Прочитала в газеті за 11 вересня допис пані Ольги з Тернополя «Немічних батьків — до спецзакладу?» Він — мовби коментар на розповідь Мирослави Середюк «Снодійне для матері», що була опублікована 14 серпня. Вразило це мене до сліз. Щось із нами діється не те. Звіріємо… Піднесли свою байдужість до квадрата, а може, й вище.
Пані Ольго, який притулок, навіть якщо там і добрий догляд, і лікування, може замінити старенькій людині тепло рідного дому, дітей, чуйне ставлення близьких до її похилого віку? Ніякий! Недурно кажуть, що рідний дім — фортеця. У ньому навіть стіни лікують плюс тепло найрідніших людей. Навіть якщо матеріальні статки родини не дають змоги добре доглянути батьків, то це компенсовує любов близьких. Вона тримає стареньких на світі.
Обов’язок дітей — доглядати батьків до смерті. Це справа честі, вдячність за те, що впродовж усього життя вони жертвували собою заради благополуччя дітей. Коли рідні люди вмирають, то навіть для дорослих і вже літніх близьких світ стає порожнім.
Ми маємо віддавати батьків до притулків, бо прямуємо до Європи? Ми що, мусимо втратити на цьому шляху совість? Хіба ми не в Європі? Наша найбільша держава — в самісінькому її центрі! Наші українки їдуть у Європу доглядати чужих батьків заради грошей, залишаючи в Україні своїх рідних, інколи немічних. Отже, не всі в Європі здають до притулків рідних.
Українці — щирі, чуйні, товариські, поблажливі. Ми — не монстри! І не пропонуйте, шановна пані, так нам чинити з батьками, бо це неприпустимо. Четверта Заповідь Божа гласить: «Шануй батька твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі».
За те, що ви добре доглянули своїх рідних, хоч і терпіли труднощі, матимете віддяку від Всевишнього. Але те, що пропонуєте іншим — недобре. Бо не знаєте, як тяжко жити в притулку, усвідомлюючи, що рідні діти зрадили. Найкращий догляд чужих людей не замінить батькам турботи дітей, хоч і зрадливих.
Старі люди зажили життєвої мудрості, вони прекрасно аналізують усе, що трапляється на їхньому шляху, і дуже хочуть жити під опікою найрідніших. Тож як би вам, шановні читач і, не було важко, не позбавляйте стареньких батьків своєї любові й піклування. Аби на старості, якщо доживете, не було за це боляче.
