Цю новину приніс телевізор: Господарський суд Києва стягує із художника Івана Марчука 5,5 мільйона гривень за оренду землі під музей. Перша реакція — подив. Яка оренда? Музею нема і не буде на тому місці, де планувалось. Тож навіщо Іванові Степановичу орендувати той клаптик дорогущої київської землі? Намагаюся знайти відповідь в інтернеті, але різні інформаційні джерела повторюють одне і те ж: із художника стягують 5,5 мільйона гривень за «оренду землі під музей, якого не існує», як зазначає один із сайтів. І чи не всі нагадують: Іван Марчук — народний художник України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, один із ста геніїв сучасності, за висновком британської газети «Дейлі телеграф».

Тож телефоную до Івана Степановича і запитую про те рішення та що за ним. «Це не до мене питання. Там є приватна особа. Ти ж знаєш, це усе тягнеться десять років, із часів Ющенка», — чую спокійний голос Марчука.

Звісно, знаю, бо не раз про це писала. За президентства Віктора Ющенка, котрий, як твердили, дуже цінував Марчукову творчість, визріла та ідея: побудувати музей, де могли б експонуватись його картини. Віктор Андрійович сам і місце вибрав для нього — в самому осерді Києва, неподалік Андріївської церкви. Іван Степанович не вважав це вдалим вибором. Надто багато тут історичних пам’яток, можуть виникнути проблеми з новою забудовою. Як з’ясувалося згодом, як у воду дивився. А тоді його переконували: це ж президент за справу взявся, хто наважиться йому перечити?

Спочатку й справді все було добре. Віктор Андрійович і перший символічний камінь заклав у підмурівок майбутнього музею, і всіляке сприяння у його будівництві обіцяв. Тим більше, що йшлося не про державні гроші, знайшовся інвестор, який пообіцяв звести музей приватним коштом. Щоправда, не без вигоди для себе. Бо, окрім власне музею, це мала бути багатофункціональна споруда з виставковим та кінозалом, паркінгом тощо.

І тут обурились київські художники. Як?! У нас є народні художники, академіки, професори, а музей чомусь будують Марчуку? За що йому така честь? Ще й в історичному центрі міста, де таке велике будівництво взагалі заборонено. Дискусію широко висвітлювали засоби масової інформації. Голоси за музей були в меншості, тож ідея його будівництва танула, як свічка. Щоправда, її підтримував тодішній київський міський голова Олександр Омельченко, і якби його не переобрали, каже нині Іван Степанович, музей уже був би збудований. А так…

У часи президентства Януковича ним ніхто не цікавився. Петро Порошенко під час завершення своєї каденції, за словами Івана Степановича, дав команду, оскільки будівництво музею у визначеному місці неможливе, знайти приміщення, де міг би він створитися. І його підлеглі таку будівлю шукали. Але, але… І ось тепер, знову ж таки перед виборами, київська влада намагається реанімувати згаслу надію Марчука. Так, виконувач обов’язків першого заступника голови КМДА Валентин Мандріївський у коментарі «Києву вечірньому» зазначив: інформація, що місто відсудило у художника 5,5 мільйона гривень, «некоректна», адже ділянку, про яку йдеться, вже десять років орендує приватна особа і жодне будівництво там так і не було розпочате. «Водночас ми відкриті для прямого діалогу з митцем. І зважаючи, що будувати на цій території не можна, разом із департаментом комунальної власності та департаментом культури ми напрацювали варіанти, де можна розмістити музей з урахуванням розташування на найкращих туристичних маршрутах», — зазначив В. Мандріївський. Головна умова реалізації проєкту «Музей Івана Марчука» за кошти міста: свої картини художник має передати до Державного музейного фонду України. Мовляв, надалі вони зберігатимуться в одному зі столичних музеїв, а після створення персонального музею митця стануть основою його колекції. Марчук не спішить приставати на таку пропозицію. Президент обіцяв — і не виконав. А чого варте слово першого заступника голови КМДА, тим більше того, що тільки виконує обов’язки? Картини віддай, а музею так і не буде.

Переводжу розмову на інші теми: як живеться, над чим працює? І чую у відповідь різке: «Живу, як у СІЗО. Працювати не хочу: нема для кого і для чого». Але слово за словом — і мова його тепліє. Митець розповідає, що вже тричі цьогоріч по десять днів був у своєму будиночку під Каневом. Накупався досхочу у Дніпрі й розпочав новий цикл картин «Біле і чорне». «Ці два кольори найкращі, — твердив, — і ними можна багато сказати». У Києві життя художника, якому цьогоріч виповнилося 84 роки, минає у звичному ритмі. Вранці пішки іде у майстерню. Дорогою, у парку, традиційно годує ворон, несе їм рибку, ковбаску. В дитинстві, як не раз розповідав, він багато нашкодив цим птахам: лазив по деревах, руйнував їхні гнізда. А відколи подорослішав, спокутує свою дитячу провину перед ними: увічнює на полотні, годує.

Попри карантин, триває і виставкова діяльність Івана Марчука. Щоправда, коли з Києва його «Секрети геніальності», де вони спричинили справжній ажіотаж, перенесли у Дніпро, поки розвішували картини та монтували інсталяцію, почався карантин. Тож виставку відкрили і закрили, розповідає Іван Степанович. Але нині вона вже функціонує. На початку цього місяця виставку його картин відкрили в Рівному. Експонується в основному живопис і трохи графіки. 21 серпня, до Дня Незалежності, ще одну виставку робіт Марчука відкриють у Чорноморську. «Там є картинна галерея, яка давно вже просила мою виставку», — каже Іван Степанович. А в Українському музеї вже рік експонуються роботи нашого земляка. Той музей називають уже філіалом музею Марчука. «Музею Марчука немає, а його філіал уже є», — чую гіркоту в голосі художника.

Торкнулися в розмові й ситуації в Україні. Невдоволення нею, різкі оцінки Марчука загальновідомі. Він не вперше жалкує, що повернувся в Україну, а не залишився там, де йому «було добре 12 років» (в Австралії, США). Твердить: приїхав, бо думав, що тут його чекають, що його картини знайдуть у рідному краї свій дім. Але Україна не особливо тому зраділа. Люди — так: вони захоплюються його роботами, плачуть на виставках. А влада… «Нема про що говорити, її культура не болить. А з іншого боку, хто обирає владу? Люди. А потім плачуть, що так погано живуть. Люди самі в цьому винні», — твердить художник.

«Іване Степановичу, але ж має бути якийсь позитив», — кажу. «У мене ніякого позитиву нема. Живу, ще не вмер. Але все більше розумію: я не повинен був повертатися туди, де мене 20 років мучили», — відповідає Марчук. І після паузи: «Я не належу цій землі. Я належу світові, а картини мої належать людству».

Як на мій погляд, це не бравада. Талант нашого видатного земляка справді належить людству. І він не раз обіцяв «розсіяти» свої роботи по світу, оскільки вони не потрібні Україні. Проте буде шкода, якщо це станеться, хоч десятирічна сумна епопея з будівництвом музею дає художнику всі підстави для цього.

Телефонувала Галина САДОВСЬКА.