Тут кажуть, що нульова зона – це щось несказанне. Відкрита паща нуля, скоріше, здатна проковтнути, ніж описати себе.
Але філософські роздуми на тему наповнюваності і значення слова «нуль» тут недоречні. На території Гірської міської військово-цивільної адміністрації Сєвєродонецького району Луганської області, де побували учасники всеукраїнського прес-туру «Реформи Луганщини очима регіональних журналістів», організованого Харківським прес-клубом, воно звучало в різних варіантах і з великим змістовим навантаженням, за яким стояли і стоять праця, зброя, відповідальність, переживання, страх, бажання миру і натхнення тисяч людей. Саме на території цієї громади проходить лінія розмежування, контрольний пункт в»їзду-виїзду «Золоте» , «нульова» зона російсько-українського протистояння. (ФОТО 1)
За два роки, які я тут не була, відразу відзначаю покращення стану доріг. Із Сєверодонецька до нульових рубежів ми їхали новенькою дорогою, яка переривалася ямковими ремонтованими шматками. Пам»ятаю ще сім років тому, коли була тут з волонтерськими вантажами, доріг просто не було, їх «пожували» і «з»їли» танки. На узбіччях була земля, покалічена, понівечена, поранена сотнями великих і малих снарядів. Тепер оброблені поля із застережними знаками на червоному тлі черепа з кістками –«Обережно міни». Поменшало і блок-постів, всього два було на нашому шляху. Ми показували свої зелені прес-карти, видані ООС, для прес-турів підконтрольним Донбасом. Дорогою зустрічалися легкові автомобілі, зрідка військові медичні фургони з написом «розмінування»
У Золотому нас зустріла заступниця керівника адміністрації із соціальних питань Ірина Деміденко. За одинадцять років роботи в керівних органах міста вона кількаетапно все починала з «нуля». Жінка тут народилася, виросла, всіх знає, як і її. Спочатку вона була керуючою справами Золотецької міської ради. Із захопленням розповідає, як працювали шахти, біля них жили шахтарі , для яких створювали інфраструктуру. Власне, так росли своєрідні квартали, які утворили номери біля назви міста:Золоте -1,2,3,4,5. У 2011 р. і герб розробили: п»ять промінців сонця, в яких стоїть орел з киркою на грудці лискучого вугілля.
Під час активної фази бойових дій війни, що триває з 2014 року, місто потерпало від обстрілів, в громаді загинуло 16 цивільних. Частину Золотого – селище Золоте-5 – зараз контролюють бойовики так званої “ЛНР”. У прифронтових районах населеного пункту досі небезпечно. До березня 2021 р. місто підпорядковувалося Первомайську, куди його приєднали в 2014 р. І належало до Попаснянського району. Ірина Деміденко розповідає, що новий адміністративно-територіальний поділ в Україні, затверджений минулоріч, оптимізував систему районів і створив передумови для організації місцевих виборів на новій територіальній основі. Але не в зоні конфлікту. Адже з будинку адміністрації до «нульової» точки – кілометрів три, а до окупованого Первомайська- до 10 км.
