Останнім часом ми особливо стали довіряти східному календарю. І з настанням так званого «свого» року чекаємо від нього чогось особливо доброго дня нас.
Їй, працьовитій, енергійній, життєрадісній жінці, торік виповнилося сорок вісім. Тож від року Собаки теж сподівалася якихось приємних подій. Але, на жаль, цей вірний друг людини може бути не тільки лагідною твариною — він іще може несподівано вкусити.
І вкусив. Підступно й боляче. У другій половині березня. Наталя саме очікувала на дві радісні події: день народження дочки і першу річницю такої бажаної внучки Златочки, котра народилася четвертою після трьох хлоп’ят-козаків.
Але всі святкування довелося відкласти на рік, бо плани перекреслив сумний вердикт онкологів, ставши для родини громом серед ясного неба. Так, у Наталі діагностували хворобу, яку не побажаєш найлютішому ворогові.
Сказати, що в жінки був шок, істеричне ридання — нічого не сказати. Лише потім звідкілясь прийшла підказка. Ніби зсередини і водночас наче Згори. «Не плач, — прозвучало в самому серці. — Все буде добре».
І Наталя, силувано опанувавши себе, постановила: «Ні, я не здамся! Одужаю обов’язково!» Майже як у Лесі Українки: «Ні, я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні…»
До пісень, звісно, не доходило, але жінка вперто почала боротися за життя. Першою і найголовнішою сходинкою до одужання стала молитва — ревна і щира. І більше — жодної сльозинки, ані тіні відчаю!
Коли Наталю забрали в операційну, в палаті залишилися дочка й син. Так обоє плакали, що їх узялися втішати інші пацієнтки. Запевнили, що з їхньою матір’ю все буде добре, бо вони ж бачать, як довго і щиро вона молиться.
Я звернулася до знайомого священика з Теребовлянщини о. Івана Кільчицького — і він дописав Наталю до списку осіб, за здоров’я котрих молиться щоденно. Отець Михайло телефонував, радив Наталі, які акафісти та дев’ятниці читати — і вона читала. Рекомендував поїхати до Чорткова у храм Покрови Пресвятої Богородиці на відпуст — і Наталя поїхала з вірою у своє зцілення. Повернулася звідти радісна й одухотворена, бо преклонилася до ікони Всецариці, посповідалася, скупалася в цілющій купелі, набрала святої водиці, аби пити її щоденно.
А коли цього виявлялося не достатньо, уві сні їй приходили підказки, якими ще молитвами вона повинна молитися. І знову вона шукала їх по церковних крамницях і молилася, молилася, молилася…
Саме молитва додавала Наталі сили, скріплювала її у вірі. Перебуваючи в стінах цієї злощасної лікарні, вона не тільки сама не піддавалася хворобі, а ще й піднімала дух іншим пацієнтам. Заспокоювала, розраджувала, підтримувала щирим словом, ділилася теплотою свого серця. А Бог натомість подвійно наділяв її терпінням, витримкою і силою для подолання страшної недуги.
Подруги по нещастю, тобто ті, котрих об’єднала в одній палаті спільна біда, кажуть, що Наталю треба взяти психологом в онкодиспансер — вона не одному допоможе видужати. І вони певною мірою праві, адже сльози відчаю, панічний страх і пригнічений стан тільки допомагають хвороб і розвиватися.
Нещодавно я була свідком, як Наталі зателефонувала колишня сусідка по палаті й у розмові торкнулася своєї недуги. А Наталя їй: «Перестань говорити про хворобу. Перестань накручувати себе. Бог милосердний — і в тебе все буде добре. Наведи лад у хаті, сама причепурися і починай пекти паски, бо ж через чотири дні Великдень».
Ось така вона, Наталя, жінка — сильна і врівноважена. Поки хворіла, жодного разу не нарікала на долю, лише впевнено казала: «Господь дав мені той шлях пройти — і я його пройду обов’язково, бо в моїх планах-бажаннях іще Златочку заміж віддати». Віриться, що Всевишній здійснить іще не один задум Наталі, бо ж у неї ще шмат життя попереду.
Після дев’яти місяців перерви Наталя повернулася на роботу. Нині вона ретельно слідкує за своїм здоров’ям, виконує всі приписи лікарів щодо харчування та способу життя. І старається дотримуватися Заповідей Божих. Живе за ними, як за дороговказом.
А минулий рік Собаки, який не приніс їй нічого доброго, крім величезних фінансових витрат, фізичних і душевних страждань, та ще й «вкусив » так боляче, згадує, як страшний сон.
Усім тим, хто нині лікується від онкологічних недуг, Наталя бажає неодмінного одужання, радить не здаватися, а вірити в Господнє зцілення. І молитися, молитися, молитися. Довго, ревно і щиро. Так робила вона — і її віра спасла її. Та ще Ангел-хоронитель, який у важкі хвилини випробувань завжди йшов попереду — він навіть у сні розчищав для неї дорогу від гілля, що його хтось накидав посеред шляху…
