Що більше спілкуюся з учасниками бойових дій на сході України, то більше переконуюся, які це справді пасіонарні люди. Зовні ніби й нічим не відрізняються від інших, а в годину біди — не власної, а загальнонародної — кидають усе (сім’ю, дім, роботу) і йдуть захищати Вітчизну. Хтось тікає від повісток, ховається по закордонах, аби тільки оминула його ця війна. А хтось навпаки — залишає благополучне закордоння і спішить виконувати свій чоловічий обов’язок — боронити рідну землю. Як Василь Сліпак, який кинув Паризьку оперу і взяв у руки автомат. Як Андрій Стрижак із Кременеччини, який полишив ферму в Данії, де був на заробітках, і поспішив додому, щоб зголоситися на фронт.

Повернувся в Україну. Іншого для себе не бачив

Він народився і виріс у мальовничому селі Ікві під Кременцем, закінчив школу №5 у райцентрі, з п’ятого по одинадцятий клас навчався в гімназії. Закінчив Національний університет «Острозька академія»: стаціонарно історичний факультет і паралельно заочно — економічний. Відслужив в армії і викладав історію у школі с. Катеринівки. Через рік влаштувався на пів ставки і в лісотехнікум (нині це коледж). Одружився. Треба було, як каже, «десь жити, на чомусь хотілося їздити». Заробітків на двох його роботах на це не вистачало, тож почав «шукати варіанти». Вирішив поїхати в Данію. Поставив на кін усе: і свої якісь заощадження, і позичені гроші, щоб поїхати й купити там контракт на роботу.

Працював на фермі два роки. Мав уже відкриту візу, міг забрати сім’ю і навіть залишитися там. Але в Україні почався Майдан. Надивившись по телевізору, що діється у середмісті Києва, прийняв рішення повертатися додому. Зачувши про це, мама відраджувала сина: «Життя тільки-но налагодилося. Не роби дурниць. Я поїду на кордон і скажу, щоб тебе не пускали в Україну».

«Але тоді, напевно, в кожного дуже сильно спалахнули патріотичні почуття, — каже Андрій Іванович. — І я таки повернувся. Тут уже йшла війна. Пішов у військкомат записуватися на фронт. Сказали пройти медкомісію. А в мене друг дитинства був Дмитро Лабуткін, працював військовим журналістом. Він загинув під Дебальцевим. Ми його похоронили. А через кілька днів іду у військкомат і кажу: давайте я підпишу всі необхідні документи, і відправляйте мене, куди треба».

Було цікаво, не страшно

Андрієві запропонували піти у новий підрозділ, що тільки формувався, — у прикордонну комендатуру швидкого реагування «Шквал». Його це зацікавило, бо ще зі строкової служби мав розвідувальний фах. Кілька місяців спецпідрозділ готували, перш ніж відправити на передову. «Наші позиції були «на нулю», — розповідає Андрій Стрижак. — Є таке село Березове. Неподалік пункт пропуску у Новотроїцькому. Нас весь час прострілювали. Але цікаво було».

Я дивуюся: цікаво, а не страшно? «Чесно? Було більше цікаво, ніж страшно. Траплялися моменти, коли просто не встигали злякатись. Я служив з дуже хорошими людьми. Дехто з них продовжує і нині служити. Декого вже нема в живих. Але всі хлопці були дуже позитивними і класними. Я сам, по суті, позитивна людина. Тож у всьому знаходили з чого посміятися. І це, напевно, додавало нам сил і здоров’я. Там було все нормально. Найважче, коли повертаєшся сюди. Тут треба якось цей бар’єр подолати. Не пригадую, хто писав, здається, Ремарк, що з війни не повертаються ніколи. Вона, напевно, в кожного у голові відкладається», — спокійно розповідає молодий чоловік, зовсім не схожий на бравого вояку.

Важко не там, важко тут

Це справді багатьом болить, як знову прижитись у мирному житті. Дехто п’є, дехто впадає в апатію, а хтось і в агресію. В Андрія Івановича своє пояснення: хлопці, що повернулися з війни, хочуть, аби їм поспівчували, можливо, пожаліли, принаймні оцінили те, що вони зробили. Хтось там руку залишив, хтось ногу, хтось шмат здоров’я. А тут несе заяву чи на обіцяну землю, чи на якусь пільгу і не відчуває розуміння, співчуття. Через те так важко хлопцям тут прижитися. У кого є сім’я, ті ще бачать перспективу. А в кого її немає, або повертаються назад, або спиваються, або інші дурниці роблять.