-Оскільки ми на лінії збройного зіткнення, через невідповідність міжнародним стандартам забезпечення безпеки та демократичного виборчого процесу, ми опинилися в переліку громад , де місцеві вибори провести неможливо. А це значить, що ми не можемо затвердити бюджет, відкрити рахунки в органах казначейства тощо. Подібну ситуацію ми вже пережили, коли нашою територією у 2014 році пройшлися бандитські збройні сили. Багато з»явилося переселенців, яких розміщали в гуртожитках при шахтах. Сесії не відбувалися, бо не було кворуму депутатів. Ні спланувати, ні вирішити і в казні нічого нема, бо війна, податків катма. Ми без зарплати. Але обстріляні будинки треба було ремонтувати. Замкнене коло. В офісі вікна розбиті, вітер гуляє, ми комп»ютери замкнули в окремому кабінеті і не залишали ні на день робочі місця. Мародери бігали зі зброєю, – згадує жінка. Тоді ще Ірина жила в Первомайську і доїжджала сюди на роботу. І ця смуга бойових дій була шоком для мирного населення. Воно відчуло смак «червоної» зони, «нульової», з якої перейшло в « сіру». Жінці довелося залишити квартиру і перебратися в Золоте, в яке українські військові зайшли в липні 2018 р. Де-юре воно перебувало під владою України, але де-факто тут не було поліції та медиків. Військові ввели поліцію і медиків і назначили головою військово-цивільної адміністрації військового Костянтина Ільченка , який мав право самочинно приймати рішення. Тоді трішки полегшало. – Ми зробили ремонт і в офісі, де не було вікон і дверей, тепла і світла. Могли вже комунальну власність підремонтувати, найняти бригади будівельників, електриків,- розповідає тодішня керуюча справами адміністрації. За станом здоров»я голова військово-цивільної адміністрації звільнився, а нового не призначили. На цей період припало розведення військ. -Для мене це було все нове і незнайоме. Я цивільна людина, доступу до документів із грифом «таємно» не маю. Військові приходять, а я не розумію, що вони хочуть. Говорять про широти і довготи, а я знаю лише візуально про що йдеться. А потім призначили керівником військового Олексія Бабченка, який моментально включився в роботу. Він вирішує питання на рівні Президента України. Ми зробили дороги. З розведенням військ обстрілів зменшилося, почали відбудовувати житловий фонд. А тут завершується децентралізація. Межі Гірської військово-цивільної адміністрації розширили, приєднавши села Катеринівку і Оріхове, які були окуповані і належали до Березівської селищної ради, селище Новотошківське, село Тошківка Нижня, Жолобок, Кримське. За паспортом у громаді 34 тис. мешканців, шість сільських рад і 11 населених пунктів . Мене затвердили на посаду , яку я і зараз займаю. Тут треба було все починати знову з «нуля». Для нас це новий напрямок. Наша громада залишилася без нічого, бо все, що накопичувалося, залишилося в Попаснянському районі. Ми створили відділ освіти, службу з соціальних питань. Ще медицину не прийняли. Проблема з кадрами величезна. Тут ми не можемо задобрити житлом чи покращеним побутом. У 2021 році в нас загинули дідусь із внуком, які пішли до ставка, жінка, яка дивилася в хаті телевізор. Десять днів тому 47-річна жінка одержала поранення, несумісні з життям. На городах садили картоплю під свист снарядів, особливо у Катеринівці. Спокою нема. Тому і проблема із спеціалістами, вторинною ланкою медицини, суддями, нотаріусами, – розповідає жінка. В цьому році змінилася система управління і більше повноважень та грошей залишають в місцевих бюджетах. Чи краще стало працювати? Ірина Деміденко відповідає ствердно. Начальник з господарським баченням швидше реагує на злободенні проблеми, може їх вирішити. Мене цікавить розвиток сільського господарства у прифронтовій зоні. Пані Ірина скрушно хитає головою і каже, що все це в ембріональному стані. Знову ж таки справа нова, бо вони міська структура, а з приєднанням сіл, з»явилися паї, орендатори, власники землі, а документи залишилися на окупованих територіях. -Ми ще не знаємо, хто власник полів, податки не платять, вивчаємо межі. Ходити полем небезпечно, стоять застережні знаки. Проблема величезна з приватизованим майном, документів наших не визнають на окупованій території, а сім»ї розлучені «нульовою» зоною: переїзди-переходи працюють, але документи всі реєстрували в Первомайському чи Попаснянській раді. Робимо перші кроки в освоєнні цих питань, починаємо формувати свій бюджет. Перші місяці цього року жили за статтями бюджету Попаснянської громади, – говорить пані Ірина. Вона не нарікає на складнощі , вона просто проживає разом зі своєю громадою період , коли треба одночасно воювати і розбудовувати мирне демократичне суспільство за європейськими орієнтирами. Тут нульову зону ще називається «мировійною». З одного боку – зона миру. З іншого боку – завойована територія.
Після прес-конференції заступниця керівника з соціальних питань Гірської міської військово-цивільної адміністрації Ірина Деміденко їде з нами на контрольний пункт в»їзду-виїзду «Золоте». Таку назву пункт отримав від населеного пункту, що поруч. Золоте-4, яке залишилося поза межами зони розведення військ, не належить до «сірої» зони. Воно як було під контролем української влади, так і залишилося.
