Відходять великі. Невблаганно, поодинці залишають цей грішний світ, перебираючись у засвіти. Тільки за останні кілька років осиротіла Україна на своїх великих синів, що були її гордістю та славою — Дмитра Гнатюка, Богдана Гаврилишина, Блаженнішого Любомира Гузара, Івана Драча, Левка Лук’яненка… А першого червневого дня цьогоріч до них доєднався і Мирослав Скорик — музичний велет України, диригент, педагог, котрий всього кілька тижнів не дожив до свого 82-річчя.

Він хоч і народився у Львові, любив це місто, з гордістю називав себе львів’янином, проте його життя було тісно пов’язане із Тернопіллям. Як повідав мені в одному з інтерв’ю, по батьковій лінії його сім’я походить з містечка Завалова (нині це село у Підгаєцькому районі). Там і тепер мешкає багато Скориків. «За родинними легендами, скорики — це козаки з військових формувань швидкого реагування. І тому це прізвище більше навіть розповсюджене на Східній Україні, ніж на Західній. Багато Скориків зокрема в Києві, Харкові», — згадував Мирослав Михайлович.

А по маминій лінії це, звичайно, рід Крушельницьких. Його бабцею була рідна сестра славетної Соломії Олена, у заміжжі Охримович. Я запитувала Маестро, чи пам’ятає він Соломію Амбросіївну. Відповів: «Чому ж, пам’ятаю, я вже мав сім років тоді. Часто бував у неї вдома, знав сестру, що з нею жила. Був навіть на її концертах, хоч це пам’ятаю вже менше. Вона ще співала в такому віці. Ті концерти давала не тому, що хотіла, а тому, що працювала в консерваторії. Її викладачі змушені були кожен рік давати концерти».

Власне, Соломія Крушельницька й визначила долю майбутнього композитора. Як розповідав, у шість років його вирішили показати фахівцю. Привели у дім Соломії Амбросіївни. Хлопчина сів грати за її фортепіано й заявив, що на цьому інструменті не гратиме, бо він «фальшивий». Малий Мирослав тоді ще не знав, що для вокалістів фортепіано налаштовують так, щоб воно не форсувало голос на високих нотах. «Соломія Амбросіївна усміхнулася й сказала, що в мене ідеальний слух, і порадила віддати мене до музичної школи», — розповідав Маестро.

Згодом внучатий небіж «української примадонни європейських опер» щедро віддячив своїй славетній родичці. Він опрацював пісні з її репертуару, які сам пам’ятав і які йому наспівувала мама. Написав балет «Повернення Баттерфляй», в основі якого реальна історія з творчої біографії Соломії, коли вона фактично врятувала засвистану оперу Дж. Пуччіні.

Але до цього ще була довга і складна життєва дорога, роки навчання. У 1947-му сім’ю Скориків за неправдивим доносом вислали в Сибір, у Кемеровську область. У рідне місто він повертається сімнадцятирічним, коли помер тиран. Оскільки мав «чистий паспорт», то міг оселитись у Львові. Жив у тітки, батькової сестри. Скорик-старший отримав таку можливість лише через два роки. Мирослав тим часом навчався у Львівській консерваторії.

У музичне мистецтво його музика вривається на початку сімдесятих із виходом на екрани знаменитого фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Разом із кінострічкою слава приходить і до автора музики. У 1966—1980 роках Мирослав Скорик викладає композицію в Київській консерваторії. Потім тривалий час працює за кордоном — у США та Австралії. В Україну повертається на‑
прикінці дев’яностих. Кілька років працює керівником Київської опери, відтак знову викладацька робота, концертна діяльність.

Я запитувала Маестро, чи затребувана його музика нині. «Не можу скаржитись, — відповів Мирослав Михайлович. — Мої твори виконують, і доволі часто. Приємно, що й публіка переважно сприймає мою музику. Деяка стала дуже популярною, скажімо, «Мелодія», яку я колись написав. І, що особливо приємно, моя музика ввійшла, без будь-якої моєї ініціативи, до програм шкіл, музучилищ, консерваторій, діти і студенти охоче грають мої твори, вони увійшли до їхнього репертуару. Цим не кожен композитор може похвалитись».

