А й справді, для чого? Інша річ — «креативні індустрії». Новітній термін і новітній підхід. Спершу наші владоможці намагалися з цих індустрій «зрізати» на боротьбу з коронавірусом мільярди. Потім побачили, що в Європі чинять навпаки — створюють гранти й державні програми, аби підтримати культуру в непростих умовах. Порахували, що за два з половиною карантинних місяці втрати доходу в цій галузі сягнули 6—8 мільйонів гривень, що 20 тисяч осіб можуть залишитися без роботи — і аж у середині червня ухвалили закон на її підтримку.

Скажи, хто твій міністр…

Наприкінці березня відбувся онлайн-мітинг на захист галузі, що формує націю. Люди вимагали не скорочувати фінансування Держкіно, Українського культурного фонду, Українського інституту книги, туристичної галузі… Особливо цинічний вигляд мали ці наміри нашої влади на фоні подвоєння бюджету на утримання податкової поліції, намагання якнайменше обділити МВС, офіс генерального прокурора, апарат Верховної Ради…

Ми вже давно зрозуміли, що українська культура й Україна як держава — не в пріоритетах нинішньої влади. Оте «немає різниці» в новорічній промові президента Зеленського було не просто «комунікативною невдачею», а прилюдним ляпасом по обличчю нації.

І такі ляпаси повторюються. Зокрема призначеннями на ключові посади. На початку червня міністром культури й інформаційної політики став Олександр Ткаченко. Це ще одна перемога Коломойського, бо саме Ткаченко тривалий час очолював його медіахолдинг і телеканал, що привів до перемоги Зеленського. Саме так, адже телебачення — найдієвіший інструмент політичної реклами і чинить найпотужніший вплив на аудиторію. Що вже казати про телебачення України, зосереджене в руках олігархів.

Та повернімося до Ткаченка. Його професіоналізм у сфері культури, чи то пак «креативних індустрій», ілюструє продюсування десятків кінофільмів та серіалів. Досягнення в галузі інформаційної політики — праця на керівних посадах провідних телеканалів, у тому числі в Москві, створення багатостраждального суспільного телерадіомовлення в Україні… Та найцікавіше в цьому контексті те, що саме Ткаченко в 2012—2013 роках, тобто в період президентства Януковича, ввійшов до десятки найбільших ворогів української преси. Це за результатами дослідження Інституту масової інформації та Незалежної медіапрофспілки. І тепер цей чоловік відповідатиме в Україні за інформаційну політику.

Прискіпливіше придивитися до людини, котрій «державотворці довірили опікуватися ідеологічною ланкою держави», пропонує очільник Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України, донедавна — начальник управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради Олександр Смик. Він найперше звертає увагу, що у вікіпедії за Ткаченком значиться подвійне громадянство — України й СРСР.

Пишається? Ностальгує? Хай там як, але його перші заяви на новій посаді насторожують. Він стверджує, що «без культури немає нації», що «Для президента сфера культури — один із головних пріоритетів», і водночас планує зняти заборону з російських фільмів, котрі знімалися на території України із залученням наших акторів та грошей і котрі добре продаються, в тому числі й у Росії. З точки зору економічної доцільності він не бачить у цьому великої проблеми. Та чи такими категоріями повинен мислити міністр культури й інформаційної політики України — країни, що воює з Росією?

Очевидно, Ткаченко провадитиме політику свого попередника на цій посаді Володимира Бородянського, котрий ратував проти заборони телепродукції, що містить російську пропаганду. Він захищав серіал «Не зарікайся», де українці — «купка фашистів», «кривава хунта», а Донбас «воює за свою свободу».

Це Бородянський, нагадує Олександр Смик, скасував фінансування всіх творчих спілок в Україні, хоча їм виділяли мізерні суми. Це він заявляв, що заборонити росіянам, котрі підтримують анексію Криму, бувати в Україні — означає порушити принципи, від яких не можна відступати, бо карати людину за думку не слід. Вона, мовляв, не злочин. Згодом цей «слуга» змінив свою злочинну думку.

Бородянський очолював канал СТБ — і той тоді потрапив у низку неприємних історій, від яких патріоти України почали погано спати. Саме за міністра Бородянського Національний заслужений академічний український народний хор України ім. Г. Верьовки (вдумаймося в назву!) заплямив свою репутацію в передачі «Вечірній квартал» піснею «Горіла хата, палала, у Лондоні жінка плакала». Тоді Бородянський був удостоєний звання «покидьок» від самого Коломойського. Ні, не за недогляд. За те, що через соцмережі попросив вибачення в ексглави Національного банку Валерії Гонтарєвої.

То що відбувається з культурою України? Через карантин доходи працівників галузі знизилися аж на 75%, а їхні зарплати, нагадаємо, становлять від 4,5 до 7 тисяч гривень. Іще до карантину кошториси на новітні паради і святкування на всеукраїнському рівні за «креативними» сценаріями «збивали з ніг» захмарними сумами. Водночас весь тягар із утримання установ культури ліг на плечі міст, районів, областей, ОТГ. Деякі їхні очільники останніми роками активно збуваються «баласту».

