НА ПОДВІР’Ї ХАРКІВСЬКОГО ІНСТИТУТУ РАДІОЛОГІЇ, ЗАСИПАНОМУ СНІГОМ, ІЗ САМОГО РАНКУ ДІЛОВИТО МЕТУШИЛАСЯ ПАРА СОРОК. ВОНИ ПЕРЕЛІТАЛИ З ГІЛКИ НА ГІЛКУ ГІГАНТСЬКОЇ СОСНИ, ПОХОДЖАЛИ ПО ГРУЗЬКОМУ СНІГУ, ЯКОГО ВЖЕ ТОРКНУЛАСЯ ЧЕРГОВА ВІДЛИГА. ТАК ЗБЛИЗЬКА НЕ БАЧИЛА ЇХ ЩЕ НІКОЛИ.
Чомусь згадалася дитяча лічилочка: «Сорока-ворона діткам кашку варила: тому дам, тому дам, а тому не дам… Він воду не носив»… От причепилося ж таке… Як сороки, ці полохливі лісові птахи, опинилися тут, у центрі велелюдного міста — загадка. А чому стала пацієнткою відділу онкогінекології? За що у мене рак? Адже завше намагалася жити, не порушуючи ні Божих, ні людських законів. Бо нікого не кривдити, бути милосердною, любити все живе мене напучували ще змалечку. Ця думка невідступно буравила мозок, роз’їдала душу ось уже більше півроку. Відтоді, коли за результатами аналізів стало відомо — це рак. Лікування — лише операція. На моє запитання, коли це потрібно робити, хірург-онколог, яка мене оглядала, відповіла, як відрізала скальпелем, коротко і різко: «Позавчора! » І додала, що вона післязавтра збирається у відпустку. Після такої новини ці слова не справили на мене жодного враження. А дарма. Про це свідчили наступні події, власне, ціла низка подій, яку я подумки охрестила «прокляттям відпусток хірургів-онкогінекологів». Але про це трохи згодом.
«Ні, це не про мене, — думала я. — Не хочу, як сновида, блукати коридорами онкодиспансеру з погаслим поглядом, землистим кольором обличчя і без волосся на голові». Пізніше з’явилася рятівна думка: «А якщо це помилка? А раптом переплутали зразки?»
Дослідження ще кількох незалежних лабораторій не спростували, а підтвердили страшний діагноз. З’ясувалося, що в мене світлоклітинна карцинома — рідкісна і дуже агресивна форма раку. Зволікати не можна. Про це не втомлювались повторювати близькі люди. Саме тоді я зненавиділа фразу «Все буде добре ». Її, як мантру, повторювали всі. Дехто, кого я вважала друзями, дізнавшись про мій діагноз, якось почали віддалятися, припинили телефонувати. З’явилося гидке відчуття, що тебе просто списали, як списують товар у супермаркеті, коли в нього закінчився термін придатності. Або ж я раптово захворіла на невидиму проказу, котра якимось невідомим чином може перекинутися на когось іще. Звернувшись уже до іншого хірурга, почула у відповідь знайоме: «Приходьте через півтора місяці, їду у відрядження, потім — відпустка». Те ж саме було і з третім, і четвертим, і п’ятим хірургом. Хоча літо минуло, на деревах пожовтіло листя. Окрім того, я була занадто проблемною пацієнткою: полівалентна алергія, кілька набряків Квінке, анафілактичний шок і кома після попереднього хірургічного втручання.
А я все ходила колами власного пекла. Відчай, зневіра, сумніви, злість від безсилля… Годі словами описати те сум’яття почуттів. Хоча все це було мені вже знайоме — 20 років тому рак діагностували моїй мамі. Напевно, найближче до відчуттів мого схвильованого за неньку серця був Григорій Сковорода, який колись сказав: «Кому душа болить — тому весь світ плаче». Я ридала вдень і вночі, не допомагали ні заспокійливі чаї, ні вмовляння, адже в мене під серцем билося дитя. Чоловік і родина дуже боялися передчасних пологів. Цього не сталося, але серйозних проблем уникнути все ж не вдалося. Лікарі довго вагалися — оперувати маму чи ні. Після потужної променевої терапії нарешті наважилися. Проте навіть після операції прогнози були невтішними. На щастя, вони не справдилися — моя мама живе.
А ось Дашка (Дарина Полотнюк), моя однокурсниця і подруга, не вижила. З нею ми познайомилися при вступі до Львівського університету — опинилися в одній кімнаті напівпорожнього гуртожитку факультету журнал істики, куди нас поселили. Обидві були з Тернопільщини. Дарина, разом із матір’ю, журналісткою місцевого радіо, мешкала в сусідньому райцентрі. Ми разом хвилювалися перед кожним іспитом, читали одна одній власні вірші, мріяли. Саме тоді Дарина подарувала власну фотокартку з пророчим підписом, який закінчувався словами: «…коли мене вже, може, й не буде».
Дарина мала артистичну вдачу і неабияке почуття гумору: помічала найтонші нюанси поведінки людей і вдало їх відтворювала. Її природний бурхливий темперамент і жага діяльності вже на першому курсі підказали ідею видавати стінгазету. Жарт івливу назву «Швабра» Дашка дала сама. У стінгазеті напівсерйозно напівжартома йшлося про життя факультету, манеру поведінки і риторики викладачів, були жартівливі памфлети, дружні шаржі і т.д. Вона мала великий успіх — її приходили подивитися студенти з інших факультетів, що неабияк тішило нашу невеличку редколегію. Вони зграйкою юрмилися навпроти кафедри історії журналістики. Дашка торжествувала. Однак комусь це не сподобалось, здалося загрозою, навіть «запахло політикою». Хоча на видноколі вже майоріли прапори національного відродження. Отже, фіаско «Швабри» було швидким, болючим і, на жаль, неминучим. Нас «запросили» на розмову до кабінету декана і запитали: «Що ви собі дозволяєте? Хочете, щоби вас відрахували?!»
Дарина — онука і повна тезка ві- домої української письменниці Дарини Полотнюк (Ірина Вільде — творчий псевдонім), яка жила і працювала у Львові, на той час уже покійної. Роман Ірини Вільде «Сестри Річинські» свого часу був справжнім українським бестселером, хоча його нещадно обскубала і порізала цензура, як згодом признавалася сама письменниця в інтерв’ю. Та й саме життя Даринино ї знаменитої бабусі багато в чому нагадувало пригодницький роман.
Дарина захворіла майже одразу після закінчення вишу. Діагноз приголомшив усіх — лімфогранулематоз, рак лімфовузлів. Тоді у неї вже була сім’я — чоловік і маленький синочок. Хвороба міцно тримала її у своїх пазурах. Операції і виснажливі процедури лише на короткий проміжок часу давали полегшення. А потім хвороба наступала з новою силою. Невисока, тендітна від природи, вона все більше скидалася на маленьку пташку. Після роботи я забігала до неї в онкодиспансер, приносила свіжі новини, а поверталася спустошеною, з невиразним почуттям провини. Моя подруга не скаржилася, воліла взагалі якомога менше говорити про хворобу, натомість жадібно ловила кожне слово з розповідей про перипетії мого журналістського життя. Якось у неї вихопилося: «Боже, яка ти щаслива! » А одного разу тихо попросила: «Ти не приходь до мене завтра, бо у мене хімія. Ти ж знаєш, після неї мені дуже погано. А я не хочу, щоб ти це бачила». Це була наша остання зустріч. Невдовзі Дашки не стало, їй було всього 25. Людмила ЄРМОЛОВА. м. Борщів.
