Ще кілька років тому жінка за кермом викликала подив серед чоловіків, але тепер цим уже нікого не здивуєш. Зараз жінки використовують транспорт не тільки як засіб пересування, а й як спосіб заробітку.
Водійка тролейбуса, далекобійниця, таксистка — це професії, котрі жінки вміло опанували. Про тонкощі роботи та свою любов до професії розповіла водійка зі стажем Світлана Валіон.
— Розкажіть, чому вирішили стати водійкою таксі?
— Цьому сприяли життєві обставини — шукала заробіток. Друзі, знаючи, як я люблю кермувати, порадили піти працювати у службу таксі. Я спробувала — і мені сподобалося. Працюю вже майже три роки, дуже люблю свою роботу.
— А звідки у вас така любов до автомобілів?
— Уперше за кермо мене посадив брат. Мені тоді було десь років 16—17. Напевно, то моя стихія, бо полюбила автомобілі відразу. Я вже навіть не уявляю свого життя без машини. Знаю про неї все: відкриваю капот і розумію, де й що стукає, можу сказати, що є причиною поломки. Через це, мабуть, так полюбила роботу таксистки.
— Коли прийшли працювати в таксі, чи не було упередженого ставлення серед колег-чоловіків?
— Ні, навпаки — чоловіки прийняли мене добре, допомагали орієнтуватися за адресами. Я за кермом вже майже 20 років, то можу сказати, що тепер немає подібних стереотипів щодо жінок за кермом. Так само вже ніхто не дивується таксисткам. Ну, принаймні я із такими стереотипами не стикалася. Натомість на дорогах мені надають перевагу, пропускають, сигналять. А помилитися за кермом може будь-хто, незалежно від статі.
— А як реагують пасажири, коли бачать, що за кермом жінка?
— Зізнаюся, дуже хвилювалася на початках, як мене сприйматимуть жінки і чоловіки. І, ви знаєте, була приємно здивованою, бо ніхто не відмовлявся від поїздки, не казав, що не поїде зі мною через те, що я не чоловік (сміється — авт.) Більше того, жінки просили мій номер телефону, бо говорили, що зі мною їм безпечніше їхати. І ця довіра дуже надихає в моїй роботі. А за весь час таксування був лише один випадок, коли пасажир-чоловік «підказував», де я маю повернути, де зупинитися. Проте загалом дискримінації на роботі через мою стать я не відчувала жодного разу.
— Чи пригадаєте свій перший робочий день?
— Так, то був Святвечір, і я дуже довго шукала й не могла знайти будинок, куди мала приїхати на виклик. Через це ще тривалий час переживала, що в мене нічого не вийде у цій професії, бо справді дуже важко було вивчати вулиці, дороги, під’їзди. Так само у перші дні на посаді таксистки хвилювалася, щоб не отримати замовлення, де пасажирами будуть друзі чи знайомі, бо не знала, як вони зреагують на мою нову роботу.
— Як ви знаходите із пасажирами спільну мову, чи загалом любите вести розмови з ними?
— Так, зазвичай я розмовляю, бо як ні з ким не говорити, то в машині не цікаво буде їхати. Спілкуємося з пасажирами на різні теми. Це, знаєте, як у купе поїзда: щоразу нові люди, цікаві історії. Кожен пасажир різний: з кимось посміємося, комусь щось підкажу, а когось треба вислухати і заспокоїти, якщо щось погане трапилося. Таксисти — ніби трохи психологи: треба знати, коли помовчати, а коли щось сказати.
— Певно, у кожній професії бувають курйози. Розкажіть, які траплялися з вами?
— Особливих курйозів не було. Єдиний випадок стався, коли пасажир не заплатив за проїзд. Іншого разу їздила із жінкою, котра шукала свого нетверезого чоловіка по всьому місту. А загалом мені щастить на хороших і позитивних клієнтів: то дітки віршики розповідають, то чоловіки квіти дарують.
— За що любите свою роботу? І що найскладніше у вашій професії?
— Мені завжди подобалося спілкуватися з різними людьми. До того ж кермо — це моя стихія, тому, можна сказати, робота таксисткою для мене поєднує хобі і засіб заробітку.
Труднощі трапляються хіба що тоді, коли машина не заводиться і треба щось зробити. А ще взимку мити автомобіль (сміється — авт.) А якщо серйозно, то робота таксистки — це велика відповідальність: я везу людей і відповідаю за них. Часто на дорозі буває непросто: хтось раптово вибіжить під колеса чи інші водії порушують правила. Але я стараюся спокійно на це реагувати і бути уважною. Тому, попри всі труднощі, їх такими не вважаю, мабуть, тому що просто люблю те, що роблю.
— Ви — хороший приклад для жінок, котрі не бояться змінювати своє життя. Що порадите тим, хто вагається чи побоюється суспільного осуду?
— Не потрібно боятися змін, адже людина все життя вчиться чогось нового. Як-то кажуть, страхи лише в нас у голові. Я також вважаю, що не варто займатися тим, чого не любиш. Робота повинна приносити моральне задоволення. Якщо вона подобається, то людина буде відповідно ставитися, старатися, почуватися щасливою і робити щасливими всіх навколо.
Розмовляла Світлана ШЕВЧУК.
Фото з особистого архіву Світлани ВАЛІОН.