Знаю, що в школі новий керівник танцювального гуртка, тож цікавлюся в своєї дев’ятирічної сусідки:
— Ну як тобі, Христинко, Ліда Петрівна? Вже трохи призвичаюєтеся до неї?
— Та ні, — відповідає дівчинка. — Вона нам не дуже подобається. Вже з першого дня строго заявила, щоб ми всі поклали мобільники на підвіконня
. — Але ж гурток — це також заняття, — намагаюся пояснити, — і ви не повинні відволікатися на телефонні розмови.
— А якщо я, мама, хочу зателефонувати дитині й запитати, як у неї сьогодні справи в школі? — стає на захист доньки пані Алла.
— А що вам заважає зробити це раніше чи пізніше, — стаю на захист учительки я. — По-друге, у вас під рукою завжди має бути розклад уроків і гуртків — тоді ви зможете говорити з донькою на перервах, не перериваючи уроків і її улюблених занять.
Ніби погодилася зі мною, бо не сперечалася. Не думаю, що батьки завжди телефонують у якихось терм інових справах, що не можуть зачекати п’ять хвилин.
Колись доводилося бути свідком, як під час уроку відчиняються двері класу — і дитина виходить до коридору на «переговори», що частенько затягуються. Учитель тим часом пояснює матеріал, бо не може чекати, поки Галинка наговориться з мамою чи дідусем.
Це щодо учнів молодшої школи. А старшокласники норовлять відпроситися з будь-якого приводу, аби потеревенити з подружкою чи коханими. Не відпустити дитину під час заняття педагог ніби й не має права. Бо ще може на горіхи отримати від батьків, чому, мовляв, не дозволив поговорити дитині з мамою. У неї, бачите, була важлива справа. І батьки, наче клієнти, завжди будуть мати рацію…
Дивуюся, як ми колись обходилися без мобільних телефонів. І на побачення ходили, і з друзями зустрічалися у вихідні, і всі проблеми розв’язували без телефонів. Нашим дітям і внукам навіть важко таке уявити. Та й ми самі тепер не ми, якщо протягом дня бодай кілька разів не поговоримо мобільним. Іноді до повного його розрядження. Що тут скажеш? Мобільний час.
Телефон — річ важлива й необхідна в нашому сьогоденні, але користування ним повинні регулювати певні правила. Особливо це стосується школярів, бо вони з головою занурені в свої гаджети. Уроки закінчилися, а хлоп’ята й не думають іти додому — сидять у коридорі на лавочці (кажуть, що тут добре вайфай тягне) і грають у різноманітні «переганяли» й «стріляли».
І чомусь жодна мама не зателефону є тоді, коли вже можна й навіть треба. Жодна не хоче сказати:
— Синочку, вийди на вулицю. Надворі погода така чудова, осінь така золота.
А осінь насправді чудова. Природа казкова. Але вся ця краса спливає повз дітей, бо вони «засіли» в телефонах і не бачать, як на шкільному подвір’ї білочка намотує кілометри: то побігла на вершечок дерева за горішком, то на клумбу, щоб заховати його про запас. Каштанчики вивільняються із кожушків і, мов хлоп’ята-пустуни, вистрибують по бруківці — тук-тук. Неподалік уже зайнялися багрянцем клени — на фоні синього неба й золотих баней храму…
Дзвінки батьків такої позаурочно ї пори дуже доречні. А не тоді, коли діти на уроці історії уявно мандрують із козаками на Січ, або на танцювальному гуртку розучують нові па.
Шановні мами з татами й бабусі з дідусями! Запишіть шкільні розклади ваших дітей і не відволікайте їх своїми невчасними дзвінками.
Мирослава СЕРЕД