«Росія почала повномасштабну війну з Україною», — гіршої новини вранці не почути. Хоча… є таки дещо.

5:40 год.

— «Христю, вставай, стріляють!»

— «Макс, що стріляє? Нащо? Куди!»

— «Рускі гатять по Києву».

До кінця не зрозумівши суті діалогу з сусідом, я побігла до вікна. Нічого суттєво видно не було, та вдалині лунав один за одним звук, що схожий на вибивання килимів перед Великоднем, лише дуже голосно.

У сутінках ранку я так нічого й не розгледіла, але на телефоні вже було два десятки повідомлень про те, що Путін збожеволів і пішов на Україну. Усвідомити о 5:40 таку інформацію було складно, та й часу думати було небагато. Серед інших побачила повідомлення в робочому чаті: «Всі на канал».

Я кинула в сумочку паспорт, гаманець і зарядку до телефона. Уже біля дверей розвернулася назад до кімнати й забрала всю заначку. Мої сусіди, Макс та Іра, бігали квартирою, збираючи речі. Максим був вже у формі, він військовий. Біля дверей ми попрощалися, бо ніхто не знав, чи побачимося ввечері вдома.

Вулиці ранньої столиці нагадували районний автовокзал після базару — безліч людей із сумками. Всі панічно тиснулися до жовтих маршруток і на повну гучність слухали новини. Я ж їхала просто на роботу — робити сюжети і «включатися» в новини.

О 7:30 в центрі Києва було практично порожньо, на офісі вже йшов прямий ефір: «Путін напав на Україну». Мені хотілося додати до назви лише одну річ — у 2014. Та для багатьох війна розпочалася тільки зараз, бо за неї деякі українці забули. На каналі роботи не було, одна група журналістів поїхала до Офісу Президента, а інша — в Раду. Я не могла зрозуміти, чому ми не їдемо «в поля» (у журналістському розумінні — на гарячі події)?! А потім прояснило. Сидячи на 24 поверсі, почули, як щось загриміло. Як з’яcувалося, то бомбили Бровари. А потім хмара диму в Києві.

Я вибігла на вулицю, аби подихати свіжим повітрям й купити води. Зарядне залишила на офісі. Взяла лише сумку з грошима й телефон. У магазині мене зустріла вона — паніка. Під її впливом прилавки ставали порожніми за лічені хвилини. Я подумала, що людина стільки фізично не може з’їсти, але з’ясувалося…

З водою на касі стояла довго, у той час почав дзвонити телефон.

— «Христю, ти де?»

— «В магазині».

— «Який магазин?! Бігом до офісу!»

Воду кинула на прилавок з крупами, а сама чимдуж до офісу телеканалу. Під ним вже зібрався натовп.

— «Всі в укриття. Одні йдіть у метро, а інші сюди, у підвал».

Частина натовпу підхопила мене й «понесла» до підземки. Там вже було багацько людей: в інтернеті повідомили про обстріл із неба. У підземці просиділи хвилин двадцять, після цього працівники телеканалу вирішили передислокуватися. Позаяк сидіти на 24 поверсі в центрі Києва — самогубство. Робочими машинами нас почали вивозити з Кловської (станція метро). Мчали вузенькими вуличками й між будинків, аби не стати мішенню.

Видихнула вже на павільйоні. Там був телевізор із новинами, чай і тепло. Поодинокі гості, які не захотіли тікати з підобстрільного Києва, говорили в прямому ефірі про речі, від яких ще декілька днів тому волосся на голові стало б дибки. Тепер — це наша реальність.

Ми, журналісти, по суті нічого не робили. Павільйон — був ще одним нашим сховищем, де разом було не так страшно. Після дев’ятнадцятої години кожен розумів, що пора їхати додому, а це було ще тим завданням «із зірочкою».