Попри те, що російськомовний антидержавницький телеконтент у нас на низькому старті, вкотре порушується мовне питання. І це взагалі якась дикість. Про що ми говоримо в країні з назвою Україна?

Політика нищення

«Нищення культури в Україні пов’язане з приходом до влади команди Зеленського, — стверджує Олександр Смик. — У державі катастрофічне недовиконання бюджету. Згори кажуть знаходити гроші внизу. А де їх брати? Ті, котрі були заплановані на культурно-мистецькі заходи — пішли на медиків. Ми дожилися до того, що в нас є вакансії режисерів. Це завжди була престижна професія, але ніхто не хоче працювати за чотири тисячі на місяць. Треба привести у відповідність до сьогодення тарифні сітки в галузі культури. Хоча, крім низьких зарплат, нас нині більше турбує невизначеність у мовному питанні, у ставленні до творчості. Адже культура — це частина ідеології нації. Тому питання культури — політика. Але теперішню владу мало цікавить, з якою культурною спадщиною залишиться наша держава і чи буде вона взагалі. За тих, кого людина любить, за дітей вона порве будь-кого. Держава не стала любимою дитиною для владної команди».

Олександр Смик бачить вихід із ситуації, що склалася, у місцевих виборах. Люди мають підтримати порядних українців-професіоналів, добрих господарів і кілька політичних сил, котрі відстоюватимуть інтереси громад та України. Від них залежатиме, чи всі ці культурні, мистецькі й освітні установи, утримання яких лягло на місцеві бюджети, виживуть без дотацій від держави. Бо в їхніх стінах плекають культуру й виховують еліту нації.

Ще не відомо, як на цих установах відіб’ється карантин. Раптом через кілька місяців відбудуться масові скорочення працівників культурної галузі? Їм запросто можуть сказати, що під час карантину нормально працювали п’ятнадцятеро осіб зі ста. Отже, це можливо. Значить, решті там немає що робити. Не відомо, чи ідея з державою в смартфоні матиме втілення найближчим часом, а освіта, наука й культура можуть із того смартфону не вийти. Бо чим погані телеуроки чи онлайн-виставки? Це ж креативно!

«Культура — це не «відос» зняти, — наголошує Олександр Смик. — Це щоденна праця: написання творів, постановка хореографічних композицій, робота мистецьких закладів, зберігання і поповнення музейних фондів. Заспівати пісню і викласти в соцмережі — це не мистецька освіта й не вихід для української культури. Ми котимося в систему невігластва. Книжки підміняємо короткими анотаціями з інтернету. Діти таким чином «читають» твори. А як же виховання вдумливих читачів, емоції, співпереживання, вміння мислити?»

Інколи видається, що нинішня влада отримала завдання знищити Україну. А народ їй у поміч. Народ, у котрого замість великих бібліотек великі телевізори. Досі мало хто з нас усвідомлює себе частинкою держави. Кожна людина, за словами Смика, є часточкою того батога, яким б’ють націю. Винні наші байдужість, нерозуміння того, що культура формується нашим попитом. За який культурний продукт ми готові платити гроші? Де буде більше глядачів: на концерті Винника чи капели бандуристів «Кобзар»? Чому тепер у блогерів, що розважають нас «відосиками» про те, що вони їли і де відпочивали, підписників тисячі, а в письменника — кілька десятків? Письменник поганий? Ні, люди, виховані телебаченням, не розуміють, про що він пише. Та й читати треба.

«Подивімося на національність людей, котрі нині при владі, — зазначає Олександр Смик. — Бо національність — це характерні культурні цінності. Як можуть дбати про українську культуру депутати і міністри, котрі не є українцями? Держава стоїть на трьох китах: це єдина мова (за можливості функціонування мов нацменшин, але не доходячи до маразмів, щоб віддавати Угорщині Берегівський район). Друга передумова держави — віра, що об’єднує націю. Третя — потужна армія з ідеологічним підґрунтям».

Ці три кити — основа кожної самостійної держави. Проте 73% наших співвітчизників обрали президентом України людину з гаслами на кшталт «Зробимо їх разом!» Простіше кажучи, основи державності не витримали конкуренції з обіцянками на приблатненному сленгові якнайшвидше закінчити епоху бідності й повернутися в епоху ковбаси по 2,20.

«Таке мислення сформоване не високою культурою, а телешоу, що дають змогу послухати анекдоти і «поржать», — каже Олександр Смик. — У нас дискредитували державні ЗМІ й телебачення. Натомість кілька олігархів створюють ідеологічну картинку на екрані, і ми з вами — їхні заручники. Якщо людям «по цимбалах», «по приколу» і «немає різниці», то нічого жалітися. А якщо ми поважаємо себе, то треба зупинитися і дати гідну відсіч».

…Чи допоможе культурі оговтатися після карантину закон про її підтримку? Мабуть, ні. З тих самих причин, з яких усі наші закони не допомагають нам створити правову національну державу.

Ліля КОСТИШИН.

Фото з вільних джерел