Репортаж із «нульової» зони

Репортаж із «нульової» зони

   Тут кажуть, що нульова зона – це щось несказанне. Відкрита паща  нуля, скоріше, здатна проковтнути, ніж  описати себе.

 Але філософські роздуми на тему наповнюваності і значення слова «нуль»  тут недоречні. На території Гірської міської військово-цивільної адміністрації Сєвєродонецького району Луганської області, де побували   учасники  всеукраїнського прес-туру «Реформи Луганщини очима регіональних журналістів», організованого Харківським прес-клубом, воно звучало в різних варіантах і з  великим змістовим навантаженням, за яким стояли і стоять  праця, зброя, відповідальність, переживання, страх, бажання миру  і натхнення тисяч людей. Саме на території цієї громади проходить лінія розмежування, контрольний  пункт в»їзду-виїзду  «Золоте» , «нульова» зона російсько-українського протистояння. (ФОТО 1)

За два роки, які я тут не була, відразу відзначаю покращення стану доріг. Із Сєверодонецька до   нульових рубежів  ми  їхали новенькою дорогою, яка переривалася ямковими ремонтованими шматками. Пам»ятаю ще  сім років тому, коли була тут з волонтерськими вантажами, доріг просто не було, їх «пожували» і  «з»їли» танки. На узбіччях була  земля, покалічена, понівечена, поранена сотнями великих і малих снарядів. Тепер оброблені поля із застережними знаками на червоному тлі черепа з кістками –«Обережно міни». Поменшало і блок-постів, всього два було на нашому шляху. Ми показували  свої  зелені прес-карти, видані ООС,  для прес-турів  підконтрольним Донбасом. Дорогою зустрічалися  легкові автомобілі, зрідка  військові медичні фургони з написом «розмінування»

У Золотому  нас зустріла  заступниця керівника адміністрації  із соціальних питань Ірина Деміденко. За одинадцять років роботи в керівних органах міста вона  кількаетапно все починала  з «нуля». Жінка тут народилася, виросла, всіх знає, як і її.  Спочатку вона була керуючою справами Золотецької міської ради. Із захопленням розповідає, як  працювали шахти,  біля них жили шахтарі , для яких  створювали  інфраструктуру.  Власне,  так росли своєрідні квартали, які утворили номери біля назви міста:Золоте -1,2,3,4,5. У 2011 р.  і герб розробили: п»ять промінців сонця, в яких стоїть орел з киркою на грудці   лискучого вугілля.

Під час активної фази бойових дій війни, що триває з 2014 року, місто потерпало від обстрілів,  в громаді загинуло 16 цивільних. Частину Золотого – селище Золоте-5 – зараз контролюють  бойовики  так званої  “ЛНР”. У прифронтових районах населеного  пункту  досі небезпечно. До березня 2021 р.  місто підпорядковувалося Первомайську,  куди його приєднали в 2014 р. І  належало до Попаснянського району. Ірина Деміденко розповідає, що новий  адміністративно-територіальний поділ в Україні, затверджений минулоріч,  оптимізував  систему районів і  створив  передумови для організації місцевих виборів  на новій територіальній основі. Але не в зоні конфлікту. Адже з будинку  адміністрації   до «нульової»  точки  – кілометрів три, а  до окупованого Первомайська-  до 10 км.

