Той, хто має почуття відповідальності за написане, розуміє, як непросто писати про людину, яка стоїть на сто сходинок вище автора. Отже, писатиму не про вченого у галузі мистецтвознавства та фольклористики, педагога, доктора мистецтвознавства, професора, члена Національної спілки композиторів України, культурно-громадського діяча Олега Смоляка, а про Людину, з якою познайомився недавно, майже випадково. А подружила нас панна Поезія, і я щасливий тим, що ми маємо спільні уподобання та переконання.
До своєї першої збірки «Три святості» я йшов 58 років і з великою радістю дарував примірники тим, хто любить поезію. Моя збірка потрапила в руки земного янгола пана Олега, якого він люблячи називає «моя Павлінка». Тут варто сказати, що самовіддана праця над поповненням своїх знань, наукові праці, книжки впродовж усього життя вплинули на можливість бачити світ в усій його красі, і «Павлінка» тепер не тільки кохана дружина, а й очі чоловіка. Оскільки ми майже ровесники, а сім’я Смоляків ще й фанатичні українські патріоти, які жили при більшовизмі в Україні і бачили справжній геноцид українців радянською владою, найперше інтелігенції. Бачили знищення справжніх господарів під виглядом куркулів і повернення кріпосництва під виглядом колгоспів. При нас були примусові вступи до тих колгоспів і підписи на непосильну позику державі. Усі ми росли в селі і знали про те, що найкращі люди різного віку зі зброєю в руках, не маючи шансів на перемогу, йшли в ліси і боролися і з бандитизмом влади, і з армією НКВД, а пізніше із КДБ. Мій батько, в минулому комсомолець, бо працював обхідником залізничної колії, побачивши геноцид влади, залишив сім’ю і, маючи красивий почерк, став писарем при штабі УПА. Нас розшукували, щоб вивезти з України, і я знаю не із розповідей про умови життя повстанців у криївках, про патріотизм усього населення, яке, ризикуючи життям, допомагало повстанцям. Тому «Три святості» в мене: Бог, Вітчизна і Мати. Про це і вірші. Невеличкий розділ лірики «Єднає нас любов» також про справжнє, чисте і єдине кохання.
Ось все це і сподобалось «Павлінці», і Марія Павлівна познайомила свого чоловіка із моїми віршами. З тих пір ми дружимо. А коли розповіли пану Олегові про обласне літературне об’єднання при НСПУ, вчений, доктор, професор без вагань опустився із сотої сходинки на нижні, де прості люди різного віку й різних професій, залюблені в творчість, займаються самовдосконаленням і діляться своїми доробками в кожну останню неділю місяця. Традиційно, щороку об’єднання випускає альманах «Подільська толока», де кожен член колективу може надрукувати свої найкращі вірші чи прозу. Погодьтеся, навіть якщо ви не були студентом, не часто трапляються у цьому вченому колі такі особистості, які ідуть в низи і віддають непосвяченим усі свої знання. Треба при цьому зауважити, що сім’я Смоляків не із «Я єстем пан!» і не покинула рідного Настасова. Так і тут, маючи величезну зайнятість в університеті, пан Олег став не тільки рядовим членом колективу, а й цінним для нас порадником і організатором презентацій із підключенням талановитих студентів університету.
Як досвідчений організатор продумано, розумно і навіть з елементами гумору він складав програми презентацій тих, хто ще не презентувався в бібліотеці-музеї «Літературне Тернопілля». Маючи прекрасну пам’ять, пан Олег на кожній зустрічі літераторів читає найкращі вірші тих, чиї збірочки має. При цьому, що важливе і притаманне вихователю молоді, він зовсім не звертає увагу на особистість автора. Це найменше цікавить професора, хоч є в нас і такі, яким головне піаритися, не маючи для цього серйозних підстав. Усі ми різні, і є такі, які мене, члена літературного об’єднання зі стажем 48 років, дивують і сердять звичайним незнанням граматики. Я стараюся таким підказувати і поправляти їх, а назустріч летить каміння неприязні і навіть хамства. Нічого цього немає у спілкуванні пана Олега із будь-яким автором. Досвід роботи з окремими людьми та з великими колективами у нього величезний.
