Скільки пам’ятаю, тернопільський глядач дуже тепло приймав вистави Театру імені Марії Заньковецької: і тоді, коли він був ще академічним, і потім, коли став національним. Що б не привезли у Тернопіль львів’яни — драму чи трагедію, комедію чи політичний детектив, як скажімо, резонансна «У.Б.Н.», у залі був аншлаг, а прийом публіки напрочуд теплий і сердечний. Тому підтвердження і показ вистави «Марія Заньковецька» у постановці Федора Стригуна на недавньому фестивалі «Тернопільські театральні вечори. Дебют».
Власне це й підказало тему нинішньої розмови із сучасним корифеєм українського театру, головним режисером заньківчан, академіком, багаторічним головою журі нашого фестивалю, народним артистом України Федором Стригуном.
— Федоре Миколайовичу, а коли почалась ваша любов до Тернополя і взагалі, що означає наше місто у вашому житті?
— Я закохався в Тернопіль давно. Найбільше тої любові влили у мене Богдан Михайлович Антків та Олекса Миколайович Ріпко. А Дем’ян Іванович Козачковський, наш народний артист, який запрошував мене і Тасю Йосипівну в театр Заньковецької, сказав тоді: «Федоре, я йду на операцію і можу не повернутися, а ти цих двох людей, Анткова і Ріпка, слухайся завжди, вони тобі поганого не порадять, бо вони з Тернопільського театру».
Коли в 1965 році я приїхав у Тернопіль і зустрівся з тутешнім глядачем, то збагнув, у чому річ. Немає чутливішої публіки, як тернополяни. Вони люблять Україну серцем. Серцем, а потім уже розумом, а не навпаки. І цей настільки природний стан душі тернополян ми завжди відчуваємо зі сцени, коли приїжджаємо з виставою чи я тут її ставлю. Завжди їду сюди, як до рідного дому в свою Томашівку. Моє велике щастя, що збагнув свого часу одну річ: щоб врятувати душу, врятувати серце, врятувати розум і голову, треба їхати на Західну Україну, бо там, де працював, така русифікація була, так усе було понищено. Говорити на вулиці російською мовою, а потім заробляти гроші в театрі українською я не міг. Як сказав мені колись педагог Володимир Олександрович Нелін: «Федоре, не смійте іти в російський театр. У вас природа українського артиста. Ви — Садовський, а я бачив його». Був тоді ще хлопчиськом, але ці слова запам’ятав, вони стали для мене святими.
Тож яку б виставу не ставив, завжди думав: а що скажуть про неї тернополяни? Як вони її сприймуть, чи зрозуміють? Бо вони, окрім всього, ще не зіпсуті, як не дивно. Проживши отой тоталітаризм, ці заслання, суди, трибунали, вони зберегли свою природу, щире серце та розум. Я дуже люблю і шаную цього глядача.
— Очевидно, саме з цієї любові ви відіграли в історії нашого театру дуже важливу роль — допомогли тодішньому художньому керівнику Михайлові Якубовичу Форгелю об’єднати наш розсварений театр…
— Я поставив тут десять вистав.
— І це після Львова друге місто за кількістю ваших постановок. Їх тепло сприйняла наша публіка, бо це був клас, це була школа.
— Знаєте, коли я познайомився з Михайлом Якубовичем, він був таким безпосереднім і тремтливим у ставленні до театру, він його так чув і любив — душею, серцем, що нам довго не треба було говорити. Ми подивились один одному в очі — і цього було досить. Я настільки його збагнув, що він був як брат мені. Чесно вам кажу: як брат. Та ще й розумний чоловік, дуже розумний.
— І жертовний безмежно.
— Так, і жертовний. Жив тільки театром. Шкода, що він рано пішов, бо вивів би Тернопільський театр на зовсім іншу орбіту.
— Мріяв, щоб наш театр був таким, як у Паневежисі: щоб сюди їхали з усієї України.
— Ярослав Томович Геляс теж хотів робити тут Паневежис. І він творив його. З Тернопільщини взагалі вийшло буже багато талановитих людей: і Крушельницький, і Гірняк, і Курбас… Я зі студентської лави теж мріяв працювати на Західній Україні, і мене запрошували у Львів одразу після інституту. Але поїхав у Запоріжжя. По-перше, за своєю Тасею Йосипівною. А потім, дуже хотілося побувати на Січі, на Хортицю подивитись, що там і як. Та коли пропрацював там п’ять сезонів, то остаточно збагнув: треба їхати на Західну Україну. Забрав Тасю і приїхав до Львова.
