Зазвичай ми не публікуємо схожих листів, але дуже цінуємо кожне їхнє слово і зачитуємо на летючках. У безкінечній круговерті газетних буднів, стриножених дедлайнами і графіками, такі теплі листи не для друку додають нам натхнення. Дякуємо, любі читачі, що купуєте, передплачуєте нашу газету й таким чином даруєте нам можливість працювати для вас. Вважаємо це за честь. І вітаємо із завтрашнім Днем журналіста усіх дописувачів, котрі творять своїми текстами неповторне обличчя «ВЖ». Ми з вами — одна команда!

* * *

Шостого червня — професійне свято не тільки журналістів, а й звичайних читачів, котрі надсилають до редакцій свої листи. Я, наприклад, пишаюся, що все свідоме життя пов’язав із газетою рідного краю «Вільним життям». Я її ровесник і вже понад 60 років — її читач і дописувач. З приємністю згадую, що був свого часу учасником першого з’їзду робсількорів Тернопільщини.

«ВЖ» не тільки інформує читачів про події, що відбуваються на теренах Тернопільщини, а й порушує проблемні питання, розповідає про людей праці. А ще публікує листи читачів — і в цьому її особливість.

Відрадно, що газета протягом останніх років змінила своє обличчя, але її традиційно прикрашають високопрофесійні світлини Василя Бурми. Читачі також захоплюються його рубрикою про природу, іншими матеріалами. Василь Олександрович — талановитий журналіст від Бога, в нього є чому повчитися молодшим колегам.

Попри фінансові труднощі, газета стала кращою як за змістом, так і за оформленням, тому й має багато передплатників. Люблять «ВЖ» і в моєму Джурині. Газета популярна серед мешканців села, тому в центрі уваги журналістів повинне бути їхнє життя. Адже влада всіх рівнів не дуже переймається проблемами селян.

Тому, шановні журналісти, коли буваєте в селах, то зустрічайтеся з людьми праці, колишніми й нинішніми трудівниками, з людьми в білих халатах, адже і їм непросто в умовах реформування медицини.

У жовтні 2019-го «ВЖ» відзначатиме поважний ювілей — 80 років. Ось чому вже сьогодні треба починати розповідати читачам про те, чим жив і живе колектив її редакції.

З нагоди Дня журналіста вітаю всіх творців газети і її численних дописувачів. Бажаю міцного здоров’я, щастя, радості, благополуччя, миру й добра на довгі роки. Господніх і земних вам щедрот на творчій ниві!

Іван БІЛИК,
багаторічний шанувальник «ВЖ».

с. Джурин Чортківського району.

* * *

Понад тридцять років передплачую «Вільне життя». Щотижня беру газету і, відпочиваючи від сільських турбот, зачитую, як кажуть, до дір. Уже й не уявляю себе без неї. Часто чую: «Та мені вже не до читання». А чому? Газета — це саме те, що треба людям старшого віку. Читаймо, щоб інтернет не затягував нас у свої тенета, роздумуймо, аналізуймо, зіставляймо свої міркування з чужими.

Я в житті нахлебталася і гіркого, і солоного, проте хочу якнайдовше залишатися в строю, не здаватися старості та її подругам хворобам. Бо ми, жінки, все можемо перемогти. Хай інші бачать нас усміхненими, сповненими енергії. Хоч видно, що життя простелило борозенки по наших обличчях, але душа цього не відчуває.

Час від часу заглядаю до папки з пожовклими від літ дописами Людмили Овсянної. Вкотре перечитую, як її чоловік Данило Теличин описував народження внука Святославчика. Як просив, щоби донечка зберегла цю сповідь і прочитала йому, дорослому. І багато хто з читачів «Калини» протягом багатьох літ береже спогади про подружжя Овсянної-Теличина.

«Вагітніє» папка, яку завела вже давно для матеріалів Лілі Костишин. Скільки ж болю і радощів пропускає вона через своє материнське серце! Скільки розумного викристалізувалося на шпальтах газети й у її книжках! З хмари натхненних думок, із глибин схвильованої нашими непростими долями душі.

Любляча дружина, турботлива мама, вдячна донечка й невістка, щира подруга для всього жіноцтва «Калини», вона вміє вгамувати біль наших зношених літами і розтріпаних недолею сердець. Знаходить слова підтримки і прикладає їх до душі своїм врівноваженим голосом. Декому з читачів у доньки годиться, декому — у внучки, а багатьом є подругою. Але її слово важить для всіх однаково.

Ліля Валентинівна переступила поріг редакції 21 рік тому, але літа галопом пролетіли. Донечка цьогоріч випускниця, син — молодший школяр. Проте сімейні й материнські турботи не обмежують пані Лілю в спілкуванні з людьми. Поспішаючи щодня на роботу, як на свято, знає, що на столі її чекає гора листів. І всі потрібно бодай перечитати. А ще не змовкає телефон. Пані Ліля живе за словами британського співака Роббі Вільямса: «Якщо хочете змінити світ — випромінюйте любов».

…Дуже прикро, що наша улюблена газета зменшує тираж. Але якщо молодь тепер живе комп’ютером, то людям старшого покоління не варто потрапляти до нього в залежність. Нам треба тренувати пам’ять, читати закарбоване на папері, бо його можна зберегти на літа й перечитувати, зігріваючи серце. І пам’ятаймо: як цвістиме калина, то житиме Україна!

Станіслава ЯРІШ.

с. Воля Теребовлянського району.

Дівчата і краватки

Мій лист адресований журналістам і всім, хто творить нашу вільну газету. Дорогі наші Богдан Дікальчук, Ліля Костишин, Мар’яна Бобрівець, Галина Садовська, Анна Золотнюк, Зоряна Мурашка! Можливо, не всіх згадав, але всім низько вклоняюся. А особливо Василеві Бурмі. Все думаю, скільки ж дівчат він сфотографував не тільки в нашій області, а й у всій Україні та за кордоном.

А як цікаво було читати про його колекцію краваток! Бажаю Василеві Олександровичу бути здоровеньким, ще довго купувати собі нові краватки та знимкувати дівчат і не тільки.

Здоров’я і миру зичу всім працівникам «ВЖ». Засівайте, дорогі журналісти, сторінки нашої улюбленої газети правдивим щирим словом. І знайте, що ми з нетерпінням чекаємо кожного її номера.

З повагою — Володимир Петрович.

м. Тернопіль.

На фото: під час журналістської прощі у Зарваницю.

Фото Миколи ШОТА