-Оскільки ми на лінії збройного зіткнення,  через невідповідність міжнародним стандартам забезпечення безпеки та демократичного виборчого процесу, ми опинилися  в переліку громад , де місцеві вибори провести неможливо.  А це значить,  що  ми  не можемо  затвердити бюджет,  відкрити рахунки в органах казначейства тощо. Подібну ситуацію ми вже пережили, коли нашою територією  у 2014 році  пройшлися  бандитські збройні сили.  Багато з»явилося переселенців, яких розміщали в гуртожитках при шахтах. Сесії не відбувалися, бо не було кворуму депутатів. Ні спланувати, ні вирішити і в казні нічого нема, бо війна, податків катма. Ми без зарплати. Але  обстріляні будинки треба було  ремонтувати. Замкнене коло.  В офісі вікна розбиті, вітер гуляє, ми комп»ютери замкнули в окремому кабінеті і  не залишали ні на день робочі місця. Мародери бігали  зі зброєю, – згадує жінка. Тоді ще Ірина жила в Первомайську і доїжджала  сюди на роботу. І ця смуга бойових дій  була шоком для мирного населення. Воно відчуло  смак «червоної» зони,  «нульової»,  з якої перейшло в « сіру».  Жінці довелося залишити  квартиру і перебратися в Золоте, в яке  українські військові зайшли  в липні  2018 р. Де-юре воно перебувало під владою України, але де-факто тут не було поліції та медиків. Військові ввели поліцію і медиків і назначили   головою військово-цивільної адміністрації  військового Костянтина Ільченка , який мав право самочинно приймати рішення. Тоді трішки полегшало. – Ми зробили ремонт і в офісі, де не було вікон  і дверей,  тепла і світла. Могли вже комунальну власність підремонтувати, найняти бригади будівельників, електриків,- розповідає  тодішня керуюча справами  адміністрації.  За станом здоров»я голова військово-цивільної адміністрації звільнився, а нового не призначили. На цей період припало  розведення військ. -Для мене це було все нове і незнайоме. Я цивільна людина, доступу до  документів із грифом «таємно» не маю. Військові приходять, а я не розумію, що вони хочуть. Говорять про широти і довготи, а я знаю лише візуально про що йдеться. А потім призначили керівником  військового Олексія  Бабченка, який моментально   включився в роботу. Він вирішує питання на рівні Президента України. Ми зробили дороги. З розведенням військ обстрілів зменшилося, почали відбудовувати житловий фонд.  А тут  завершується  децентралізація. Межі Гірської військово-цивільної адміністрації розширили, приєднавши  села Катеринівку і Оріхове, які  були окуповані і належали до Березівської селищної ради, селище Новотошківське, село Тошківка Нижня,  Жолобок, Кримське. За паспортом у  громаді  34 тис. мешканців, шість сільських рад і 11 населених пунктів . Мене затвердили на посаду , яку я і зараз займаю. Тут  треба було все починати знову з «нуля». Для нас це новий напрямок. Наша громада залишилася без нічого, бо все, що накопичувалося,  залишилося  в Попаснянському районі. Ми створили відділ освіти,  службу з соціальних питань. Ще медицину не прийняли. Проблема з кадрами величезна. Тут ми не  можемо задобрити житлом  чи покращеним побутом. У 2021 році в нас загинули  дідусь із внуком, які пішли до ставка, жінка, яка дивилася в хаті телевізор. Десять днів тому 47-річна жінка одержала поранення,  несумісні з життям. На городах садили картоплю  під свист снарядів, особливо у Катеринівці. Спокою нема. Тому і проблема із спеціалістами, вторинною ланкою медицини, суддями, нотаріусами, – розповідає жінка.   В цьому році  змінилася система управління і більше повноважень та грошей залишають в місцевих бюджетах. Чи краще стало працювати? Ірина Деміденко  відповідає ствердно.  Начальник з господарським баченням швидше реагує на злободенні проблеми, може їх вирішити. Мене цікавить розвиток сільського господарства у прифронтовій зоні. Пані Ірина  скрушно хитає головою і каже, що все це в ембріональному стані.  Знову ж таки справа нова, бо вони міська структура, а з приєднанням сіл, з»явилися паї, орендатори, власники землі, а документи залишилися на окупованих територіях. -Ми ще не знаємо, хто власник  полів, податки не платять, вивчаємо межі. Ходити  полем небезпечно, стоять застережні знаки. Проблема величезна з приватизованим майном, документів наших не визнають на окупованій території, а сім»ї розлучені «нульовою» зоною: переїзди-переходи працюють, але документи всі реєстрували в Первомайському чи Попаснянській раді. Робимо перші кроки в освоєнні цих питань, починаємо формувати свій бюджет. Перші місяці цього року жили за статтями бюджету Попаснянської громади, – говорить  пані Ірина. Вона не нарікає  на складнощі , вона просто проживає разом зі своєю громадою період , коли треба одночасно воювати і розбудовувати мирне демократичне суспільство за європейськими орієнтирами. Тут  нульову  зону  ще називається «мировійною». З одного боку – зона миру. З іншого боку –  завойована територія.

Після прес-конференції заступниця  керівника  з соціальних питань Гірської міської військово-цивільної адміністрації  Ірина Деміденко  їде з нами  на контрольний пункт в»їзду-виїзду  «Золоте».   Таку назву пункт отримав від населеного пункту, що поруч. Золоте-4, яке  залишилося поза межами зони розведення військ, не належить до «сірої» зони. Воно як було  під контролем української влади, так  і залишилося.  

