Для кожного з нас, яких би висот у житті ми не досягли, мама залишається найдорожчою людиною і найсвітлішим спомином. І цього не затьмарити ні рокам, ні посадам, ні злетам, ні падінням. Навіть у священнослужителів, котрі всеціло присвячують своє життя служінню Господу, при згадці про маму тепліє на серці, а на очі набігає непрохана сльоза. Як у високопреосвященного архієпископа Києво-Пінського Апостольської греко-православної церкви України Лева-Зеновія Колісника. Нещодавно він завітав до нашої редакції, щоб розповісти про свою маму. 14 жовтня минуло 100-річчя з дня її народження, а п’ятого листопада виповнилося 26 осеней, як відійшла вона до Господа. Тож послухаймо сповідь синівського серця, сповненого любові і вдячності неньці, котра не тільки народила, зростила, а й відчайдушно боролася за сина, щоб він міг сповнити своє призначення на землі.

— Мати моя народилася в чудовому куточку Галичини на колишній Підгаєччині (тепер Бережанщина) у селі з гарною назвою — Рудники, — розпочав свою розповідь владика Лев-Зеновій. — Є різні перекази щодо походження назви села. Дехто говорить про якісь корисні копалини, але це не відповідає істині. Швидше за все село отримало свою назву від російського слова «родніки» (джерела). Там справді було дуже багато джерел. Тож мама, Марія Миколаївна Кунка, народилася біля тих джерел, на хутірку. Її батько був людиною заможною, це він знайшов для своєї доньки чоловіка, тобто мого тата, в сусідньому селі Божикові. Його родина теж була багатою, мала 50 моргів поля і стільки ж саду та лісу. Тоді для таких людей було загальне тавро — куркулі. Тато їздив на коні до мами на побачення. Таке в них було кохання.

Мама була дуже мудрою жінкою. Вона не мала високих освіт, але та мудрість була закладена в генах. Навколо нас були ліси, дуже гарна природа. Дід збудував там церкву. Двоє братів матері були в УПА. Коли вуйка Євгена і вуйка Василя взяли, дали їм по 15 років. Вони не дременули на Захід, хоча могли. Я це в Канаді й Америці нагадую, бо там твердять, що це вони нам Україну здобули, а я кажу: ось хто Україну здобув — мої вуйко Євген і вуйко Василь. Після смерті Сталіна їм змінусували по десять років. Але навіть у цій складній ситуації мама мала велике терпіння, зберігала спокій і, як не дивно, завжди посміхалася. І ніколи ні про кого не сказала лихого слова, навіть зауваження не зробила. Ту велику її філософію я ніколи не міг зрозуміти і досі не розумію.

Батько дуже любив маму, хоч мав іншу вдачу, був керівником усюди. Я вдався до нього, бо в мене теж це є. Але з другого боку, Господь допускає, що я роблю комусь зауваження, бо хтось мусить щось поправляти. Ви подивіться на диригента в хорі чи оркестрі: якби він не поправляв, то не було б тої гармонії й того злагодженого виконання. Але мама була іншою, світла їй пам’ять. Це був ангел на землі, я її завжди так називав і буду називати.

Вона закінчила кравецьку школу (мій дід відправив її в 14 років на навчання до Польщі) і набралася такої майстерності, що шила костюми, особливо шлюбні, і вже при першій примірці все було припасовано. Я це пам’ятаю. Мамина праця трошки нам допомагала, бо ж різні були часи, особливо після війни. Тато теж працював — майстром дорожнього відділу з будівництва мостів, непогано заробляв. Але мати була щось особливе.

Нас було четверо дітей у сім’ї. Уже нікого немає: ні братів, ні сестри. Мене називали «ксюндзиком». У маминій і татовій родині були священники. Тож батько брав мене однієї неділі на службу до одного дядька, другої — до іншого. Мені було цікаво в храмі. Тепер дітям дозволяють у церкві робити, що вони захочуть. За мого дитинства таких вольностей не було. Трошки рушився — і вже татів суворий погляд. Треба було вистояти півтори години, як солдат. Інші були порядки. Тож стояло питання, коли я закінчував школу, що обов’язково маю піти в священники. Я до того справді мав потяг, але мав і своє бачення в культурі, мистецтві й горнувся до них.

