Їхня історія і спільна боротьба за Україну почалася на Майдані і продовжилася на війні. Віктор Захарченко (позивний «Захар»), а згодом його дружина Неллі (позивний «Незабудка») у 2014 році пішли на фронт захищати країну від агресора. Кажуть, бути добровольцем — це стан душі. І саме це покликання та відчуття обов’язку перед Україною об’єднало їх в одну сім’ю.

Від Майдану до «Айдару»

— Я пішов на війну після Майдану, як і більшість айдарівців. Спочатку спробував іти у «Донбас», потім в «Азов». Але в обидвох батальйонах виставили умову — я мав підписати контракт із МВС на три роки. Оскільки 18-го лютого на Майдані, у Жовтневому палаці, мене захопив «Беркут», не мав бажання підписувати запропонований контракт. Тоді почав шукати вихід на «Айдар», який був справді добровольчим батальйоном і вважався територіальною обороною у складі ЗСУ. Досі пам’ятаю день, коли прозвучав дзвінок від тодішнього сотника Закарпатської сотні Майдану Віталія Грегора із запитанням: «В «Айдар» підеш?» Я не роздумуючи відповів, що піду. А Віталій сказав: «Тоді через 40 хвилин на станції метро «Либідська». Я зібрав речі і поїхав, — розповідає Віктор Захарченко.

Віктор пішов на війну у чорній формі ще часів Майдану, з цивільним одягом у сумці, без спорядження і практично без документів.

— 18-го лютого на Майдані в мене зникли усі документи. До серпня я встиг взяти лише тимчасове посвідчення громадянина України. Так і пішов на війну, тоді я та дуже багато хлопців і не оформлялися. Це було другорядне питання. Головне було захистити Україну. Бронежилета й іншого спорядження також не мав. Все дали в «Айдарі». На той час волонтерське постачання було на дуже високому рівні, — згадує Віктор. — Я прибув у «Айдар», одну ніч переночував і поїхав звільняти Новосвітлівку.

Лише під час боїв за Новосвітлівку Віктор одягнув свій бронежилет. А Неллі, яка з Києва стежила за подіями на сході і чекала на звістку від друзів з Майдану, саме тоді відчула, що «Захар» для неї особливо дорога людина.

— Ми зустрілися вперше на Майдані. З тої ж миті для мене було зрозуміло, що ми дуже близькі нашими поглядами і цінностями. За можливості тримали контакт, спілкувалися, дружили, все знали одне про одного. Потім Віктор пішов із хлопцями на війну. Коли в серпні 2014 року не виходив на зв’язок, я зрозуміла, що ця людина мені дорога. Почала шукати його. Під час обстрілу Віктор отримав опіки і осколок потрапив йому в ногу. Після поранення на короткий час повернувся до Києва. Відтоді — ми разом, — розповідає пані Неллі. — Я записалася добровольцем в Європейському домі і 4 вересня поїхала на схід. Коли приїхала, то сказала Віктору, що це тільки на один день.

Разом на війні

З вересня 2014-го по 2017 рік вони разом служили в «Айдарі».

— На Майдані я була медиком, — розповідає пані Неллі. — Коли тривали бої, дівчата брали участь в евакуації поранених, носили  воду, надавали першу допомогу. На війні, як і під час Революції гідності, я робила все, що могла: їсти готувала, медикаментами забезпечувала підрозділи, формувала і видавала набори продуктів та речей першої потреби. Тоді ніхто не питав, можеш ти чи не можеш. Питання стояло так, що маєш це зробити. Добровольцем я була з 4-го вересня по 19-те грудня 2014 року, тобто до дня, коли офіційно уклала контракт і оформилася в «Айдарі». Звільнилася з «Айдару» 28 листопада 2018 року.

Отож перші роки їхнього сімейного життя пройшли на війні. Пані Неллі згадує:

— Бувало, що жили в окопах упродовж місяців. Усе ж найскладніше за весь цей період було чекати на повернення хлопців, коли вони йшли визволяти українські селища у 2014 році. Піхота йшла на зачистку територій від мін, гранат, перевіряли, чи немає засідки. Ці години чекання були найважчі. Йшли всі, а ми не знали, чи повернуться. Навіть в окопах не так складно було, бо були поряд одне з одним.

Знову на передовій — тепер як волонтер

У 2017-му Віктора Захарченка комісувала військово-лікарська комісія.

— Мені в 2019 році двічі відмовили у контракті через інвалідність, яку отримав внаслідок воєнних дій, — каже Віктор. Після кількох відмов він зайнявся волонтерською діяльністю на підтримку української армії, а відтак — знову на війні.

— Уже відлагоджена логістика. Допомагають Теребовля та інші райони нашої області, Львівська волонтерська сотня в особі Світлани Сидоренко, з якою я знайомий ще з Майдану. Маскувальні сітки та інші необхідні речі присилають на моє ім’я на схід, я забираю і везу бійцям. Потреби мені добре відомі, бо сам воював і досі на війні, — каже Віктор Захарченко і продовжує: — Покликання захищати свою країну — це, передусім, стан душі. Це не наказ, а готовність іти до кінця. Одні пішли через військкомат, інші одразу на передову. Але ми всі робили і робимо одну справу. Хочу наголосити, що я не доброволець, я просто виконую свій обов’язок — захищаю Батьківщину. Ніколи не забуду втрати побратимів на війні, а отже, ніколи не побачу в очах Путіна бажання до миру. Ні про яке перемир’я із ворогом не може йти мова.

Пані Неллі служить тепер за контрактом у 24-й бригаді. Каже, що вони спробували, але не змогли знайти себе в цивільному житті. Тому вирішили повернутися на схід, щоб спочатку перемогти ворога, а потім облаштувати домівку і мирне життя.

— Якби не почалася війна, Майдан зміг би поміняти країну. Стільки людей з цікавими ідеями, стільки лідерів… Небесна сотня віддала життя за Україну, за її процвітання, і ніхто не думав, що ця боротьба затягнеться на роки, — каже Неллі. — На Луганщині і Донеччині є дуже багато патріотів, котрі чекають на нас. Вони всі ці роки пишуть нам. У  2014 році з цих областей багато хлопців пішли добровольцями на захист України. Ті, хто сім років проживають у зоні АТО і залишаються вірними Україні, є справжніми патріотами, і ми обов’язково зустрінемося з ними. Майдан і наша боротьба за Україну триває.

Тамта ҐУҐУШВІЛІ.

Фото з Facebook, зі сторінки Неллі («Незабудки»).