Мирослава Шептак із Теребовлі й Бенхамін Едгардо Кароне Трехо з Мехіко вже 32 роки як подружжя. Мешкають у Мексиці, мають двох дорослих синів: Бенхаміна й Едгардо. За мексиканськими законами, у них подвійне прізвище Кароне Шептак. Батько й сини — скрипалі. Мама — музикознавець. Подружжя викладає у Вищій музичній школі Національного інституту витончених мистецтв у Мехіко. Чоловіча частина сім’ї — скрипалі професійного симфонічного оркестру Національного автономного університету Мехіко.

Любов — як натхнення

З цією особливою родиною ми познайомилися в Теребовлі. Вони там насолоджувалися тишею в батьківській хаті пані Миросі. Щоліта поступово ремонтують її, бо мають велику мрію — саме там проводити відпустки разом із синами і їхніми майбутніми дружинами, дітьми. Так довго й часто, як буде завгодно долі…

Мирослава Шептак закінчила свого часу Тернопільське музичне училище й аж за третім разом вступила на музикознавче відділення Одеської консерваторії (нині — національна музична академія ім. А. Нежданової). Бенхамін Кароне Трехо, закінчивши навчання в Москві, обрав серед інших міст СРСР Одеську консерваторію через потужну скрипкову школу.

— Протягом першого курсу я мешкала в тітки, а на другий курс переселилася в гуртожиток. Це був 1985 рік, коли саме приїхав Бенхамін, — пригадує пані професорка. — Якось староста поверху сказала мені, що я чергуватиму з мексиканським хлопцем. І заспокоїла, мовляв, він дуже хороший і зробить усе замість мене. Так і сталося. Ми почали зустрічатися і через два роки, 14 лютого, одружилися. В Україні тоді ще не відзначали День закоханих, тож Бенхамін узагалі забув про це свято. Так склалися зірки. Весілля ми справляли в квартирі моєї викладачки гармонії Ірини Мазур. Тоді її мама сказала мені: «Молодчина, що виходиш за нього — він хороша людина і поважає тебе». Але я тоді просто кохала і ще не розуміла, що має на увазі ця бабуся…

Іще три роки навчання було попереду. Щоліта молода пара їздила в Мехіко, адже Бенхамін працював музикантом у літньому оркестрі. В Теребовлі народився старший син подружжя. Коли йому виповнилося чотири місяці, довелося їхати в Мексику, бо Бенхамін мав у Мехіко роботу.

— Наш тато помер, коли мені було вісімнадцять років, мама у 39 стала вдовою, — пригадує пані Мирослава. — Як жінка з досвідом, відчувала, що я з Бенхаміном не пропаду. Тому, проводжаючи нас в аеропорту в серпні 1990-го, швидше за все, назавжди, матуся всміхалася. І вже згодом зізналася мені: «Ти не бачила, як я плакала потім…»

У Мехіко Мирослава відразу завагітніла другим сином. А ще вони з чоловіком почали будувати дім — у саду його матері Аврори. Тож Стефанія Олексіївна залишила в Теребовлі роботу, хату й прилетіла допомогти дочці бавити дітей. Їхала на три місяці, а залишилася на… 26 років. Коли народився другий внук, відіслала доньку на пошуки роботи. І вона без зусиль її знайшла, бо в 90-х у Мексиці не вистачало кваліфікованих викладачів музично-теоретичних дисциплін. До того ж у цій країні наша вища музична освіта прирівнюється до аспірантури. Тож із листопада 1991 року Мирослава Шептак почала викладати для студентів Вищої школи музики і вже має за плечима 28 літ стажу. Спершу була викладачкою сольфеджіо. Хоча дуже любила гармонію і поліфонію, та їй не довіряли цих предметів. Казали, що треба було народитися чоловіком і мексиканцем. Та наполеглива українка домоглася свого й на сьогодні вона — єдина жінка-завідувачка кафедри гармонії, авторка словника музичних термінів іспанською мовою.

Бенхамін теж уже 24 роки викладає в цьому ж закладі. Їхні сини, до речі, закінчили і його, й паралельно ще один — і стали скрипалями високого рівня. Едгардо цього літа теж гостював у Теребовлі й просто звідси поїхав на гастролі до Греції.

Об’єднання родини

Рідна сестра Мирослави Алла теж пов’язала професійну долю з музикою. Закінчила свого часу Теребовлянське культурно-освітнє училище (нині — коледж культури і мистецтв). Вона — хормейстер, піаністка, теж уже багато років мешкає із синами в Мехіко.

— Сестра вийшла заміж за росіянина і виїхала в Тольятті, але в 27 років залишилася вдовою з малою дитиною на руках. Чоловік загинув, — розповідає пані Мирослава. — І коли їй свого часу поставили онкодіагноз, Бенхамін наполіг, аби вона приїхала в Мехіко. Там сестру обстежили і виявили, що діагноз помилковий. Вона залишилася жити з нами. Тепер працює викладачем фортепіано в музичній школі, має свою квартиру. А я ж колись їхала з дому назавжди, не маючи надії, що мої рідні будуть зі мною…

Коли до Мирослави приїхали мама з України і сестра з Росії, знайомі переживали, як сім’я, котра ще не дуже твердо стала на ноги, виживе, прихистивши під одним дахом двох емігрантів. Тепер пані Мирося пригадує це з усмішкою і вдячністю своєму чоловікові:

— Мексиканці нижчого соціального рівня переважно їдять кукурудзяні палянички, рис і квасолю. Тож Бенхамін тоді відповів тим людям, що ми варитимемо квасолю і розбавлятимемо її водою, щоби більше було — і так виживемо…

З Божою поміччю, квасолі водою розбавляти не довелося. Мама пані Миросі закінчила курси іспанської мови для іноземців при університеті й дуже полюбила Мексику — країну, яка подарувала їй найкращого зятя і добробут їхній родині.

Проте два роки тому Стефанія Олексіївна померла. Внуки рвалися в Україну, і вона приїхала підготувати до їхнього приїзду хату, хоча почувалася погано. Жінку терміново прооперували — і вона не прокинулася від наркозу. Її поховали в липні, саме в день народження покійного чоловіка, якому могло б виповнитися вісімдесят, але він покинув цей світ у сорок чотири. Мирослава із сім’єю не змогли приїхати на похорон через восьмигодинну різницю в часі. Тож прибули на сороковини.

Пані професорка невимовно вдячна своїй матусі, з якою вони були дуже близькими, за все. І за те, що вона свого часу наполягла, аби донька захистила дипломну роботу й не брала академвідпустки. Приїхала тоді до Одеси, спала в гуртожитку на підлозі, бавила малого Бенхаміна, поки Мирося працювала в читальному залі, перериваючись на годування дитини. Вдячна мамі за добру пораду й поміч, бо вперше приїхала з Мексики в Україну аж через 11 років. І за роботу вдячна мамі, бо змогла отримати її тільки тому, що мала з ким залишити дітей.

— Моя матуся завжди казала: «Якщо я помру в Мексиці, то ти мене кремуй і поховай поруч із татом», — розповідає пані Мирося, не стримуючи сліз. — Але доля розпорядилася так, що мама померла в Теребовлі… Ми приїжджаємо сюди вже третій рік поспіль. Поступово приводимо хату до ладу. Колись наші діти відмовили бабусю продавати її. Казали, що виростуть, зароблять грошей і куплять її в неї… Мене тягне сюди, бо це — земля моїх батьків, моя вітчизна, ностальгія за молодістю. Тут мені здається, що я та Мирослава, яка була тоді, давно. Ми раді, що маємо тут хату, що зможемо приїжджати, аби поклонитися могилам батьків. Зможемо подорожувати по Європі, заїжджаючи перепочити в Теребовлю.

Повага — передусім

Бенхамін теж полюбив батьківщину своєї дружини. Насолоджується тут небом, хмарами, соняшниками, зеленню, адже Мехіко — дуже забруднене місто. Тільки тепер, каже, зрозумів, що мав на увазі його викладач консерваторії Олександр Станко, коли казав, що музика Прокоф’єва така, «як наші українські простори». Тобто очі не спотикаються об щось стороннє, коли споглядають українські краєвиди. У Мехіко такого немає.