Андрієві Стрижаку допомогли адаптуватися до мирного життя сім’я та студенти. Каже, це найкраще, що може бути. Не треба жодних психологів і психіатрів, на реабілітацію з якими мільйони списують. Він служив рік і три місяці. Міг повернутися значно раніше, тим паче, що було ухвалено закон, за яким вчителів та педагогічних працівників звільняли достроково. Сестра довідки збирала і висилала йому. Та він їх нікому не показував, привіз потім додому. Каже: із хлопцями багато пройшов, не хотів їх покидати. Підрозділ є підрозділ. Якщо вже вбулися, здружилися, то треба бути разом до кінця.

Коли повернувся і прийшов у лісотехнікум, то в перший же день його викликав директор і запропонував написати заяву й зайняти посаду заступника директора з виховної роботи, бо попередник звільнився. На таке не розраховував, проте погодився. Паралельно читає студентам економіку. Спілкування з ними дає багато позитивних емоцій, хоч не може не бачити і проблем сучасної молоді — руйнування інституту сім’ї, відсутність авторитетів тощо. Але це тема іншої розмови.

У Кременецькому лісоколеджі вчаться діти з усієї України: з Миколаєва, з Криму, із Харкова, Чернігова… Андрій Іванович переконаний: люди, а особливо діти, завжди знайдуть спільну мову. Твердить: «Зі мною в одному окопі сиділи хлопці з Криму, Харкова, Львова… Представники різних релігій. Той мусульманин, той католик, той православний. Спілкувалися трьома мовами, бо серед нас були ще й грузини. І ніколи між нами не було жодного тертя. Нормальні розумні люди завжди знаходять спільну мову».

І не здогадуються, хто їхній викладач

Андрій Стрижак справді дуже позитивна людина. Не зациклюється на минулому, не хизується тим, що воював, нікому не нав’язує своїх думок та оцінок. Каже: його перебування на війні було його власним вибором, тож ніхто нічого йому не винен. Він і вдруге готовий був піти, коли тодішній президент оголосив надзвичайний стан. Зібрався і пішов у військкомат. Там уже було до ста таких же, як він, хлопців, дехто навіть із наплічниками з усім необхідним, готовий негайно їхати на передову. Їх тоді розвернули назад, сказали, що немає такої потреби.

Я запитувала молодого викладача, чи немає зневажливого ставлення серед його оточення до тих, хто воював. Каже: «Всяке трапляється. Але не можна змусити людину поважати тебе тільки за те, що ти на певний час взяв автомат і воював. Поважатимуть за те, як ти поводишся тепер, який завоюєш собі авторитет. Якщо буду ходити і горланити: «Я воював», на мене махнуть рукою і не сприйматимуть серйозно. І багато в чому в нинішніх своїх бідах колишні воїни винні самі, бо чимало роблять на показ, для позерства. Я теж не сприймаю, коли людина тим хизується. Багато моїх студентів і не здогадуються, що я учасник бойових дій. І це нормально. У мене це, слава Богу, як мовиться, на лобі не написано. Я з руками, ногами. Сподіваюся, що певний авторитет уже маю. І не тільки тому, що був на передовій. Може, комусь якусь слушну пораду дав, може, когось від чогось вберіг…»

Коли Андрій ішов на фронт, то залишав удома не тільки засмучених батьків, дружину, а й маленького сина. Я запитувала: чи не боявся, що міг осиротити дитину? І почула у відповідь серйозне та впевнене: «Я більше боявся, що коли залишуся вдома, Матвійко підросте і запитає: «Тату, була війна, там воювали і люди гинули, а ти чому там не був?» Я ж не скажу, що боявся за тебе, сину, щоб ти не ріс сиротою».

Нині у Матвійка вже є молодша сестричка Олександра. Їй лише рік і два місяці. Тато залюбки віддає і донечці, і сину всю свою любов та весь вільний час. Думаю, діти підростуть й оцінять це. Як і те, що в період загальнонародної біди він не сховався від відповідальності не лише за свою сім’ю, родину, а й за Україну, як би пафосно це не звучало. Бо для когось це пафос, а для нього — поклик душі, звичайна чоловіча робота — захищати свій край, про яку, на жаль, багато нинішніх чоловіків чомусь почали забувати.

Галина САДОВСЬКА.

Фото Василя БУРМИ