Сили і засоби українських підрозділів розвели у районі населеного пункту Катеринівка. Українські війська сюди зайшли у лютому. Тут , кажуть, житлові вулиці переходять у лінію фронту. Розмежування в районі Катеринівки відбулося залізницею Попасна-Золоте. Цікаво, що Катеринівка розташована поблизу так званої «зони безпеки», створеної між позиціями ЗСУ і бойовиками. На пагорбі, що височіє над Катеринівкою і дорогою на Первомайськ, ще восени 2016 року українські військові обладнали для наглядової місії спеціальне місце, звідки ті могли б контролювати виконання Мінських угод. Перетворення села з «сірого» в українське ще триває. Для чотирьох школярів, наприклад, сюди пустили шкільний автобус, стали приїжджати лікарі, з’явилася інтернет-точка. В так звану «сіру зону» увійшли 86 хат, де проживають 150 жителів Катеринівки. Це фактично кілька вулиць цього населеного пункту, які розкинулися на передовій. Сама Катеринівка лежить у низині. В тилу – Золоте-3 (Стаханівець) – на підвищенні. Там захисники гарантують місцевому населенню можливість відчувати себе у безпеці. Втім, на нульовому рубежі, як чуємо, тиша завжди оманлива. Ірина Деміденко впевнено показує дорогу на рідний Первомайськ, саме тут відбулося розведення військ в дзеркальному плані вздовж дороги. Колись між ними було 500-600 метрів, тепер 2 км. Звідси видно нульову лінію фронту, позначену червоною смужкою на асфальті за межами спостережних позицій українських військових. Фактично за цю червону лінію нога українського солдата, згідно з рамковими рішеннями, не має права ступати.
Спостережні пости, які винесли ближче до дороги і «червоної лінії», надійно укріплені бетоном і сітками, набитими піском. На бойовому чергуванні кілька бійців, які спостерігають за фактично пустим полем, яке розрізає асфальтована дорога в Первомайськ. Кажуть, що нею регулярно їздять представники Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. На нульовому блок-пості є вся необхідна інфраструктура – зокрема, укриття від обстрілів, пункт обігріву.
Якесь особливе відчуття тривоги з»являється від нульового блок-посту російсько-українського протистояння. Ніби і безтурботно лежить дорога на «відтиснутий» Первомайськ, а скільки за нею понівеченої свідомості, зламаних доль, втрачених сімей, життів. Ряди колючого дроту в полі вздовж лінії зіткнення між КПВВ «Золоте» та окупованим Первомайськом. Застережні знаки про небезпеку і рулони металевої сітки вздовж дороги. До речі, мене вразило, що колючий дріт охороняє і узбіччя на дорогах у Золотому. Адже ніхто не може гарантувати, що там після ночі немає розтяжки.(ФОТО4)
Ми їдемо сільською розбитою дорогою у напрямку Кримського. На деяких садибах розшиті стріхи хлівів, повалені тини, нечепурні покинуті хати. Там, де ще живуть люди, помітно, що вікна забиті фанерою, а дахи в смужку, бо ремонтували шифером з різними відтінками. Щоб потрапити в село, треба проїхати бездоріжжям і перейти два тимчасові понтонні мости через Сіверський Донець. За словами Ірини Деміденко там є школа, в якій навчається 18 учнів і є 19 працівників цього закладу. -Ми не можемо цих дітей кудись підвозити в перспективніші школи, не можемо і закрити її, бо неправильно зрозуміє світ таке рішення у 21 столітті. Добиратися сюди дуже складно,- говорить жінка. Регулярно в громаду поштарі в супроводі силовиків привозять пенсії. Продуктами харчування, хлібом та питною водою забезпечені усі жителі. Хліб возять в Катеринівку через день, в Золоте-4 – щодня. Пані Ірина розповідає, що доводиться ремонтувати газопроводи, які горять факелами після попадання снарядів, електролінії. Колись бригади не могли працювати через обстріли, тепер є кількаденне узгодження і домовленості на кількох рівнях про періоди тиші.
Я вдивлялася в рівнину «нульової» зони, знаючи з якого боку «яструб війни» нападає на «голуба миру». Мене цікавило чи передбачається якась компенсація за життя на лінії вогню без елементарних благ, які мають інші українці, в постійній небезпеці? А ще хотілося б знати, коли «нульова» зона стане місцем миру і відродження? Але я знаю, що це поки що риторичні запитання.
Людмила Островська
Тернопіль- Сєвєродонецьк – Золоте
Матеріал створений за результатами прес-туру « Реформи Луганщини очима регіональних журналістів», організованого Харківським прес-клубом за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.