ще культосвітнє училище. Обоє розпочинали творчий шлях із Тернопільського драмтеатру ім. Т. Шевченка, відтак грали в Київському драмтеатрі ім. П. Саксаганського, а з 1976-го й донині — актори Львівського обласного музично-драматичного театру ім. Ю. Дрогобича. Вона — заслужена артистка, він — народний артист України. Сорок вісім років пліч-о-пліч на сцені й у подружжі. Нам пощастило зазирнути в закулісся театрального роману Цибульських.

«Донька нас динозаврами називає»

Адаме Миколайовичу, не тісно вам із Надією Андріївною на одній творчій стежці?

— Не тісно! Не раз чую в різних інтерв’ю, що чоловік і дружина розлучилися, бо обоє таланти. Може, такі вони таланти — неабиякі, а нам із Надею не тісно. Ми різні. Вона — характерна актриса, дуже багато грає. Виходить у Дрогобичі на сцену — і глядачі відразу сміються. Наша донька каже: «Що б не грала мама — я сміюся. А ти виходиш на сцену в комічній ролі — я плачу».

Тож ми не заважаємо одне одному і не заздримо, а навпаки — підтримуємо і радіємо успіхам, підказуємо, як краще зіграти ту чи іншу роль.

Отже, це любов…

— Слово «любов» придумали поети, а ми його експлуатуємо на свій манер і пояснюємо кожен по-своєму. Подати каву в ліжко — це одне. А якщо ти через день миєш посуд і дбаєш, щоб твоя дружина не таскала з ринку кульки, то яким словом це назвати? Якщо ти прокинувся, ходиш навшпиньки і тихо голишся, бо вона ще дрімає, то що то є? Або коли ти засинаєш при телевізорі й не чуєш, як його вимкнули… Для мене любити — це оберігати, поважати, шанувати одне одного.

Розкажіть про свій побут.

Живемо у квартирі завбільшки 48 метрів квадратних, бо я не дуже влізливий, не ходив, не клянчив і ні копійки нікому не дав. Не був комуністом. Пізно отримав звання заслуженого артиста — в 42 роки, а народним став у 60.

Відколи ми одружилися, гроші складаємо на одну купку. І ніколи Надя не спитала мене, скільки й для чого я беру з неї. Так само і я. Разом ідемо на роботу, разом повертаємося додому. Розподілу обов’язків на чоловічі й жіночі в нас ніколи не було.

Хто більше займався вихованням дочки?

— До шести років Марусю нам допомагала виховувати Надина мама, бо ми місяцями пропадали на гастролях. Коли я був удома — я дитиною займався. Коли була Надя, то Надя. Але читати дочку навчив я! Виховували її власним прикладом. Дбали, щоб вона ніколи не чула в хаті сварки. То й виросла якщо не білою вороною, то з білим крилом: добра, не зубаста зовсім.

Ваша донька будує в своїй сім’ї стосунки за вашим взірцем?

— Коли ми їй щось намагаємося пояснити, вона нас динозаврами називає: «Тату, такого вже не буває. Ви динозаври!»

«Динозаври» носять роботу додому?

— Так, але не завантажують себе нею. Інколи я, консерватор, не розумію деяких постановок. Знаю, що це добре, професійно, але не розумію, що вони там натанцювали. А Надя дуже часто сприймає те, чого я не сприймаю, тому ми сперечаємося.

Ревнощі ніколи не отруювали ваших стосунків?

— Бувало. Ми живі люди. Але я не мав що приховувати від дружини, а вона не давала підстав ревнувати її.

За 48 літ подружжя ви, мабуть, уже вивели свою формулу родинного щастя.

— Ніколи не замислювався над формулами. Наш шлюб тримається на взаємній повазі. Думаю, це можна назвати тим словом, яке придумали поети. Якщо ти завжди готовий підставити плече і знаєш, що тобі його підставлять, не підведуть, не зрадять — це щастя.

Що допомагає вам розв’язувати конфлікти?

— Надина поступливість. Сімдесят відсотків її заслуги в тому, що ми разом. Бо я нарваний! Якщо ми поперечимось, можу мовчати день, два і три. А вона не вміє мовчати.

Як думаєте, Надія Андріївна вдома грає? Бодай інколи.

— Ні, вона надзвичайно правдива. Не помічав, щоби щось від мене приховувала. Буває, щось купить, прийде і не знає, як мені сказати. А я миттю «розкусую» її і кажу: показуй. Або щойно я відчиняю двері, а вона: «З ким?» Ми навчилися відчувати одне одного без слів.