Дай Боже, щоб цей дух, який панує тут, поширювався всією Україною. А він передається. Ніхто ж не знає, що в моїй рідній Томашівці Уманського району на Черкащині співали бандерівські пісні. Хто їх туди заніс, не знаю, але в нас за столом співали і «Виїжджають хлопці з нашого села», і «Прощай, Україно».
— Унікальний тандем Коцюлим—Ячмінський у нашому театрі виник з вашої легкої руки. А потім, поки жив Мирослав Петрович, його залюбки експлуатували у своїх виставах й інші режисери. Зараз навіть дехто пропонує внести цей тандем до нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.
— Вони обидва мені близькі, бо закінчували студію Театру імені Заньковецької. Володимира Дмитровича Ячмінського я дуже люблю. Знову ж таки: ми багато не говоримо, з півслова один одного розуміємо. Так само було і з Мирославом Петровичем. Той з гумором був. Ми ще в Запоріжжі познайомилися. Він там в армії служив, там і Лєну свою знайшов. Прийшов він якось до мене в театр, і я зрозумів, що це мій брат. Він з тих людей, як Іван Миколайчук. Теж, коли зустрілися з ним, а ми з одного села, нам не треба було багато говорити. Як Ігор Герета.
З останнім пов’язана цікава історія. Це було ще за радянських часів. Ми приїхали в Тернопіль на гастролі, і обком партії зобов’язав нас відкриватися «Правдою» Корнійчука. А квитки були непродані. Увечері приходимо — повний зал людей. І аплодують — де треба і де не треба. Виявляється, Ігор Герета кинув клич: «Ідімо до театру, рятуймо заньківчан, хай не роблять з них ярих націоналістів. Щоб театр від цього не постраждав». А партійні бонзи були такі щасливі, що їхню «Правду» так приймають.
— Ще один штрих, якого я не знала. Особисто вдячна вам за підтримку Казимира Сікорського, за вашу людяність: він уже з дому не виходив, а ви заради нього ставили вистави — і в Луцьку, і в Тернополі. Це, по суті, були його останні сценічні роботи.
— Потужний був чоловік, чесний у житті та мистецтві. Мав велике задоволення працювати з ним над виставами. Уперше побачив його сценографію у «Роксолані». У нього душа, як у Юліуша Словацького, поляка із Кременця. Коли читаєш поезію Словацького, а особливо передмову до неї Павличка, Боже, та таку любов, як була у нього, ще треба знайти. Для мене Сікорський — це Словацький за своїм думанням, темпераментом, за любов’ю до України.
— Були в нашому театрі актори, яких би вам хотілось у Львів переманити?
— Та було багато. Ви думаєте, я не запрошував Коцюлима чи Ячмінського? А Мирослав сказав: «То це я сорок років пропрацював у театрі в Тернополі, і вже в 60 маю наживати у Львові ту любов, яку маю у тернопільського глядача? Я не зраджу свій театр». Й інші актори таке заявляли. І правильно заявляли.
— А що вважаєте головним для себе у роботі з молодими акторами?
— Я достукуюсь до їхніх мізків і до їхніх сердець. Щоб вони над матеріалом, з яким працюють, і взагалі у житті, були глибокими — у ставленні до України, до її минувшини і до її майбутнього. Я хочу цього навчити їх. Повинна бути акторська позиція. Свого часу, коли була заборонена мова, не друкувались українські книжки, театр чи не єдиний «розбурхував українство». Я десь вичитав, що в Україні завжди, коли відбувалися якісь катаклізми чи якісь катарсиси, обов’язкого появлялися або Байда, або Богун, або Наливайко, або Хмельницький, або Виговський, або Кармелюк, або Довбуш. У ближчий до нас час нате вам Петлюру, нате вам Бандеру, Шухевича… Україна, сам народ на своє збережання виштовхує таких провідників, якими не знаю, чи інша якась нація може похвалитися. Скільки ми маємо таких героїв, які, можливо, й помилялись, але мали позицію. І якщо актори це розумітимуть і цим будуть жити, нам нічого не страшно.
— Дякую вам і за цю розмову, і за любов до Тернополя. Ви знаєте, що це почуття взаємне.
Розмовляла Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел