Вшанувати пам’ять всесвітньо відомого українського співака, соліста Паризької національної опери обласна філармонія збиралася ще 29 червня, у день загибелі Василя Сліпака в бою на Донбасі. Але тоді не зібралася публіка: всього десять квитків було продано. Тож вечір пам’яті перенесли на осінь, до того ж зробили вхід вільним, щоб якомога більше людей змогли взяти в ньому участь. Особливо розраховували на молодь: самовіддане служіння Василя Сліпака мистецтву та Україні мало б стати для неї якщо не прикладом для наслідування, то хоча б стимулом для роздумів про власні життєві цінності.
Цього разу все вийшло, як задумувалось. І глядач зібрався, до того ж переважно молодий, і артисти викладались на повну силу, ніби доспівували Василеву пісню, яка так рано обірвалась: Герою України було лише 42 роки. Сценічне дійство доповнювалось фоторядом численних світлин Василя як з його паризького життя, так і з фронтових буднів. У концерті взяли участь народна артистка України Наталія Лемішка, а також солісти Наталія Присіч, Оксана Малецька, Вадим Дарчук, Андрій Оленин, Володимир Шагай. Арії з українських опер та відомі українські пісні в їх виконанні звучали в супроводі камерного оркестру обласної філармонії під керівництвом Кирила Семенченка.
Особлива роль відводилась на вечорі пам’яті ведучій заслуженій артистці України Адріані Онуфрійчук. Вона не просто традиційно оголошувала номери та виконавців, а й зачитувала фрагменти спогадів Василя Сліпака. Вони несли глибоке смислове навантаження, розкривали мотивацію вчинків героя, його погляд на те, що відбувається в Україні та заради чого він приніс у жертву свою мистецьку кар’єру. Слухати одкровення Василя було не менш цікаво, ніж виконавців і музикантів. А може, й навіть цікавіше, бо наших артистів ми чуємо часто, а міркування героя багато хто того вечора чув уперше.
Лише кілька думок Василя Сліпака: «Так сталося, що був на фронті, багато журналістів знімали про мене сюжети. Напевно, це цікава історія: оперний співак — і тут на фронті. Я брав участь у програмах, давав коментарі. Але завжди пояснював, що не роблю це для власного піару, бо мені воно не треба. Вибір воювати був особистий, а не публічний».
«…Ніколи раніше не думав, що стану співаком. Все вийшло якось само по собі. Мабуть, було від народження запрограмовано. Бог дав голос. А тепер мушу Господа прославляти тим голосом. Той зв’язок, який я відчуваю з Богом, словами не поясниш. Але без нього мистецтво, яке доносить виконавець, видається неповним. Треба постійно прагнути цього зв’язку, його безперервності. Мені здається, віра — це основа, на якій будується все».
«…Українська повстанська армія — це є символ боротьби, і зараз ми, ті, хто тут знаходиться, продовжуємо цю боротьбу. І це наша остання боротьба. Тобто потім вже не буде виходу і майбутнього не буде без того, щоб ми виграли цю війну. Ми всі, українці в Україні і в світі, маємо величезну надію на те, що це буде зроблено. Бо інакше немає просто виходу з цієї війни». «Я… з дитинства захоплювався співом. Я приїжджав до Франції на конкурси та фестивалі, і ось в 1996 році директор фестивалю запропонував мені залишитися. Так сталося, що я залишився там на 19 років. Для мене це найкраща професія, вона мені дійсно цікава. Але зараз в Україні війна…»
«У майбутньому, думаю, ми будемо розуміти, хто є друзями України, а хто підтримує агресію і режим Путіна свідомо. І відповідно для другої категорії реакція буде однозначною — ми вміємо захищатися, ми генетично маємо в крові відчуття справедливості і своєї країни, своєї землі».
«Хлопці «при владі», давайте вирішувати! Ви щось робите для того, щоб найшвидше закінчити цю війну, чи для того, щоб її продовжити і заморозити конфлікт? Добровольці цю війну могли перемогти. Їм просто не дали».
Василь Сліпак йшов на російсько-українську війну не вмирати, а перемагати. Він ще будував плани на майбутнє: «Після всього пережитого я впевнений в тому, що залишатимусь завжди українцем і не візьму громадянство у Франції. Ну, так сталося! Вибачте. Буду працювати тут, але після моїх останніх активних подорожей я зрозумів, що Україна все ж таки буде залишатися в моєму паспорті. І я буду намагатися якнайчастіше їздити туди».
Не судилося… На світанку 29 червня 2016 року в бою снайперська куля обірвала життя видатного співака. Як твердять його побратими, Василь Сліпак ціною власного життя врятував побратимів. Українські захисники відбили атаку російських збройних формувань на смт Луганське (Бахмутський район Донецької області) та перейшли в контрнаступ, посунувши противника з двох українських позицій на висотах поблизу с. Логвинове.
Згадуймо таких людей частіше. Особливо тепер, коли «хлопці при владі» у своєму прагненні відновити мир готові переступити певні червоні лінії у домовленостях із агресором і майже не говорять про подвиг тих, хто стримував його довгих п’ять років ціною власної крові, а то й життя.
Галина САДОВСЬКА.
На фото з вільних джерел: Василь СЛІПАК у Паризькій опері та на фронті.