Якось стався такий випадок — зайшли в село цигани. Ніхто не хотів пускати їх на ночівлю, а моя добра мати взяла. Та циганка, що в нас заночувала, маму заповажала. Через кілька днів повернулася й мовила: «Я тобі щось не сказала». І розповіла, що з нами буде. Й справді, сталося все по життю так, як вона напророкувала. Зокрема, про мене сказала, що буде щось пов’язано з технікою, станеться трафунок, що я опинюся між життям і смертю, але мене виходять. «І стане він великою людиною, буде багато їздити по світу, ви навіть не можете собі подумати, він по світу, як птах, літатиме», — запевняла та циганка мою маму. То були шістдесяті роки минулого століття. Як вона те бачила, важко сказати. Мама завжди жила з Богом і була певна, що я маю бути  священником. Коли її переконували, що моє покликання мистецтво — театр, кіно, режисура, що я там на своєму місці, вона заперечувала: ні, ні, він має бути священником. Вона весь час тою дорогою мене провадила.

У 1973 році сталася автомобільна катастрофа, я 37 метрів летів у прірву. Слава Богу, був неприв’язаний, машина згоріла, а мене викинуло. Коли привезли вертольотом до Києва, в інститут нейрохірургії, лікар дозволив, щоб мама була біля мене. Їй відверто казали: син ходити не зможе, за всіма показами медицини, це неможливо. А мати твердила своє: «Робіть щось! Він мусить ходити, бо він має бути священником».

І куди тільки мене не возила. Так, до Олімпіади в Москві було підготовлене  олімпійське містечко і там зібрали фахівців, які мали давати раду спортсменам на випадок травм, зокрема й хребта, під головуванням професора Геннадія Стрюкова, світила з голкотерапії. Після закінчення Олімпіади цей травматологічний центр розформували і залишилися філії в Ленінграді, Москві та Ростові-на-Дону. Мама про це десь довідалася, повезла мене до Москви, але нас там не прийняли. Тоді поїхали в Ростов і таки потрапили до професора Стрюкова, голкотерапевта-реабілітолога. Після кількох його сеансів я відчув, що в очах розвиднілося, почав реагувати на скрип дверей, на рух трамваїв за вікном, став краще відчувати ноги.

Мама весь час була поруч. Як вона знаходила мені рятівників, одному Богу відомо. Але завдяки їй я таки звівся на ноги. Якби не вона, не знаю, що зі мною було б. Потім сестричка вийшла заміж, мама поїхала на Карпатщину їй допомагати. На жаль, сестричка відійшла дуже рано, в 49 років. Це підірвало здоров’я мами, вона захворіла. Я привіз її до Тернополя, вона лікувалась в обласній лікарні і в моїй квартирі відійшла у вічність. Це був 1993 рік, 5 листопада. Мамі було 73 роки.  Певен, завдяки її молитвам, ще живої, Господь змилостивився наді мною. Після такої аварії вижити — це вже було диво, а тим більше стати на ноги і ходити.

Як вона прагнула, я таки став священником. Це інша історія. Я дав Господу обітницю: як встану на ноги, решту життя служитиму Йому. І Він підняв мене з візка. Мама цього дочекалася, але на висвяті моїй не була, бо вже перебувала в дуже важкому стані. Мене висвячували в Тернополі, в храмі Різдва Христового. Прийшов до неї в облаченні й в її зболених очах побачив проблиск радості. Чин похорону мами теж відбувався в храмі Різдва Христового. Була велика служба, служили два єпископи, священники. Це був маленький їй дарунок за все, що вона зробила для мене. Потім повезли її до Божикова, там у нашому храмі Святого отця Миколая Мирлікійського теж відслужили службу. Похоронили маму поруч із батьком. Тепер я молюся за її праведну душу. За багатьох рідних підношу молитви до Господа, в тому числі за свого синочка-первістка, але за жодну душу не молюся стільки, як за мамину…

Записала Галина САДОВСЬКА.

P.S.. 14 жовтня цього року в часі Покрови Пресвятої Богородиці після святої літургії в божиківській церкві Святого отця Миколая Мирлікійського на цвинтарі над могилою світлої пам’яті батьків Івана та Марії Колісників хрест-купол освятили архієпископ Лев-Зеновій, єпископ Кирило, сільський парох митрофорний протоієрей Василій Гуль і диякон Димитрій.

На фото: Марія КОЛІСНИК та її син архієпископ Лев-Зеновій.