Невдовзі побачить світ п’яте, доповнене видання книжки «Сало — то є сила». Його упорядниця — уродженка Жеребків Підволочиського району, а нині тернополянка Ольга Чайка. Вона зібрала майже 350 рецептів страв із сала, а ще — багато світлин, гуморесок, афоризм ів, анекдотів, навіяних любов’ю українців до національного продукту №1.
Перша книжечка «Сало — то є сила» вийшла самвидавом дванадцять років тому. Вона була чорно-білою і містила тільки півсотні перепис ів.
— Я уклала її на прохання своєї родини, — пригадує Ольга Чайка і р о з п о в і д а є ц і к а в у передісторію: — Наш батько завжди готував не менше семи-восьми видів солонини. А коли його не стало, ми з братами приїхали до мами на свята. Вона в нас м’ясна господиня, наготувала багато страв із м’яса. Найстарший брат Роман оглянув стіл і запитав, де сало. Мама відіслала його до комори, але він там знайшов тільки засолене сало. Як з’ясувалося, іншого мама робити не вміє. Батько відійшов передчасно, переписів не залишив. Тоді брат попросив мене як технолога за фахом походити селом по сусідах, по родичах, порозпитувати в людей і знайти батькові рецепти. Я так і зробила. Згодом друзі, довідавшись про мою цікавість до сала, почали підкидати свої рецепти. Так з’явилося друге видання. Його, як і всі наступні, ми з братами присвятили нашій мамі Марині, файній газдині.
Третє Ольга Чайка презентувала у 2010 році в прес-клубі нашої газети в рамках фестивалю сала. Вихід четвертого видання спричинився до фестивалю сала в Тернопільському кооперативному торговельно- економічному коледжі. У цій книжечці вже були родинні фото друзів і колег упорядників: на них усі вбрані у вишиванки, столи застелені вишитими обрусами, а на столах — сало! — Я тоді була методистом ради директорів вищих навчальних закладів першого-другого рівнів акредитації, тож мені допомагали їхні директори, викладачі, студенти, — пригадує Ольга Чайка. — Фестиваль вдався на славу. Ми навіть продавали сало і збирали гроші на потреби наших бійців у зоні АТО…
На п’яте видання Ольгу Омелянівну знову ж надихнув брат Роман. Нагадав, що живемо в рік Свині, тож пасує її вкотре пошанувати. Частину рецептів зібрав сам, частину — другий брат Ярослав. Він, до речі, масар — так у Галичині й на Прикарпатті називають майстрів до м’яса. Ярослав Омелянович їздить у глибок і села, шукає там свиней вагою понад сто кілограмів та ще й вигодуваних без «хімії», сам їх ріже й сам перетворює на розмаїття смакоти. А Роман Омелянович, за словами сестри, скрізь за собою возить сало, загорнене в полотнинку, і чорний хліб. Ну як з такою родиною не полюбити сало й не співати йому осанну?
— Друзі й знайомі пишуть мені вірші про сало, знаходять різні афоризми, анекдоти, гуморески, надсилають світлини і, звісно, нові рецепти, — розповідає Ольга Омелянівна. — А передмову до книжечок традиційно пише Петро Мазур — кандидат медичних наук, директор Кременецького медичного коледжу імені Арсена Річинського. Це в нього дуже смачно виходить.
— Коли я вступав у медичний інститут, то одним із запитань на іспиті з хімії було питання про жири, — пригадує Петро Євстахович. — Оскільки на інші два запитання відповіді знав слабо, а задачу не розв’язав узагалі, вирішив поширено розповісти про жири. Найбільше знав про сало (і не стільки з точки зору науки хімії, як із народно-поетичного боку), тож написав відповідь аж на дві сторінки і отримав оцінку «чотири ».
Петро Мазур у своїй передмові науково обгрунтовує харчову цінність сала, розповідає про його корисні властивості, навіть лікувальну дію при різних захворюваннях. Ця передмова руйнує багато міфів про сало і просто-таки надихає їсти його щодня.
— До оформлення книжки долучилися і студенти Теребовлянського коледжу культури та мистецтв, — каже Ольга Чайка. — Їхніми світлинами вона буде прикрашена. Мрію вмістити туди багато родинних фото, на яких побачимо представників різних поколінь родини у вишиванках, за столами, застеленими обрусами і сервірованими стравами із сала. Бо любов до сала генетично закладена в українцях і передається з покоління в покоління.
У новій книжечці будуть угорські рецепти, які я привезла із Закарпаття, і польські переписи, якими розжилася в Польщі, де мешкають мої діти. Поляки, правда, не специ в салі, використовують нехарактерні для нас спеції, але шанують бочок і шкварки. На кожному застіллі подають їх із чорним хлібом і квашеними огірками.
…А поки п’яте видання книжечки «Сало — то є сила» готується до друку, дозволимо собі розбудити апетит наших читачів кількома новими рецептами з тих, що доповнять його.