«Перша моя подружка — мій Адам»

Надіє Андріївно, розкажіть, як ви познайомилися з Адамом Миколайовичем?

— Я навчалася на першому курсі театральної студії в Тернополі й уперше побачила Адама на фото у фойє театру. Він тоді служив у війську. Через деякий час приїхав у відпустку й навідався до рідного театру. Ми саме чекали в репетиційній залі на викладача. Я розповідала щось смішне, всі голосно сміялися. Раптом прочинилися двері, зазирнув якийсь солдатик, усміхнувся і привітався. Мені не сподобалося, що перебив мене на півслові, тож я сказала: «В чому справа, солдатику? Ану зачини двері з того боку!» Він лише відповів: «Грубіянка!» — і зачинив двері. Тоді ж ми познайомилися, почали зустрічатися. Відтак Адам дослужував, а я його чекала. Щойно повернувся — повінчалися.

Ваш чоловік не надбав статків, маєтків, ніколи не підлизувався до керівництва. Вам не хотілося часом його підштовхнути, переламати його принциповість заради блага сім’ї?

— Ніколи! Бог дуже добрий до нас і допомагає у всьому. Маємо двокімнатну квартиру – і її вистачає. Коли прийшов зять, народилася внученька, було тіснувато, але тепер діти мешкають окремо. Зарплати в нас — дай Бог кожному. До пенсії дожили, а багатьом не вдається. Звання маємо. Що нам іще треба?

Розкрийте секрет сімейного щастя.

— Усе просто. Спершу була любов, а потому почалися будні. Вони самі знаходять кожного, а ми самі повинні влаштовувати собі свята — я так вважаю. Передусім ми з Адамом розуміли і розуміємо одне одного, підтримуємо і допомагаємо одне одному. Перша моя подружка по житті — це мій Адам. У біді й у радості. Думаю, і я його перший друг. А ще важливо вміти прощати дрібні грішки, бо ж ідеальних людей нема. Так ми прожили і так донечку виховали. І просимо Бога, щоби наші внучки прожили так, як ми.

Який Адам Миколайович удома, в побуті?

— Ось я з вами говорю, а він молочко кип’ятить, пильнує, щоб не збігло. Якось виносив сміття, а його перестрів знайомий і запитує: «А що, народний артист сміття виносить?» «А хто має виносити?» — ставить зустрічне запитання Адам. Він усе робить: і їсточки зварить, як я на гастролях, і на ринок ходить — я дуже рідко це роблю. Не дозволяє мені важкого підняти. Якби ми одне одному не допомагали, то не жили б разом. Він — серйозний, а я — жартунка. Бо двом «бамбукам» чи дурнуватим сміхунам було б важко.

Ви граєте тільки на сцені чи й удома також?

— Ніколи, бо можна догратися. Адам брехні терпіти не може, навіть якщо вона во благо.

Що вам допомагало переживати найважчі часи?

— Підтримка. Свого часу ми отримували низькі зарплати, їли пісну картопельку, але ніколи ні чоловік, ні я не дорікнули одне одному тим, що нема котлети чи відбивної. Бо можна з’їсти сухар із чаєм, аби злагода була. Якщо сьогодні чогось немає, то завтра з Божою допомогою буде. В нас ніколи не доходило до розлучення. Довго не мали дітей, я дуже важко це переживала. Інший чоловік розлучився б, а Адам усе казав мені: «Надю, Бог нам послав таке випробування. Мусимо терпіти». І Бог дав нам донечку, коли Адамові було під сорок, а мені — тридцять шість.

Що вас дратує в Адамові Миколайовичу?

— Ой, навіть не знаю (сміється. — Авт.) Не задумувалась ніколи. Я тільки дуже хочу, щоб усі люди жили так, як ми. Тоді світ був би теплішим, красивішим. Бо ми часто нарікаємо, що все погано, а самі що робимо для того, щоб було краще?

Ваш чоловік, мабуть, завжди подобався жінкам…

— Це правда! Він був такий красивий — куди там Алену Делону! Чорнявий, стрункий… Тож я тільки молюся і дякую Богові, що ми разом і поєднані спільними інтересами. Маємо надію, що Бог допоможе нам у доброму здоров’ї справити через два роки золоте весілля.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини