Символічний збіг: 21 лютого 2021-го Тернопілля вшановувало переможців популярного в краї конкурсу «Людина року-2020». Ювілейне, двадцяте, дійство відбувалося не в Тернополі, як в усі попередні роки, а в ошатній залі Збаразького замку. Його організаторам дуже хотілося, щоб воно було особливим і надовго запам’яталось як лауреатам, так і гостям свята.
Засновниками конкурсу на зорі третього тисячоліття стали спортивно-мистецький та духовний центр «Моя Україна» і редакція незалежної громадсько-політичної газети «Вільне життя», зокрема їхні керівники — заслужений працівник фізичної культури та спорту, заслужений тренер України Володимир Пласконіс і редактор нашої газети заслужений журналіст України Петро Федоришин. Вони усі ці двадцять років й утримували цей конкурс, як мовиться, на плаву, турбувались, щоб він залишався громадським, не потрапив під вплив жодної політичної сили та влади, адже у багатьох була спокуса отримати, як мовиться, під своє крило цей конкурс, що рік у рік набирав усе більшої популярності та розголосу.
На самих початках конкурсну комісію очолював тодішній голова обласного відділення Пенсійного фонду України Василь Коломийчук. Потім довгі роки головою журі був ректор медичної академії, член-кореспондент академії медичних наук професор Леонід Ковальчук. Обоє були великими фанатами конкурсу, дбали про його розвиток, а Василь Степанович залишався членом його журі до своєї недавньої кончини.
Із 2013-го журі очолює голова правління ПрАТ «Тернопільгаз», заслужений працівник промисловості України Олег Караванський. Він став душею конкурсу, дбає про нього, мабуть, не менше, ніж про своє підприємство. Власне, йому належить ініціатива провести цьогорічне ювілейне вшанування переможців конкурсу у Збаразькому замку. Він узяв на себе і всі клопоти пов’язані з цим.
За двадцять років лауреатами конкурсу «Людина року» стали 218 осіб, жителів Тернополя та області, кращих із кращих у тих сферах і колективах, де вони працюють і прославляють свій край працею, натхненням і любов’ю. Хоч було і кілька столичних представників, у той чи інший спосіб дотичних до Тернопілля: Іван Марчук, Володимир Яворівський, Сергій Бубка, Юлія Тимошенко…
Якби ми захотіли нині зібрати їх усіх в одній залі, то багатьох би не дорахувалися. Бо немає вже не тільки перших голів журі, а й отця Анатолія Зінкевича, духівника конкурсу, теж його палкого прихильника, який багато років підряд благословляв наші урочини із вшанування нових лауреатів. Пішли у засвіти Валерій Яцюта, Олег Шаблій, Анатолій Фігурський, Володимир Собків, Михайло Форгель, Сергій Юрій, Казимир Сікорський, Євген Безкоровайний, Володимир Ячмінський, Богдан Хаварівський, мої колеги Данило Теличин, Володимир Сушкевич, Микола Добровольський… Цей сумний рахунок пішов уже на десятки. Тож із вшанування їхньої пам’яті й розпочалось урочисте дійство.
А благословив цьогорічне його проведення молитвою минулорічний лауреат конкурсу «Людина року» архієпископ Тернопільський і Кременецький Православної церкви України Нестор. Він також брав участь у представленні двох нинішніх його лауреатів — священників ПЦУ отців Володимира Андрухіва та Дмитра Лисака. Вітали ювілейне зібрання голова журі Олег Караванський та авторка цих рядків — від організаторів конкурсу.
Першим отримував лауреатські відзнаки (диплом, медаль та статуетку Ніки) військовий капелан окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола протоієрей Володимир Андрухів — учасник бойових дій, людина, яка провела у зоні АТО/ООС 870 днів — в окопах, у бліндажах поруч із бійцями. Окрім владики Нестора, щире слово про «захисника захисників» мовив легендарний учасник АТО з позивним «Гатило», нині депутат обласної ради Валерій Чоботарь. «Я бачив, як отці обнімали воїнів на передовій, як своїх дітей. Вони були тими, хто закривав очі загиблим побратимам, хто приходив до батьків із сумною звісткою про загибель сина, хто і сьогодні не залишає тих, хто прийшов із фронту тілом, але не душею…» — мовив В. Чоботарь.
Вітав капелана й начальник Генерального штабу Збройних сил України генерал Сергій Корнійчук, наша «Людина року-2011». Він, зокрема, згадував, що був першим із військових, хто отримав цю престижну нагороду. А тепер їх багато — і це добре. «Від кожного солдата хочу низько вклонитись перед вами за любов до армії, до солдатів, бо ця любов їх тримає і мотивує», — звертався генерал чи то до капелана, чи то до організаторів конкурсу, чи до тих й інших.
А народний депутат України, «Людина року-2012» Іван Чайківський представляв Василя Градового, директора ПАП «Дзвін» Чортківського району: «Знаю його багато років як доброго і щирого українця. Два Майдани не відбулися без Василя Степановича, його сім’ї і колективу. З перших днів війни він допомагає фронту. У 2016-му ми організували колону продуктів для наших захисників. Василь Степанович зібрав їх дві машини, а це 40 тонн. А ще він великий патріот Української церкви».