Я з Оленою, також журналісткою, вирішили йти до метро. Навігатор вів нас чагарниками й болотом. Врешті вийшли на стежку. Лєна дістала цигарки, аби хоча б якось заспокоїтися. Не встигла дістати запальничку, як згори залунав свист. Шість винищувачів дременули над нами в напрямку північної межі Києва. Лєна поклала цигарку назад до пачки й почала швидко йти. Всю дорогу до і в метро ми не говорили. Лише перед виходом пообіцяли одна одній, що вночі будемо підтримувати зв’язок.

Від метро я зазвичай їжджу маршруткою, але треба було шукати таксі. Та в час війни таксиста-самогубцю знайти не так вже і просто. Та все ж якийсь Льоша за 170 гривень погодився завезти мене на лівий берег. Деякі мости на той момент вже перекрили, там патрулювали наші війська. Льоша був напрочуд веселим. Розказував анекдоти, а потім сказав, що дуже чекає ночі, бо тоді, може, заїдуть «наші». Я не зрозуміла і промовчала. Вже біля будинку Льоша дістав гаманець, аби дати мені решту, потім з єхидною посмішкою додав: «Может лучше уже рублямі?». Останнє речення шокувало! Як?! Як у Києві живуть такі люди, які дивляться на путінські ракети з посмішками?! Таксист поїхав, а мене трясло від однієї думки про таких людей аж до дверей квартири.

Вдома не було Макса та Іри, вони поїхали. Макс — на війну, а Іра — до родичів десь у Київську область. Я залишилися сама. Сіла на ліжко й почала збиратися з думками, аби не панікувати. «Вночі падлюки знову вгатять, треба бути готовою», — думала я і нервово стискала кулаки.

Найперше — вибігла на двір, аби знайти вхід до підвалу, він був зачинений. Зайшла на карту бомбосховищ Києва. Жодного поблизу мого будинку! Довелося придумувати «щось» у квартирі. Кращого «щось», ніж спати в коридорі, я не придумала. Одягнула теплий одяг, склала рюкзак, бо з маленькою сумочкою ходити містом, яке атакують, так собі ідея, і лягла на ковдру. Сном і не пахло. Я листала телеграм і фейсбук кілька годин, а паралельно наслуховувала, що відбувається за вікном. О другій заснула, а потім — різкий тріск та свист.

Десь після четвертої ранку рашистські війська взялися знову до обстрілів. Я максимально старалася не панікувати, але підривалася від кожного звуку. Десь о 6:00 прилетіло зовсім близько. Спочатку свист, потім звук удару й синхронний гул сигналізацій автомобілів. Раша била, наші чинили опір. Потім все притихло, а за 10 хвилин почала лунати сирена.

Паніка взяла верх, схопила напівпорожній рюкзак і дременула з квартири. Загуглила «Укриття. Київ». Показувало, що йти п’ятнадцять хвилин, я бігла, тому на місці була за сім. Усередині столичного паркінгу було багато людей. Більшість тут ще з вечора. Я знайшла вільний куток, розстелила плед і лягла на холодну підлогу. Через безліч розмов тут було погано чутно обстріли, тай били десь в іншому районі.

Тут, внизу, ховалися зовсім різні люди. Жіночки з брендовими сумками й у шкіряних лосинах, а ще бабці, які продають хатній непотріб у переходах. Жіночка в синьому пальто пропонувала всім чай, а компанія справа від мене жалілася, що треба було взяти пляшку коньяку.

Разом ми тут сидимо вже вісім годин. Зараз не стріляють. Періодично хтось починає читати новини. Ми всі слухаємо й тихенько радіємо кожному збитому рашистському літаку. Ми й досі в укритті, на холодній підлозі будемо ночувати, бо, певно, стрілятимуть і цієї ночі.

Тікати не хочемо, бо ми — вдома. Бо ми маємо що втрачати. Бо ми любимо країну з усіма її кризами, дефолтами й поразками. Україна є, сотні років була і десятки тисяч буде!

25 лютого 2022 року.

Христина ЛУЦИК,

кореспондентка телеканалу «Прямий». Київ.

Фото з вільних джерел.