Уже четвертий фільм Леоніда Кантера «Людина з табуретом» у всеукраїнський прокат вийшов ще рік тому. Але чи досі він оминав Тернопіль, чи я його просто пропустила, не знаю. А подивитись хотіла, оскільки знала попередні роботи Л. Кантера — «Війна за свій рахунок», «Добровольці Божої чоти», «Міф». До того Ж вразив добровільний відхід відомого у світі мандрівника та кінорежисера із життя і те, як він до нього готувався: написав листи усім, з ким хотів попрощатися, записав на відео невеселу розповідь про власну творчість й обрав місцем для фатального пострілу велетенську металеву бочку…

І ось нещодавно режисер Ярослав Попов, що працював разом із Леонідом Кантером та завершував роботу над його останнім фільмом, привіз «Людину з табуретом» у Тернопіль для громадського перегляду. Бажаючі подивитись його заповнили майже весь зал Палацу кіно. Перед показом документальної кінострічки Ярослав Попов зазначив, що задумувалась вона як веселий фільм про щастя. Але не так вийшло, бо Леонід вирішив помандрувати далеко-далеко, звідки не вертаються. «І все ж ми позиціонуємо його як фільм про  любов, про мрії, які збуваються, тільки треба дуже захотіти», — зазначав режисер.

Леонід був дуже життєрадісною, веселою, світлою людиною. Якось вигадав гру, що змінила все його життя: захотів віднести чотири кухонних табурети до чотирьох океанів. Так почалися його мандри світом, під час яких він відвідав понад пів сотні країн. При чому це були не комфортні туристичні поїздки, а сповнені пригод мандрівки з рюкзаком на плечах. До того ж він любив повторювати: «Що важчий рюкзак, тим нудніша подорож». Тобто в нього клалось тільки найнеобхідніше. Пересувався автостопом із порожніми кишенями. На харчування заробляв у дорозі. Це відчуття «нічого не мати», запевняв Леонід, дозволяло відчувати себе не бідним, а вільним. Оскільки мандрував він не сам, а з друзями, то це справді були веселі подорожі, цікаві знайомства із розмаїттям світу, сповнені емоцій та вражень. Мандрували з Леонідом і його дружина та маленька донечка, а друга народилась у дорозі. Назвали її Патагонією — на честь місця, де вона побачила світ. Усі ці події калейдоскопом проходять у фільмі, викликаючи і подив, і цікавість, і захоплення тим, як ці веселі мандрівники наполегливо втілюють свою, здавалось би, нездійсненну мрію.

Остання мандрівка до четвертого океану — Тихого — відбулася 2010 року. Дорогою мандрівники загубили табурет. Але дружина Леоніда Діана Карпенко та донька Магдалена мали свою маленьку табуретку. Її й встановили Л. Кантер та білорус Кирило Кравцов на мисі Горн. З двадцяти мандрівників до нього добрались лише їх двоє. Решта завершила мандрівку раніше.

Про попередні мандрівки до Атлантичного, Індійського та Північного Льодовитого океанів фільми були зняті раніше. А от щодо четвертого, то життя внесло свої корективи. Почалася війна, і Леонід пішов в АТО — воювати. Друзі вмовили його взяти із собою камеру. Як згадували в кінозалі, він бігав з нею під кулями, щоб зафіксувати реалії війни. Ці зйомки ми бачили у трьох згадуваних напочатку фільмах про захисників України.

Але з війни Л. Кантер повернувся зовсім іншою людиною. «Війна його зруйнувала», — твердив Ярослав Попов. «У ньому жило двоє людей, дві протилежності, що боролись між собою — світла і темна. І та, друга, з’їдала Леоніда зсередини, що було особливо відчутно в останні місяці його життя», — розповідав мені торік кінорежисер, наш земляк Іван Ясній, другий режисер «Добровольців Божої чоти» та «Міфу». Від нього пішла Діана, забравши дітей. Леонід залишився сам на своєму хуторі Обирок. І 4 червня 2018-го, напередодні поїздки у Францію з презентацією фільму «Міф», стався фатальний постріл.

У пам’ять про колегу друзі вирішили завершити фільм про подорож до четвертого океану, роботу над яким розпочинали разом із ним. Як розповідав Ярослав Попов, він передивився 500 годин матеріалу з усіх подорожей та вибрав найяскравіші події. В подорожі вплели кадри з війни, життя Леоніда в Обирку, уривки з його інтерв’ю, записаного в травні 2018-го. Як згадував режисер, вони з Леонідом не раз говорили про те, що «Подорож з табуретом» не буде такою потужною, як «Міф». Бо там, мовляв, загибель героя, пафос, емоції, а тут — донесли табуретку до моря, поставили — і все. Л. Кантер цих розмов не забув і в передсмертній записці Я. Попову написав: «Тепер я дав тобі все. І ти можеш зробити крутий фільм». «Найскладніше під час роботи, — розповідав в одному з інтерв’ю Я. Попов, — було інтерпретувати у фільмі цю смерть. Не просто смерть, а добровільну, що зовсім зміщує акценти. Людина вже й ніби не герой. І ми не знали, як це сприймуть люди…»

Стрічка викликає дуже сильні емоції. Зал німував і не наважувався аплодувати. Коли почалось обговорення, Ярослав Попов сказав, що творці фільму означують «Людину з табуретом» як «останню подорож найщасливішої людини, яка закінчила життя пострілом у себе. Такий ось парадокс. Фінал фільму став трагедією, але такою, після якої хочеться жити і любити».

Події і вчинки головного героя у фільмі коментують давній друг Леоніда Кантера, який разом із ним подорожував, відомий нині політик та громадський діяч Мирослав Гай і герой фільму «Добровольці Божої чоти» тернополянин Валерій Чоботарь («Гатило»). Наш земляк був на громадському перегляді і поділився враженнями від побаченого. Ось тільки деякі з його думок: «Такий згусток любові до життя — і такий фінал»; «Він, як Данко, вирвав своє серце і повів нас за собою… Що робити нам? Навчитися світити іншим»; «Закликаю усіх вас помічати інших. Ми для того живемо в світі, щоб не бути самотніми. Потрібно частіше звертатися за допомогою, розповідати, що з тобою діється — тоді стає легше»; «Передсмертне слово Леонід зняв сам, і ми бачимо, як почувається людина в такі хвилини — і це зовсім невесело. Шматочок віри міг би його врятувати…» Ось така сумна та повчальна історія про життя і війну, і про те, як забирає вона людей уже далеко від передової.

Невдовзі творці фільму збираються помандрувати з ним в Австралію. Це єдиний континент, на якому за життя Леонід Кантер не побував.

Галина САДОВСЬКА.

На фото  з вільних джерел кадр із фільму.