Розчулений Василь Градовий говорив про те, що, як мовиться, на серце лягло: «У нас, аграріїв, є батько Антон Іванович Білик — і ми ще діти в нього… Українці можуть бути багатими у світі, але щасливими вони можуть бути тільки на рідній землі… Я палко люблю Україну і закликаю всіх бути націоналістами. А це означає любити своїх батьків, свою землю, рідну Україну».
Серед цьогорічних лауреатів аж троє медиків. Така увага до них цілком зрозуміла, адже в них нині інший фронт — з коронавірусом — і своя передова. Представляючи старшу медсестру відділення анестезіології та інтенсивної терапії Тетяну Дмитрів, член журі конкурсу «Людина року-2016», доктор медичних наук Андрій Цвях нагадував: Тетяна Михайлівна першою зустріла невидимого ворога. «Ви пам’ятаєте, що творилося на початках пандемії. Це була неоголошена війна, до того ж ворога ми не бачили, а треба було рятувати людей. Понад двісті хворих пройшли через ваші руки, і кожному ви намагались допомогти, виходити», — зазначав професор Цвях. «Український Ухань починався з Монастириської — і він продовжується. Нині — третя хвиля пандемії — і вона чи не найважча», — сказав чоловік Тетяни Михайлівни. Він щиро вітав дружину з нагородою і повідомив, що того дня в них було подвійне свято — виповнилося 20 років, як вони побралися.
Багато добрих слів на свою адресу почули й інші медики – лауреати конкурсу — завідувачка інфекційного відділення комунального підприємства «Тернопільська міська комунальна лікарня швидкої допомоги» Оксана Кадубець та професор кафедри інфекційних хвороб Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського Василь Копча.
Галину Литвинюк, директорку Тернопільського комунального центру науково-освітніх інновацій та моніторингу, представляв заслужений працівник освіти України, доктор педагогічних наук, лауреат першого конкурсу «Людина року-2001» Володимир Кравець. Нагадував, що вона «оскароносна», так багато має всіляких нагород, що була випускницею нашого педуніверситету і залишається його гордістю, своєрідним брендом. Це успішний управлінець нової формації.
Справжнім відкриттям для всіх стала маленька на зріст жінка, тиха й скромна Ганна Марківна Кичук — бібліотекарка, педагогиня, краєзнавиця з Нового Села Підволочиського району. Вона видала 11 книжок з краєзнавства, створила сільський музей, наполегливо досліджує історію рідного краю, працюючи в багатьох архівах. Такої б сили духу та працездатності усім нам. І такого щирого патріотизму. «Допоки ми живем своїм ім’ям, ніхто нас не поставить на коліна. Нехай не сподівається кремлівський виродок», — тихим голосом, але твердо сказала жінка.
«У Тернополя є кілька історичних місць, які стали візитівками нашого міста. Це замок, став і Надставна церква — храм особливий, історичний. А в особливого храму повинен бути й особливий настоятель. Саме таким особливим й історичним і є отець Дмитро Лисак. Він стояв біля джерел утворення незалежної української церкви, завжди був небайдужий до громадських подій… Ви заслужили цю нагороду. Всі вас знають, люблять і хочуть бути подібними на вас. Дякую, що ви у нас є», — промовляв владика Нестор, представляючи настоятеля церкви Воздвиження Чесного Хреста (Надставної) митрофорного протоієрея Дмитра Лисака. Священник розповів про свій довгий і плідний шлях на духовній ниві, зазначив, що 7 березня виповниться 51 рік, як вони одружені з пані Марією (вона теж вітала чоловіка), і закінчив свій виступ словами: «Радію тим, що я українець. Тішуся своєю мовою. Я є впертий, я є напасний і свою надію покладаю на Бога».
Ми ж із Василем Бурмою, просвітянкою і авторкою нашої газети Дарією Чубатою та учасником АТО з позивним «Професор», професором Західноукраїнського національного університету Миколою Лазаровичем вітали із заслуженою нагородою відповідального секретаря «Вільного життя плюс» Софію Лінчевську — людину професійну, жертовну, справжнього редакційного штабіста, котра вміло організовує виробничий процес і творить візуальне обличчя газети. Дорогими для неї були й вітання та щирі зізнання в любові чоловіка й донечки. Мабуть, таки треба здобувати такі перемоги в конкурсах, щоб почути, як тебе цінують, поважають і люблять.
Директор підприємства «Молокія» Віталій Ковальчук — єдиний, хто не зміг бути присутнім через хворобу на врученні нагород. Про нього, успіхи його колективу, меценатство і турботу про наших захисників на передовій і тих, хто повернувся з війни, розповів Олег Караванський. Члени журі вручать йому відзнаки лауреата «Людини року-2020» в колективі після одужання.
Свою творчість лауреатам конкурсу та гостям цього зворушливого дійства дарували учасники художньої самодіяльності «Тернопільгазу» та популярний тернопільський гурт «Пшеничне перевесло».
Як і в попередні роки, цьогорічне свято було дуже теплим, щирим, емоційним. Думаю, воно надовго запам’ятається усім його учасникам. А ми ще повернемось до нього, розповідаючи про лауреатів. Тож стежте за газетою.
…Багато чого бачив на своєму довгому віку сивочолий Збаразький замок. Але таке дивовижне дійство у ньому відбувалося вперше.
Галина САДОВСЬКА.
Фото Василя БУРМИ.