Багато дівчат мріють вийти заміж за іноземця, а закордоння здається їм казкою, де течуть молочні ріки. Проте за кордоном — не завжди казка, і той, хто вчора зізнався в коханні і носив на руках, сьогодні вже принижує та піднімає руку, не відчуваючи ані поваги, ані жалю.

У сучасному світі про проблеми домашнього насильства не прийнято мовчати. Все більше й більше потерпілих починають розповідати свої трагічні історії. Така трапилася із тернопільською художницею Марією Ділай. Для читачів «Вільного життя плюс» жінка розповіла, як пережила економічне, психологічне та фізичне насилля і як знову зуміла стати щасливою.

На перше побачення — з обручками

«Я не боюся говорити вголос про домашнє насильство. Коли є проблема, то це не соромно, просто потрібен час, щоб її розв’язати. Головне — не мовчати, не боятися і вчасно звернутися по допомогу», — розпочинає свою розповідь Марія Ділай.

Їй було 35, коли шкільна подруга, з якою не бачилися 20 років, запросила у гості до себе, в Мадрид. Довгі розмови, дитячі спогади, які зринали у пам’яті, наштовхнули однокласницю Марії на думку, що подруги зможуть бути поряд постійно, якщо тернополянка вийде заміж за іспанця і залишиться жити в сонячній країні.

«На той момент я вже близько 10 років була розлучена, — ділиться Марія. — Розуміла, що до кінця життя так і можу залишитися самотньою, а підходящої кандидатури на роль чоловіка в Україні я не бачила. Тож, коли подруга запропонувала шукати кохання в Іспанії, я це сприйняла нормально: а чому б ні? Ніхто ж не знає, де може зустріти любов. Оскільки мови я не знала, то пошуком чоловіка зайнялася моя подруга. Спочатку приглядалася до своїх знайомих та свого чоловіка, до речі, іспанця. Потім у соцмережі опублікувала пост-оголошення про знайомство. Й тут почалося: десятки іспанців щоденно почали нам писати про те, що не проти познайомитися і поспілкуватися. Я ходила на побачення щовечора. Інколи за день зустрічалася із двома-трьома потенційними кандидатами. Подруга ходила на побачення зі мною як перекладачка. Але ніхто із тих чоловіків, з якими я бачилася, не зацікавив мене».

Так тривало майже два тижні, поки віза Марії не закінчилася і настав час повертатися додому.  

«Подруга говорила, що я ніколи не вийду заміж, якщо буду так перебирати чоловіками, — каже Марія. — Я вже й не пригадаю, на скількох побаченнях побувала, тож після її слів була налаштована рішуче і постановила собі: хто завтра з чоловіків першим запросить зустрітися, з тим і спробую зав’язати романтичні стосунки. Так і сталося. Наступного дня мені написав симпатичний і доглянутий іспанець на ім’я Хесус. Йому було 46 років, проте він видавався значно молодшим. Хесус не пив, не  курив, не вживав м’яса. Розповів, що розлучився з дружиною, дітей не має. Поспілкувавшись із ним онлайн за допомогою відеозв’язку, ми домовилися зустрітися».

І на перше побачення Хесус приїхав із двома золотими обручками з гравіюванням.

«Це мене шокувало, але я не злякалася. Навпаки — мені було приємно, що я так зацікавила його. Та й, зізнаюся, Хесус мені теж сподобався. Не знаю, чому тоді факт такої швидкої і раптової пропозиції одружитися мене не насторожив. Як і те, що з дружиною він розлучився всього два місяці тому, — пригадує тернополянка. — Щодо Хесуса, то він пояснив свій вчинок тим, що йому було достатньо одного разу поспілкуватися зі мною, аби ухвалити рішення, що ми одружуємося. А обручку він вирішив подарувати на знак серйозності своїх намірів».

Життя у клітці

Повернувшись додому, Марія два місяці займалася оформленням документів для виїзду в Іспанію для себе і свого 10-річного сина.  «Увесь цей час ми спілкувалися із Хесусом онлайн. Я закохалася. Звільнилася з роботи, роздала свої речі подругам», — пригадує тернополянка.

Спочатку все було дуже красиво. Через два місяці після приїзду в Іспанію Марія і Хесус одружилися. Щоправда, пишного весілля не було: розписалися у суді, святкували в родинному колі. Жили молодята в орендованій квартирі у селі в одній із провінцій Іспанії. Поки Марія вчила мову, Хесус працював і забезпечував сім’ю.