— Мене радує, що тепер в українських магазинах є все, на відміну від тих часів, коли я тут навчався, — каже Бенхамін. — Не бачу безхатьків і безпритульних дітей на вулицях, бо в Мексиці їх немало. І українці стали ввічливіші, радісніші. Видно, що радянщина минулася. У нас дуже теплі стосунки із сусідами. Тут подобається нашим дітям. Едгардо і читати ходив до лісу, і бігав у парку, і все дивувався, яка тут тиша…

А пані Мирося навзаєм зауважує, що дуже любить Мексику:

— Я ціную і глибоко поважаю цю країну, яка дала мені можливість працювати і заробляти. Вдячна Мексиці безмежно. Досі не вмію робити консервувань, бо немає потреби — там весь рік свіжі овочі й фрукти. Мені подобаються щирі й відкриті мексиканці.

…Слухаючи цих людей, заскочила себе на думці, що між ними безумовна взаємність у всьому. Багаторічна праця над «Калиною» навчила мене розумітися на стосунках. Я бачу, коли люди щиро тримаються за руки, а коли грають на публіку. У подружжя Кароне-Шептак усе щиро. Їхня сім’я вистояна, як добре вино, протягом тридцяти двох років. То що ж вони найбільше цінують одне в одному?

— Бенха поважає мене такою, якою я є, — відповідає пані Мирося. — Поважає і підтримує — це головне. Він ніколи не втручається в мій особистий простір. Я дуже люблю вранці пити каву й розгадувати кросворди. Це мій час, і мене ніхто тоді не чіпає. Дуже ціную це. Ще мій чоловік страшенно мудрий. Я — як сірник: спалахую і швидко перегоряю. Він на той сірник не дмухає, щоб той не впав і нічого не зайнялося. Бенха просто мовчить і дає мені можливість перегоріти. Бо що, каже, доброго в тому, якщо відповість. Він відповість, я відповім — і посваримося. Знаєте, я свою книжку написала з присвятою йому — своєму чоловікові, другові, котрий завжди мене підтримує і любов якого допомогла мені повірити в те, що все в цьому житті можливо. Бенха дуже начитаний, ерудований. Коли ми подорожуємо по світу, з ним цікаво, бо він усе знає. Нам ніколи не нудно вдвох. І наші діти досі люблять проводити дозвілля з нами.

— Мені подобається її енергія, — каже Бенхамін, вичекавши, поки відповість його балакуча дружина. — Вона — мотор нашої сім’ї, який не дає їй заснути. Ми завжди в русі. Мирослава, приїхавши сюди, організувала зустріч випускників училища, хоча всі вони живуть в Україні. Ця жінка допомагає мені зростати як особистості. Я постійно в пошуку, постійно читаю, розвиваюся. А все для того, щоб їй зі мною було цікаво. Ми любимо і поважаємо те, що робить кожен із нас. Хоча, звісно, між нами бувають і сварки, ще й які! Ми нерідко іскримо, спалахуємо — як звичайна сім’я…

Бенхамін жодного разу в житті не пошкодував, що привіз собі дружину з України. І цього літа, вирушивши із сином у довгу дорогу відразу після концерту, якому передував важкий репетиційний тиждень, уже в Києві утомлений батько мовив іще більш утомленому синові: «Вибач, синочку, що я знайшов твою маму так далеко».

Проте все це не випадково. Подружжя вважає, що випадковостей у світі не буває. Бо якби Мирослава вступила до консерваторії з першого разу, то до приїзду Бенхаміна була б уже на п’ятому курсі, писала б дипломну — і вони не пересіклися б. Зрештою, вона могла мешкати в одеських родичів. А він міг і не вибрати Одеської консерваторії…

На запитання, чи хотів би Бенхамін, аби в його синів були такі дружини, як їхня матір, він відповідає:

— Звісно що так! — і за мить аргументує: — Коли люди стають парою — то це, я вважаю, для того, щоби підтримати одне одного, завжди бути поруч. І щоби допомагати одне одному стати кращими людьми.

У відповідь на це його дружина усміхається, кладе свою руку на руку чоловіка й дякує. Бо це справді найвищий комплімент, який може почути жінка від батька своїх дітей.

Ліля КОСТИШИН.

Фото з архіву сім’ї КАРОНЕ-ШЕПТАК: батьки і діти.