Сонечко ніжно поцілувало мене у щічку. Хотілося ще поніжитись у ліжку, та де там. Сусідка через тин голосно розмовляла, шукаючи приводу знову зробити винним свого чоловіка. Він, бідолаха, їй догоджав у всьому, та щоразу все було не так. Тепер жінка зводила злість через півня, що обслуговував чужі кури, а на свої і не дивився.

— Тобі тільки б лежати в холодочку! — несамовито кричала Юстина. — А курей не пильнуєш! Скільки разів казала, щоби гнав Оксанині кури з двору, а наче горохом до стіни!

— Чим тобі заважають її кури? — обізвався Микола. — Цілими днями шукаєш собі ключки. То кури, то свині, то діти…

Я щоденно слухала ці чвари. Вже і вуха затикала, та Юстина так голосно говорила, що не треба було й рупора. Після такого крику нещасний півень сховався за стодолу і не вилазив звідти весь день. Микола ходив по подвір’ю і бідкався, чи він, бува, не заслаб після Юстининого гармидеру. А півень спав за стодолою, як після купелі, бо Оксана висипала залишки від браги в миску з пшеницею, що їдять кури.

«Щоб ти здох, — не раз проклинала Оксана когута, — бо через тебе нема спокою ні мені, ні бідному Миколі. І чому Бог такій зануді, як Юстина, дав доброго і гарного чоловіка? Мені б такого…»

Проте Микола ніколи й не позирав у бік Оксани. Не дивлячись на сварливу натуру Юстини, все-таки заглядав їй у вічі та мовчки терпів.

…Листоноша Христина, усміхаючись, зайшла на подвір’я:

— Біжи, клич бабу Параску — я пенсію принесла.

Я миттю помчала за бабусею, сповіщаючи їй приємну новину. І ось бабця Параска легкою ходою вже наближалася до листоноші.

Христина гроші порахувала і з гордістю простягнула їх моїй бабусі. Та, ввічливо подякувавши, моргнула мені. Схопившись, я чимдуж побігла за нею до хати. Бабця відрахувала мені по одному рублеві аж десяток. Від радості я стрибала і так міцно цілувала її у щоки й у ніс, що вона мало не впала.

— Дивися, будь чемна, щоб часом за тобою золоті верби не виросли, — лагідно промовила, ховаючи до скрині гроші.

Раптом щось важке і біле впало на подвір’я. Це був камінь, загорнутий у папір. Звільнивши його з полону аркуша, прочитала: «Виходь!» То сусідські хлопці Ферія і Йончія. Вони були на три роки старші й завжди тягнули мене за собою, як собача, що мало бути «на атасі». Бо фобія, як реп’ях, причепилась до мене і не давала вилізти на дерево.

— Ходи з нами, — твердо в один голос промовили вони, а Ферія пояснив: — Сьогодні йдемо до старої Грегорчучки на черешні.

Сусідка жила в розкішному домі. В її казковому саду достигли черешні. Щойно я підійшла до воріт, як вона швидко відчинила хвіртку. Від здивування у мене пересохло в горлі. Зайшовши у дім, я тут же придумала, як відвернути її увагу від хлопців, що вже порались у саду.

— Знаєте, пані Ниніко, скільки Огродник приніс учора грибів?

— Він що, ходив до лісу?

— Так, — голосно сказала я, озираючись навколо. — Приніс повну сумку білих, а ще Огродничка просила, щоб ви під вечір прийшли до них.

Вона промовчала і сіла їсти бульйон. У мене слина, як вулканічна лава, так і котиться. Сиджу і надіюся, що, може, таки додумається пригостити, та де там. Їсть так, ніби мене й  близько немає.

— Ви так смачно їсте, — мовила я, — видно, дуже смачний бульйон?

— Смачний, бо курочка молоденька.

Як тільки трапеза була завершена, баба сіла у велике м’яке крісло. Я підійшла до неї і, як завжди, взялася до перукарської справи. Грегорчучка дуже любила, коли я розчісувала їй волосся. У вазі на столі стояли щойно зірвані ромашки. Не задумуючись, я швидко взяла ромашку і встромила у коси. Зачіска була готова — і баба, мов пава, з високо піднятою головою вийшла з дому, взявши курс на Огродниччину господу. Я повільно пленталася за нею, забувши про хлопців і черешні, а в голові роїлася думка про бульйон, який не давав спокою своїм ароматом.

Огродничка від здивування плеснула в долоні, коли пані Ниніка появилась у них на подвір’ї.

— Хто вас так закосичив? — сміючись, запитала вона.

Відповіді не почула. Хлопці з черешнями вже чекали на мене, нагадуючи, що завтра беремо курс до Петьчихи. Там черешні особливі.

Я повернулася додому сумною. Але дід Андрій і баба Параска так лагідно й ніжно мене зустріли, що я забула про візит до Грегорчучки. На всю хату пахло курячим бульйоном. Бабця ніби вгадала мої думки і запросила до столу. Це був найсмачніший бульйон у моєму житті. Поганий настрій — як рукою зняло.

А за тином вирувало життя. Юстина, мов сирена, знову репетувала, нарікаючи на курей, що, погойдуючись від браги, ходили по подвір’ю і скубали півня. Та мені було не до них. Думала про наступне нашестя на Петьчишині черешні.

Василина ВОВЧАНСЬКА

м. Тернопіль.

Фото з вільних джерел