Юлію Лисик із Харкова, як і всіх українців, війна застала зненацька. Після восьми діб постійних бомбардувань та артилерійських обстрілів вона з двома дітьми покинула рідне місто, залишивши вдома чоловіка і близьких. Їхала на захід України до родичів, не маючи жодних планів, з одним бажанням — вибратися з-під обстрілів, щоб зберегти життя дітям.

«Завтра» не настало

23 лютого, пригадує Юлія Лисик, оголосили надзвичайний стан, проте всі її знайомі до останнього сподівалися, що війни не буде. А вже з першого дня повномасштабного наступу росії в її рідному місті не вщухали обстріли.

«Харків — це велике місто з великими можливостями, — розповідає Юлія. — До війни я працювала старшою адміністраторкою у приватному медичному центрі. 23 лютого на роботі ми всі попрощалися. Я чітко пам’ятаю, як сказала «до завтра». Але «завтра» уже не було. Звичайно, напередодні між собою обговорювали тему війни, але ж усі ми завжди надіємося на краще, тож ніхто не очікував, що наступного дня прокинемося під звуки вибухів. Ще не було й шостої ранку, як мене розбудила мама зі словами, що розпочалася війна. Ми живемо на іншому кінці міста від Північної Салтівки, яку постійно обстрілювали росіяни, але чітко чули, що канонада з пострілів не зупинялася. До речі, згаданий мікрорайон — найзаселеніший у Харкові, тож дуже багато людей залишилися без житла».

Жінка каже, що діти відреагували на новину про те, що почалася війна, дуже важко. І якщо старший 11-річний син був більш стриманим, то молодший, якому вісім років, дуже плакав. Оскільки обстріли міста не припинялися ні на день, сім’я облаштувала у погребі свого приватного будинку тимчасове сховище. 

«Він невеликий, проте змогли організувати спальні місця для дітей, — продовжує розповідь Юлія. — Вісім днів ми прожили у погребі, вночі діти спали, а ми, дорослі, стояли, бо навіть не було місця, де присісти. Я досі пам’ятаю той жахливий звук, коли над нашим будинком летіла ракета. Було враження, що вона влучить просто в нас. Снаряд упав десь за 500 метрів до будинку, але вибухова хвиля настільки сильна, то це важко передати словами. Було так страшно, що діти, злякавшись, стрибали мені на руки. У цій війні серед наших знайомих дуже постраждала вчителька мого старшого сина. У неї були важкі поранення після того, як снаряд влучив у п’ятиповерхівку, в якій вона жила».

За словами харків’янки, з перших днів війни у місті був дефіцит продуктів та ліків.

«Запас їжі в домі був, але ми не розуміли, на скільки це все затягнеться, чи буде нам чим годувати дітей, — каже Юлія. — Ми живемо на окраїні Харкова, а в основному магазини працювали в центрі міста. Громадський транспорт перестав їздити в перший день війни, тож добратися кудись за межі свого району було неможливо без власного авто. Поки залишався запас продуктів, магазини працювали. Всюди були величезні черги, і за кілька перших днів люди продукти розібрали, при цьому купували все підряд. Потім магазинам вже не було чим торгувати, бо в місто нічого не привозили. Така ж ситуація була й у аптеках: за перші кілька днів люди розкупили всі заспокійливі, антибіотики, бинти, зеленку, джгути».

Покинути домівку

На восьмий день війни окупанти атакували мікрорайон, в якому жила родина Юлії. Після цього, пригадує жінка, її чоловік сказав, що потрібно забирати дітей і виїжджати з міста.

«Я не хотіла їхати. Але чоловік наполягав, що треба рятувати дітей. Тож за 20 хвилин був зібраний один наплічник на трьох. Ми не взяли із собою практично нічого, лише гроші, документи, змінну білизну і все. Оскільки ще була зима, ми поїхали в пуховиках, чоботах, теплому одязі. Чоловік залишився вдома, — каже Юлія. — Ми знайшли волонтерів, які довезли нас до вокзалу. На автомобілі, який по нас приїхав, були сліди від обстрілів. Побачити це на власні очі було страшно, бо, просидівши у погребі весь цей час, ми бачили наслідки війни лише на фотографіях із новин. Так само лячно було проїжджати численні блокпости, зустрічати військових у місті».

У ті дні дуже багато людей прагнули покинути Харків, тож евакуаційні потяги приїжджали переповнені. Окрім того, каже жінка, не було відомо, коли вони прибудуть і куди їдуть.

«Ти приїжджаєш на вокзал і просто сидиш та чекаєш дива. Бо головне — виїхати хоча б із Харкова. Проте нам пощастило, якщо так можна сказати. Евакуаційний потяг, який курсував до Хмельницького, запізнився на шість годин, тож він прибув напівпорожній. Стало страшно, коли проїжджали Київщину: було чутно вибухи, і всі переживали, щоб не влучило в поїзд, — пригадує Юлія. — Десь о третій ночі ми прибули до Хмельницького. На вулиці було дуже холодно, а на вокзалі знайти місця неможливо було не те, що сісти, а де стати. Ми мали їхати далі, на Тернопільщину, проте добратися виявилося не так просто. Поїзди, які приїжджали, зупинялися, але вони були настільки переповнені, що двері вагонів навіть не відчиняли. Люди почали штурмувати вагони, просили відчинити двері, але цього ніхто не робив».