  Сили і засоби українських підрозділів розвели  у районі населеного пункту Катеринівка. Українські війська сюди зайшли у лютому.  Тут , кажуть,  житлові вулиці переходять у лінію фронту. Розмежування в районі Катеринівки відбулося  залізницею  Попасна-Золоте. Цікаво, що Катеринівка розташована поблизу так званої «зони безпеки», створеної між позиціями ЗСУ і бойовиками. На пагорбі, що височіє над Катеринівкою і дорогою на Первомайськ, ще восени 2016 року українські військові обладнали для наглядової місії спеціальне місце, звідки ті могли б контролювати виконання Мінських угод. Перетворення села з «сірого» в українське ще триває. Для чотирьох школярів, наприклад, сюди пустили шкільний автобус, стали приїжджати лікарі, з’явилася інтернет-точка.  В так звану «сіру зону» увійшли  86 хат, де проживають 150 жителів Катеринівки. Це фактично кілька вулиць цього населеного пункту, які розкинулися  на передовій. Сама Катеринівка лежить у низині. В тилу – Золоте-3 (Стаханівець) – на підвищенні. Там   захисники гарантують місцевому населенню можливість відчувати себе у безпеці. Втім, на нульовому рубежі, як чуємо,  тиша завжди оманлива. Ірина Деміденко  впевнено показує дорогу на рідний Первомайськ, саме тут відбулося розведення військ в дзеркальному плані вздовж дороги. Колись між ними було 500-600 метрів, тепер 2 км. Звідси видно нульову лінію фронту, позначену червоною смужкою на асфальті  за межами спостережних позицій  українських військових. Фактично за цю червону лінію нога українського солдата, згідно з рамковими рішеннями,  не має права ступати.

 Спостережні пости, які винесли  ближче до дороги і «червоної лінії», надійно укріплені бетоном і сітками, набитими піском. На бойовому чергуванні кілька бійців, які спостерігають за фактично пустим полем, яке розрізає асфальтована дорога в Первомайськ. Кажуть, що нею  регулярно їздять представники Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. На нульовому блок-пості є вся необхідна інфраструктура – зокрема, укриття від обстрілів, пункт обігріву.

Якесь особливе відчуття тривоги  з»являється   від нульового блок-посту  російсько-українського протистояння. Ніби і безтурботно  лежить дорога на «відтиснутий» Первомайськ, а скільки за нею понівеченої свідомості, зламаних доль, втрачених сімей, життів.  Ряди колючого дроту  в полі вздовж лінії зіткнення між КПВВ «Золоте» та окупованим Первомайськом. Застережні знаки про небезпеку і рулони металевої сітки вздовж дороги. До речі, мене вразило, що колючий дріт охороняє і узбіччя на дорогах у Золотому. Адже ніхто не може гарантувати, що там  після ночі немає розтяжки.(ФОТО4)

Ми їдемо сільською розбитою дорогою  у напрямку Кримського. На деяких садибах  розшиті стріхи хлівів, повалені тини, нечепурні покинуті  хати. Там, де ще живуть люди, помітно, що вікна  забиті фанерою, а дахи в смужку, бо ремонтували   шифером з різними відтінками. Щоб  потрапити  в село, треба проїхати бездоріжжям і перейти два тимчасові  понтонні мости через Сіверський Донець. За словами Ірини Деміденко  там є школа, в якій навчається 18 учнів і є 19 працівників цього закладу. -Ми не можемо цих дітей кудись підвозити в перспективніші школи, не можемо і закрити її, бо неправильно зрозуміє світ таке рішення у 21 столітті. Добиратися сюди дуже складно,- говорить жінка. Регулярно  в громаду поштарі в супроводі силовиків  привозять пенсії. Продуктами харчування, хлібом та питною водою забезпечені усі жителі. Хліб возять в Катеринівку через день, в Золоте-4 – щодня. Пані  Ірина  розповідає, що доводиться ремонтувати газопроводи, які горять факелами після попадання снарядів, електролінії. Колись бригади не могли  працювати через обстріли, тепер  є   кількаденне узгодження і домовленості на кількох рівнях про періоди тиші.

Я вдивлялася в рівнину «нульової» зони, знаючи з якого боку «яструб війни» нападає на «голуба миру». Мене цікавило чи передбачається якась компенсація за життя на лінії вогню без елементарних благ, які мають інші українці,  в постійній небезпеці? А ще  хотілося б знати, коли «нульова» зона стане   місцем миру і відродження? Але  я знаю, що це поки що  риторичні запитання.

                                                                                             Людмила Островська

                                                                                             Тернопіль- Сєвєродонецьк – Золоте

Матеріал створений за результатами прес-туру « Реформи  Луганщини очима регіональних журналістів», організованого  Харківським  прес-клубом  за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.