У творчому спадку Мирослава Скорика — численні опери, балети, симфонії, кантати, пісні, музика до понад сорока фільмів. Його твори беруть до своїх програм не лише вітчизняні, а й музиканти Німеччини, Франції, Австрії, Нідерландів, Болгарії, Чехії, Польщі, Великої Британії, США, Канади. Композитор і сам багато концертував — і як диригент, і як піаніст. І в одній, і в іншій іпостасі виступав й у Тернополі, на сцені обласної філармонії. Музикознавці пояснюють таку популярність творів М. Скорика тим, що вони дають «модерну авторську візію українського і, зокрема, карпатського фольклору, львівського міського і салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу».

Сам Маестро вважав, що «для композитора найважливіше — знайти свою аудиторію. Щоби його музику хотіли слухати. Щоби вона приносила велике моральне й естетичне задоволення, втіху». І він мав усе це, хоч музика його дуже різна. Маестро щиро зізнавався, що не сприймав авангарду, вважав, що саме він упослідив класичну музику. Твердив: «Ми живемо в дивний час засилля поп-музики — причому не лише в нас, а у світі загалом. Мільйонні тиражі компакт-дисків із такою музикою, яка з професійного погляду не витримує критики і точно не залишиться в майбутньому. Музика, в якій немає музики! Це як «шумовиння» — мало що від нього залишиться. Нових «Бітлз», яскравих, новаторських, сьогодні не бачу!»

Мирослав Скорик залишив нам прекрасну професійну музику, яка популярна в Україні та світі й однозначно надовго переживе свого творця. Недарма його називали «Мойсеєм української музики», «живим класиком». На щастя, за життя Маестро був належно поцінований. Мав звання Героя України, лауреата Національної премії імені Т. Шевченка, члена-кореспондента Академії мистецтв України, професора. Був художнім керівником міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест», головою та членом журі численних конкурсів. До нього прислухались, його музику любили по-справжньому. Не знаю, чи є хоч одна дотична до музики людина, яка б не знала його знаменитої «Мелодії», котру називають візитівкою композитора і яка, до речі, звучала й у траурні дні прощання з ним.

Мені випало щастя двічі брати інтерв’ю у Маестро Скорика. Вперше у 2010-му під час відкриття пам’ятника Соломії Крушельницькій у Тернополі. Він тоді зазначав: «Мені приємно, що до мене зверталися ще тоді, коли розроблялись його проєкти. І я вибрав оцей… Пам’ятник гарний. Соломія Крушельницька була саме такою — ставною, витонченою, з відкритими рисами обличчя. І навіть порух руки — її». Вдруге — роком пізніше, коли у Тернополі, втретє після Києва та Львова, звучав його новий концерт для скрипки з оркестром №7. Я мала лише 15 хвилин для спілкування. Проте небагатослівний Маестро зумів багато розповісти за цей час. Зокрема про захоплення поза музикою. Виявляється, він «завжди був спортивною людиною, навіть мав якісь спортивні розряди з бадмінтону, легкої атлетики, настільного тенісу. З віком зменшувалося захоплення спортом. Перейшов на туристичні байдарки, багато річок України проплив». А в останні роки залюбки з дружиною збирали гриби: і повітря чисте, і фізкультура. Твердив, що начитався багато «грибної» літератури, тож збирав навіть ті, яких ніхто не збирає. І залюбки їх готував, маринував.

Із дружиною Адріаною, журналісткою та мистецтвознавцем за фахом, у них була велика різниця у віці, проте обоє запевняли, що не помічають цього (в обох це був другий шлюб). В інтерв’ю одній із львівських газет Адріана твердила: «Закохані люди — не ті, які дивляться одне на одного, а ті, що дивляться в одному напрямку. Ми прожили разом тривалий час, за який виявилося, що нам добре разом. Сподіваюсь, так буде і надалі. І відійдемо у світ вічний теж в один день».

Людині не дано знати, що і як буде «надалі». Тож нині сумуємо разом з пані Адріаною. І дякуємо Богові, що обдарував Україну такою талановитою, світлою й патріотичною людиною, справжнім великим українцем. Вічна Вам пам’ять, Маестро! За Вас тепер говоритиме Музика — дивовижна сповідь Вашої щедрої душі.

Галина САДОВСЬКА.

На фото: Мирослав СКОРИК у Тернополі під час відкриття пам’ятника Соломії Крушельницькій.

Фото з архіву авторки