«Чоловік ніколи не давав мені грошей. За квартиру платив сам, ходив зі мною за покупками та контролював, що я купую. Заборонив їсти м’ясо, також було дозволено випивати на день не більше однієї склянки соку, молока чи йогурту. І якщо мій син з’їв два йогурти, то починався скандал, — розповідає Марія. — Окрім того, як я дізналася вже пізніше, чоловік встановив на мій телефон програму стеження, щоб знати, де я перебуваю і які місця відвідую. Хесус також був дуже педантичним: складав виделки за розмірами, а рушники — за кольорами. Якщо йому не сподобалося, як я помила тарілки чи поскладала їх, то він переробляв усе і кликав мене, щоб показати, як потрібно робити правильно. Для мене, як для творчої особистості, такі речі були не надто важливими».

Десь через рік після одруження Хесус змінився: став нервовим, ігнорував прохання та потреби дружини і завів мову про те, що їм не вистачає коштів на життя, тож Марії потрібно почати малювати картини і продавати їх, аби заробляти.

«Я намалювала декілька полотен, чоловік забрав їх, сказав, що вони продалися, проте ніяких грошей я не побачила. А коли наставав період затишшя без замовлень і відповідно без заробітків, то Хесус починав давити на мене морально, мовляв, не знає, чи буде за що завтра купити продукти, а в домі є дитина, — пригадує тернополянка. — Бувало, що він йшов на роботу і повертався пізно ввечері, а вдома не було з чого приготувати їсти. Я приїхала в Іспанію, звісно, не без копійки, а мала свою невелику заначку про всяк випадок. Тож у такі дні потрохи витягувала з неї і купувала дитині продукти.

Очевидно, що чоловік зрозумів це і почав вимагати, аби я давала гроші на оренду житла та на продукти. Коли я  відмовилася, адже не мала таких коштів і постійної роботи, то Хесус просто почав мене ігнорувати: зачинявся в кімнаті і не спілкувався зі мною. А одного разу він прийшов додому із запахом жіночих парфумів на одязі. Я сказала йому про це, але чоловік лише відповів, що мені здалося. Коли я поскаржилася подрузі на ситуацію в сім’ї, вона зателефонувала Хесусу. Той заперечував і сказав, що у нас все добре, між нами любов, а я щось вигадую. Він переконав у цьому мою подругу.

Жити в такій ізоляції, коли не маєш з ким порадитися, виговоритися, а чоловік тебе ігнорує, каже Марія, було просто нестерпно. Тож тернополянка запропонувала чоловікові переїхати у місто Малагу, де буде більше можливостей та перспектив знайти роботу й заробляти.

Ось і казочці кінець…

У Малазі Хесус знайшов роботу, а Марія ще перебувала в пошуках, паралельно відвідуючи уроки іспанської мови в Червоному хресті. Там вона познайомилася з українками-заробітчанками та жінками з інших країн, які приїхали у пошуках кращого життя до Іспанії. 

«Я сподівалася, що на новому місці наші стосунки налагодяться, проте у Малазі почалися ще більші проблеми, — пригадує Марія. — Чоловік міг три-чотири дні не з’являтися додому, при цьому він вважав, що не зобов’язаний нічого пояснювати. Хесус не думав, за що я і син живемо, чим харчуємося. А коли приходив додому, то знову ж таки зачинявся у себе в кімнаті. Коротко кажучи, мій чоловік жив окремим життям. А у мене в той час було таке відчуття, що я божеволію. Повноцінну роботу я знайти не могла, бо, перебуваючи у шлюбі з іспанцем, зробити це не просто, адже у них заведено, що забезпечувати сім’ю має чоловік, тим більше, якщо взяв за дружину іноземку. Добре, що мала підробіток: навчала діток малювати. Проте отримувала за ці уроки мізерну оплату, якої не вистачало, щоб назбирати гроші та повернутися додому».

Марія каже, що зазнала економічного, і психологічного насилля, а пробачала чоловікові, бо любила і сподівалася, що все буде, як раніше, на початку їхніх стосунків. Точкою неповернення стало фізичне насильство.

«Під час однієї сварки Хесус мене штовхнув, і я дуже вдарилася. Все це сталося на очах у мого сина. Чоловік зрозумів, що накоїв, мовчки зібрав свої речі і пішов, нічого не сказавши. На той момент ми прожили майже два роки разом», — розповідає тернополянка.

Удар був настільки сильним, що в Марії почалися болі, тому того ж дня, за порадою своїх знайомих українок, вона звернулася в найближчий медичний пункт.