До ранку Юлія з дітьми пробула у центрі переселенців, куди її поселили волонтери, а потім подалася на автовокзал, де придбала останні квитки на автобус до Тернополя. «У місті нас зустріли родичі мого чоловіка, які живуть в селі на Бучаччині. До цього я ніколи з ними не зустрічалася і жодного разу тут не була», — додає жінка.

Чоловік Юлії досі перебуває в Харкові. Коли в місті запрацювала пошта, жінка передавала чоловікові продукти, а також корм для кота.

«Полиці магазинів спочатку взагалі були порожніми, неможливо було придбати ні борошна, ні хліба. Складно було й з гуманітарною допомогою, адже ми жили в приватному секторі, а «гуманітарку» в основному привозили до багатоповерхівок. До того ж інформації, коли і де її привезуть, не було, — каже Юлія. — З часом почали працювати магазини, і наразі, за словами чоловіка, дефіциту продуктів немає, окрім солі. Також він розповідав, що багато товарів з гуманітарної допомоги нині вже продають».

Труднощі розуміння

На Тернопільщину Юлія з дітьми приїхала другого березня і вже три місяці живе тут. Жінка розповідає, що їй важко адаптуватися до нового місця, адже воно значно відрізняється від того життя, яке вона має у Харкові.

«Я — корінна харків’янка, все життя прожила у великому місті. Тож тут я вперше побувала в селі. Тепер вже оселилася в Бучачі, але уявіть, що населення цього міста близько 11 тисяч людей, а мікрорайон Харкова, де я живу і який є одним із найменших, налічує 30 тисяч жителів. Тобто цілий Бучач — це навіть не харківський мікрорайон, — констатує Юлія. — Хочу, щоб мене правильно зрозуміли читачі: мені не потрібна елітна квартира для життя чи ще щось. У Харкові ми жили, за нинішніми мірками, у скоромних умовах. Я маю на увазі не матеріальний, а моральний бік. Тут устрій життя зовсім інший: люди прокидаються рано і вирішують всі справи до обіду, тож після шостої вечора життя завмирає. У Харкові — постійний рух, життя вирує, і навіть об одинадцятій вечора, ми звикли, що кудись постійно біжимо. Тобто для мене це дуже великий контраст».

Юлія Лисик також говорить, що, на жаль, зіштовхнулася з не дуже приємними ситуаціями, перебуваючи на Тернопільщині.

«Загалом люди тут добрі, але мені зустрічалися й озлоблені. Буквально днями я їхала в гості до родичів у село, і одна жінка висловлювалася стосовно мене негативно, мовляв, що «ми тут понаїхали, що ми на їхній землі». Мене це дуже засмучує, бо хіба я по власній волі приїхала, невже люди не розуміють, через які обставини мені довелося оселитися тут? — запитує Юлія. — Засмучує мене і мовне питання, яке нині гостро постало. Я поважаю людей там, де я перебуваю, і намагаюся розмовляти українською мовою. Чесно кажучи, не завжди виходить, бо я звикла думати російською. Я помітила, що люди не розуміють, чому ми розмовляємо російською. Все просто: я народилася ще при Союзі, закінчувала російську школу, університет. Тоді все було по-іншому. Це лише останніх декілька років у Харкові почали популяризувати українську мову. Більше того, я працювала у державних установах, тож знаю рідну мову, дуже добре пишу, а ось розмовляти мені ще тяжко. Загалом мені дуже подобається українська мова, вона мелодійна і рідніша. Але якщо вже ми торкнулися мовного питання, то навіть на Бучаччині українська мова відрізняється, бо тут чую багато діалектів, запозичень з інших мов».

Повертатися рано

Нині Харків потроху оживає. В місті запрацювали громадський транспорт, метро. Щодня близько двох-трьох тисяч людей повертаються додому. Проте Юлія каже, що наразі не планує їхати до Харкова, хоча дуже сумує за рідними.

«Психологічно дуже важко стільки часу перебувати далеко від чоловіка, близьких, друзів, — каже Юлія. — Так, у мене все добре, я жива, усміхаюся, тримаюся заради дітей. Проте через моральне виснаження я дуже схудла, та й загалом мій психологічний стан нестійкий. За цей час я познайомилася у Бучачі з хорошими людьми, які мені дуже допомагають, зокрема морально, і які вже стали мені хорошими друзями. Я дуже вдячна їм за підтримку, ціную це і ніколи не забуду. Але добре мені стане, коли біля мене будуть усі мої рідні. На жаль, Харків продовжують обстрілювати, тож повертатися з дітьми у місто ще рано. Поки я маю таку можливість, залишатимусь у Бучачі. Хоча дуже хочу додому і мрію, щоб усе це пекло нарешті закінчилося».

Світлана ШЕВЧУК.