У неділю, 15 грудня, своє 75-річчя святкуватиме заслужена працівниця культури України тернополянка Галина Михайлівна Демченко. Саме так до неї й хочеться звертатися — за іменем та по батькові — настільки це поважна, шанована і знана на Тернопіллі та в світах жінка. Вона майже чверть століття була секретарем, а відтак заступником голови обласного відділення товариства «Україна», а потім ще два десятиліття очолювала групу перекладачів у ТАНГу. Її високий професіоналізм, такт, уміння спілкуватися з людьми цінувалися як у товаристві «Україна», так і в академії народного господарства (згодом національному економічному університеті).
Галина Михайлівна росла сиротою. Повоєнне лихоліття забрало у неї спочатку батька, а потім і маму. Тата вона не пам’ятає зовсім, а згадкою про маму залишився розпливчастий її образ у пам’яті та мамина спідничка, яку вона зберігає упродовж семи десятиліть. Тож виховувалась і навчалась дівчинка в дитячому будинку. Її найкращі друзі ще з того часу. Вони намагаються частіше бачитись, підтримують одна одну, розраджують. Ті дитбудинківські діти виросли дуже самостійними, зарадними: усе навчилися робити, давати собі у всьому раду, може, тому вони стали такими гарними матерями та батьками, а потім і бабусями та дідусями.
Якось, уже працюючи в товаристві, повезла Галина Михайлівна групу чи то американських, чи канадійських українців в один з наших дитбудинків. Тамтешні вихователі все показували, розповідали, як затишно у них сиротам. Я була з тією групою і бачила, як очі Галини Михайлівни наповнювалися сльозами: вона згадала своє сирітське дитинство і поспішила вийти з кімнати.
Заміж Галина Михайлівна вийшла дуже рано, одразу після закінчення школи. Павло Степанович Демченко подарував їй власний дім, свою турботу, а ще відпустив молоду дружину вчитись у Львівський державний університет на факультет іноземних мов, опікувався нею, підтримував. У подружжя народилися двоє синів, які росли в родинному теплі та любові. Тепер у них свої дорослі діти, а у старшого уже й внуки. Тож Галина Михайлівна тричі бабуся і двічі прабабуся. Тішиться кожним із них, і тим, що в неї такий великий власний рід, рід Демченків.
Свою педагогічну діяльність Галина Михайлівна починала у Настасові Тернопільського району, потім були тернопільські середні школи №9 та №3. У 1975-му її запросили працювали в обласне відділення товариства зв’язків з українцями за кордоном «Україна» — і вона була для нього справжньою знахідкою. Блискуче знання англійської, організаторські здібності, знання людської психології, відповідальність за кожен свій крок, кожне слово, людяність, такт вирізняли її з-поміж колег із сусідніх областей та викликали загальну симпатію в зарубіжних українців. У давньому інтерв’ю нашій газеті Галина Михайлівна так відгукувалася про своє товариство: «Гуманна і дуже людяна організація. Коли я прийшла сюди, то ніби в інший світ потрапила. Приймав мене на роботу Юрій Смолич. Я, тоді молода вчителька, їхала в Київ на затвердження, як на страшний іспит. А він запросив сісти, запропонував каву і так по-дружньому запитав: «Голубонько, розкажіть, як там у вас, в Тернополі?» І ніби щось важке впало з моїх плечей. Я розповідала, а він уважно слухав. Отоді зрозуміла: в нашій роботі головне — людяність. Ніяких вказівок у нас не може бути. Навіть у ті часи, коли вказівки зверху, здається, визначали все наше життя, товариство мало певну свободу дій. Адже такі різні люди приїжджали, і до кожного потрібен був свій підхід… Про товариство різне говорилось — і у нас, і за кордоном. І все ж, вважаю, саме воно, навіть у найзастійніші роки, робило головне: хай повільно, але наполегливо, цеглинка до цеглинки, прокладало ту вузьку стежку, той невеликий місток до наших земляків на той берег. Тому що не було тоді інших доріг, ця — чи не єдина. До речі, нині у США і Канаді багато мистецьких колективів (хорових, танцювальних) очолюють люди, які в застійні часи опановували українське мистецтво в Україні на стипендії нашого товариства».
У ті роки почалося наше спілкування, а потім і дружба з Галиною Михайлівною. Я часто брала у гостей товариства інтерв’ю для «Вільного життя» і бачила її безпосередньо у повсякденній роботі. Це треба було мати віз терпіння і дюжину енергії. Бо для гостей треба було потурбуватися і про готель, і про харчування, і про екскурсії, а сюди ж різні люди приїжджали. Одні спокійні, за все дякували, а інші дратівливі, яких виводила з рівноваги найменша дрібниця. І їй слід було все передбачити, щоб тих дрібниць було якомога менше, а то й зовсім не було. А скільки треба було знати всього різного, щоб належно прийняти зарубіжного гостя. Наприклад, Галина Михайлівна розповідала, що під час приїзду в Тернопіль нашого відомого земляка Богдана Гаврилишина їй доводилося замовляти для нього «Чайку». Бо його становище в діловому світі вимагало машину саме такого класу. І так в усьому. Бо дрібниць у її справі не було.
У радянські часи зарубіжні українці могли відвідувати тільки Тернопіль, а область була для них закрита. Але ж кожному хотілося відвідати рідне село, пройтися дорогими серцю вулицями, вдихнути повітря батьківської домівки. Дехто тільки заради цього й їхав в Україну, а хтось, може, востаннє, щоб попрощатися… Були випадки, коли окремим людям Галина Михайлівна просто не могла відмовити і на свій страх та ризик везла їх у рідні села. Якось на виїзді з Тернополя їхню машину затримали працівники, як тоді казали, компетентних органів і почали вичитувати Г. Демченко, що порушує інструкцію, мовляв, доведеться відповідати. А вона тихо, але твердо сказала: «Завтра, будь ласка, а зараз не ганьбіть Україну перед цією старенькою людиною». Її відпустили і нікуди не викликали.
Із проголошенням незалежної України їй довелося з товариства піти. Обласна організація та й товариство загалом почали занепадати, тим більше, що з’явилась низка бізнесових структур, які займалися обслуговуванням іноземних туристів. Тоді-то Галина Михайлівна очолила групу перекладачів Тернопільської академії народного господарства на запрошення її ректора О. А. Устенка. В Олександра Андрійовича було багато планів щодо розширення зв’язків із зарубіжними вишами, проведення міжнародних конференцій, симпозіумів. І багатий досвід Галини Михайлівни, здобутий у товаристві, сповна прислужився на новому місці роботи.
Віднедавна Галина Демченко уже на пенсії. Її світ нині замикається на домі, дачі, церкві, зустрічах із друзями. Вона багато читає, залюбки працює біля землі, зрідка гортає старі фотографії, на яких зафіксовані «життя прекрасні миті». Куди це все поділося, за якими поворотами залишилося? Уже сьомий рік, як не стало Павла Степановича. Життя без нього, як у птаха з одним крилом. І все ж життя, і вона вміє радуватись кожній днині й за все дякує Богові.
З ювілеєм, Галино Михайлівно! Хай щедрий Господь дарує ще багато лагідних груднів, а зими не застуджують відкриту до людей душу. З роси і води Вам, голубонько!
Галина САДОВСЬКА.
На фото авторки: Галина і Павло ДЕМЧЕНКИ — ще разом і щасливі.