«Рученьки терпнуть, злипаються віченьки… Боже, чи довго тягти? З раннього ранку до пізньої ніченьки Голкою денно верти». Ці слова з вірша Павла Грабовського збуджують у наших серцях жаль до швачок-трудівниць. Пригадую, як на уроці української літератури колись одна з моїх учениць плакала, декламуючи: «Кров висисає оте остогиджене, Прокляте нишком шиття…» Такий сум охопив дівчинку, що не змогла втримати сліз.

 …Нині в Україні є багато швейних підприємств з іноземними інвестиціями. І слова поета «Де воно знатиме, що то за доленька Відшук черствого шматка…» аж ніяк не стосуються теперішніх швачок, котрі переважно добре заробляють.

 Але вони — лишень швачки. Багато людей вважають цю професію непрестижною, бо ж вона не вимагає вищої освіти. Така неповага до швачок була і в подружжя сільських учителів — моїх давніх знайомих. Гордовиті й зарозумілі, вони вважали себе елітою. І дуже пишалися сином-одинаком, красенем і відмінником Володею.

Він закінчив історичний факультет Чернівецького університету, проте батьки чомусь не хотіли, аби син учителював, і підшукали йому роботу в одній із райдержадміністрацій Тернопільщини.

 — Ну, Володю, коли нам принцесу приведеш? — часто запитувала мама, маючи на увазі майбутню невістку.

— Приведу, почекайте трошки, — заспокоював син, хоча дівчини в нього не було. Його зовсім не приваблювали розфарбовані дівчата, котрі вистукували підборами по паркету адміністрації. У жодній із цих освічених красунь він не бачив дівчини своєї мрії.

…Якось Володя виходив із маршрутки й загубив гаманець. Його підняла симпатична дівчина й віддала власникові. Так він і познайомився з Орисею. Вона закінчила профтехучилище і працювала на швейній фабриці. Проте хлопця це не зупинило. Володі було не важливо, що красуня, яка так припала йому до душі, проста швачка. «Вона буде моєю!» — вирішив іще при першій зустрічі, адже Орися полонила його серце відразу.

Через певний час Володя запросив її поїхати в гості до своїх батьків. Як же вони зраділи, коли побачили сина не самого! Зовнішній вигляд і манери його нареченої не віщували нічого поганого. Та коли Орися сказала, де і ким працює, то матір Володі випалила:

— Ти — швачка?! І не соромно тобі було їхати до нашого дому?

Орися відразу підвелася з місця, щоби піти геть. Але Володя її притримав. Батько змовчав — зміг опанувати себе. Однак розмова вже не клеїлась.

Молоді поїхали назад до міста, а незадовго таки побралися наперекір волі батьків. Тато змирився з вибором сина, а матір усе весілля була насупленою і всіляко демонструвала своє незадоволення невісткою.

Орися до села більше не приїжджала. Їздив сам Володя. Раз або два на місяць, бо мусив провідати батьків. Запрошував кохану, заспокоював, що матір змириться, звикне. Зрештою, не вижене із хати дружину свого єдиного сина. Проте Орися не мала сміливості переступити поріг свекрушиного дому. Не мала в своєму серці й місця для цієї жінки.

 Коли Орися одне за одним народила двійко внучат, дідусь із бабусею приїжджали до них у гості. Кликали й до себе, але Орися відмовлялася. Хотілося батькам чути щебіт внуків на своєму подвір’ї, тим паче, що дитячий галас постійно долинав із сусідських обійсть.

— Ти, Володю, приїжджав би із сім’єю, — просила матір. — Бо ні вдівець, боронь Боже, ні молодець, а все сам…

Вона каялася, що так негарно повелася з Орисею під час їхнього знайомства. Та попросити в неї вибачення не могла.

Роки мчали, мов бистрі коні. Внуки виросли. Раптово помер батько Володі. Матір усе частіше просила, щоби до неї приїхали діти, але вони не відчували такої потреби, як не відчували з дитинства бабусиного тепла, не слухати її казок, лагідних слів, не куштували її смачних пиріжків… Діти не ходили босоніж по росяній траві у селі, не гасали його вулицями разом із сільськими друзями. Їх у них не було ніколи…

Коли матір Володі захворіла, він наважився сказати дружині, що треба забрати її до міста. Орися відразу погодилася, хоча свекруха не сподівалася на це. Але щойно ступила на поріг їхньої квартири, попросила в невістки вибачення.

— Мамо, — Орися вперше звернулася до свекрухи, — я давно вам простила. У мене немає університетського диплома, я не принцеса, про яку ви мріяли для свого сина, але він щасливий зі мною. Я вдячна вам за нього. І не переживайте за свою старість, ми завжди підставимо вам плече й допоможемо, чим зможемо.

Свекруха тоді дуже плакала. А в її серці вогнем пекло каяття.

 …Померла вона навесні. Володя й Орися слізно проводжали її в останню дорогу. І тільки внуки не зронили й сльозинки. Стояли, наче на похорон і чужої людини. Бо в їхній пам’яті не закарбувалося жодної щасливої миті дитинства, пов’язаної з покійною бабусею.

Марія ПОЖАРНЮК. с. Кривеньке Чортківського району.