Усі ми бачимо, що людяність нині не в повазі. Але, познайомившись із творчістю Арсена Вікарука, оцінивши його прекрасні філософські й гумористичні вірші, а пізніше ронделі, знаючи про тяжку хворобу 80-річного чоловіка, пан Олег почав інтенсивно рекламувати вірші нашого колеги, зробив в університеті презентацію, порекомендував і сприяв виданню нашого з Арсеном «тандему» «Елегія». Він же організував презентацію цієї збірки в бібліотеці-музеї «Літературне Тернопілля», виклав свої спогади і враження в збірочці про поета А. Вікарука. Таким чином, наш друг Арсен встиг ще до свого відходу в інші світи (хай буде йому земля пухом) видати весь свій невеличкий, але дуже цінний доробок.
Любить виходець із села свій Настасів і гордиться настасівцем, відомим поетом з нелегкою долею — Ярославом Павуляком. Про свого земляка пан Олег зробив глибоку доповідь на засіданні, читаючи із пам’яті прекрасні вірші поета. Оскільки особисто земляки не зустрічалися, довелося досліджувати життя і творчість знаменитого настасівця. Членам об’єднання був по-новому запрезентований Ярослав Павуляк. А потім кожен отримав збірочку «Мишковицька любов» — повість про закоханість Ярослава в доньку священника із с. Мишковичів. Трохи пізніше, знайшовши спонсора, пан Олег організував конкурс ім. Ярослава Павуляка, і вже були премійовані перші його переможці. Ось тут хочеться повторити давно знайоме: якщо людина талановита, то талановита в усьому. Одна за одною появляються уже не наукові праці, а літературні збірочки. Не цурається пан Олег придумувати поетичні жартівливі привітання своїм друзям. Рівень прозових творів досить високий. Ось як описана довколишня ідилія у збірочці «Мишковицька любов». «Його зір (Ярослава) полонили невеличкі березовицькі хати, що красувалися, немов молодиці на Великдень, чепурними, рівно зачесаними стріхами-очіпками дахів, подібними одна на одну, з підведеними голубизною стінами і охайно підперезаними живоплотами бузку біля них. Навколо кожної хати хороводили вишні, побравшись за руки-віти, й своїми білими накидками з цвіту доторкалися країв хат, щоби їх запросити до танку. Але хати, мов пихаті і горді господині, стояли непорушно й лише час від часу поправляли очіпки дахів, з-під яких тоненькими цівками просочувався дим, ніби хотів чимскоріш утекти від надокучливих печей у небо і погуляти в ньому вдосталь». Стає очевидним те, що автор дивився на цю картину очима Ярослава-художника і тому так красиво описав побачене.
Увійшовши в роль поета-земляка, автор наповнив збірочку уривками віршів Ярослава, з яких легко можна дізнатися про моменти натхнення і написання того чи іншого вірша. І нетрудно було здогадатися, який відчай охопив його, коли дівчина, в яку так закохався, запросила його на весілля: «Пішла дівчина від мене, мов тиха вода, а за нею котилося серце».
Немало тепер друкується спогадів тих героїв і героїнь, які пережили каторгу й хочуть, щоб майбутні покоління знали правду про визвольну боротьбу вояків УПА. Як українець і патріот, пан Олег у збірочці «Чорний понеділок», присвяченій зв’язковій УПА Стефанії Іванівні Теодозій (Рекут), описує боротьбу повстанців і зради донощиків. Написане не могло бути іншим, бо писалося зі спогадів тих, хто брав участь у боротьбі з окупантами і, на щастя, вижив. Даремно Олег Смоляк довірився відомому критику і поету Ігореві Фарині, який чомусь всю увагу привертає до того, «чи можна написане назвати оповіданням?» Чи так важлива форма викладення тої історичної страшної і кривавої пори? І чи насправді праця нагадує дописи до газети «нештатного журналіста» без належного досвіду? Я так не думаю. Ось підтвердження того, що Олег Смоляк уже письменник: «Село ще спало. Лише з деяких коминів (мабуть, із осель найдбайливіших) піднімалися цівки диму й крутилися змійкою, щоби обцілувати голубоокі хмарини». Саме там, де автор переходить до власних уподобань, відчувається опоетизованість певного епізоду. А це і є літературне бачення, яке відрізняє прозу від газетного репортажу.
Ось такий він, по-нашому письменник, Олег Смоляк, який поза роботою в університеті має чимало справ і в селі, бо яка родина там тратить час за переглядом «мильних серіалів», а не порається на городі чи в саду? Продовжує шукати і писати, вчити і вчитися, незважаючи на труднощі і вік. Цього року виповняється уже сімдесят років від дня його народження. Здоров’я, натхнення і успіхів Вам, пане Олеже! Шановні читачі, творіть, пишіть і живіть так, як робить це Олег Смоляк!
Богдан КУШНІРИК.
м. Тернопіль.
Фото Анни ЗОЛОТНЮК