«Черговий медик, оглянувши мене, відразу викликав поліцію. Мене відвезли у лікарню, сфотографували всі синці, зафіксували факт насилля, — пригадує Марія. — Того дня я зрозуміла, що терпіти і пробачати більше не можна — треба класти край стосункам і рухатися в новому напрямку. Так, було важко змиритися, бо я справді любила Хесуса, але той факт, що мій малолітній син став свідком домашнього насильства, все змінив. Мені шкода, що йому довелося це пережити».

Картини як доказ

Два роки тривав судовий процес, на якому Марія мала довести, що є жертвою домашнього насилля, і розлучитися з чоловіком.

«Це були безкінечні допити в поліції та ходіння по соціальних службах. Мені довелося переживати все знову і знову, аби вони повірили, що Хесус справді знущався наді мною. Цей процес був більш травматичним, ніж те, що я вже пережила. Я мала розповідати, звідки взявся кожен синець і довести, що не аферистка, яка сама себе побила, щоб відсудити у чоловіка гроші, — розповідає жінка. —  Під час психотерапії, яку мені призначили в соціальній службі, отримала завдання намалювати картину, щоб висловити свої емоції та переживання. Перше полотно я назвала «Тягар». По цій картині психологи відразу зрозуміли, що я пережила домашнє насилля. В процесі курсу психотерапії я намалювала ще декілька полотен, які стали доказом на судовому процесі та навіть були презентовані у фоє суду на виставці».

Поки тривав судовий процес, Марія отримала право жити на орендованій квартирі безкоштовно, закінчила кулінарні курси, працювала у престижному іспанському ресторані. Також продовжувала малювати та навчати дітей і дорослих. Колишньому чоловікові суд призначив штраф, три доби тюремного ув’язнення та заборону повертатися на його місце роботи.

«Скажу відверто, в процесі розгляду суду нашої справи, попри все, що пережила, я наважилася прийти до готелю, де працював Хесус. Бачила його і близько години ухвалювала рішення — підійти і все з’ясувати, можливо, налагодити стосунки, чи піти. Зізнаюся, душа рвалася, була спокуса заговорити, але я не насмілилася, бо боялася, що вся та робота, проведена, аби довести, що я пережила насилля, зійде нанівець, що все буде дарма. А через деякий час я побачила свого ще тоді чоловіка з молодою смуглявою дівчиною. Після розлучення минуло всього два місяці, а він похвалився у соцмережах, що зробив їй пропозицію».

Повернення додому

Після розлучення життя Марії потрохи почало налагоджуватися. Вона мала житло, коло знайомих, постійний заробіток, проте не почувала себе щасливою на чужині.

 «Ніби все вже було добре, але в душі відчувала порожнечу. Я немов померла всередині. П’ять років не бачила друзів, батьків, почувала себе чужою в Іспанії і зрозуміла, що хочу іншого життя, тож вирішила повернутися додому, — розповідає Марія. — До Тернополя приїхала у 2020 році. Після повернення в мене було відчуття, ніби весь тягар світу впав з моїх плечей. Тепер я живу там, де я щаслива і де мені комфортно. Вдома я усвідомила, що ніколи не поїду ні в які Америки, Іспанії чи Італії, хіба у відпустку, але не на заробітки чи в пошуках чоловіка. Україна дала мені життя, а Іспанія зробила сильною».

Нині Марія має улюблену роботу і коханого. Жінка пообіцяла собі, що всіма силами буде допомагати людям, які потерпають від домашнього насилля.

«Я знаю багатьох жінок в Іспанії, які терплять знущання, бо не бачать виходу із ситуації економічної залежності. Терплять, бо їм потрібні гроші і притулок, — каже Марія. — Тепер, аналізуючи прожите, можу порадити: не їдьте за кордон самі. Хочете заробити — беріть із собою чоловіка. Так ви і в безпеці будете, і сім’ю збережете. По-друге, завжди майте «подушку безпеки» — кошти, на які ви хоча б пів року зможете прожити, якщо доведеться тікати від чоловіка-тирана.

Урешті — не мовчіть. Я переконана, що про проблему домашнього насилля треба широко інформувати і не замовчувати її. І не бійтеся піти, не сидіть на місці, йдіть, і, як показує досвід, усе відбувається на краще. А щодо українських чоловіків, то нам потрібно виховувати у них повагу та добре ставлення до жінок. Бо хороше ставлення цінується більше, ніж матеріальний достаток».

Світлана ШЕВЧУК.