Знаєш, тату, я вже випускниця! Ти здивований, що так швидко пролетів час? А я і мама — ні. Для нас він часто тягнувся аж надто повільно. Особливо тоді, коли ми мусили зробити вибір: заплатити за квартиру чи купити мені чоботи, бо старі розлізлися; чи здати гроші на ремонт у класі, чи здати, врешті-решт, аналізи, бо в мене місяцями трималася підвищена температура; чи купити мені підручник і зошит з англійської мови, чи спортивний костюм…

Бувало, ми не мали з чого приготувати вечерю, бо в хаті були тільки крупи, картопля і сіль. І ми з мамою варили ту картоплю, солили її і їли, присмачуючи жартами. Тільки гумор нас рятував усі ці роки…

З біди мама навчилася пекти торти, я — просувати її вироби в соцмережах. І вже в старших класах я мала і одяг, і взуття, і ноутбук… Мама змогла найняти для мене репетиторів і купити сукню на випускний, навіть дві.

Я рада, що виправдала мамині надії, бо маю високі бали ЗНО і медаль. Не куплену, не випрошену, а заслужену. Бачу, як пишається мною мама, як радіє, що змогла поставити мене на ноги і зробити все, щоб я мала шанс отримати добру освіту.

І знаєш, тату, я навіть рада, що тебе не було ні на останньому дзвонику, ні на випускному. Бо ти теж пишався б мною, а ти не маєш на це жодного морального права. Ти не переживав, коли я хворіла, затримувалася допізна, коли в мене були проблеми з деякими однокласниками, з деякими вчителями, коли я вперше закохалася…

Знай: мама замінила мені тебе. І кожен мій успіх, кожна перемога, кожнісінька грамота і ця медаль — для мами. І все, що я робитиму далі, я присвячуватиму їй — найріднішій, найдорожчій. Бо якби тоді, коли ти нас покинув, мама розкисла — нічого не було б. Вона змогла знайти в собі сили жити і працювати заради мене і мого майбутнього. Знай, тату: я щаслива, що ти не з нами. Бувай…

НЕ ТВОЯ ДОЧКА.