Село Олександрівка, що у Скадовському районі Херсонської області, більше чотирьох місяців перебуває у тимчасовій російській окупації. Діні Баденко разом із сім’єю вдалося виїхати із села наприкінці квітня, проте на окупованій Херсонщині досі залишаються її рідні. Нині жінка знайшла тимчасовий прихисток у Тернополі і вірить, що Олександрівка знову буде вільною, як і вся Україна.

Поводилися, як у себе вдома

До війни Діна Баденко працювала вчителькою української літератури, культорганізаторкою у місцевій школі, а її чоловік займався фермерством, вирощуючи зернові, овочі та фрукти.

«24 лютого моє життя зупинилося, — каже жінка. — Пригадую, що тієї ночі дуже погано спала, прислухалася до кожного звуку, адже напередодні почула, що почнеться війна. До останньої миті я не вірила, що це трапиться. Ми живемо недалеко від Криму, і близько п’ятої ранку крізь сон я почула вибухи, проте чоловік заспокоїв, що це, напевно, просто гуркіт проїжджаючих автомобілів. Проте вже за декілька хвилин до мене зателефонувала подруга і сказала, що війна таки почалася. Ми відразу почали збирати речі, планували поїхати до рідних у Херсон. Однак знайомі повідомили, що дороги немає, бо херсонський міст зруйновано. Як виявилося згодом, це була неправда, але ми цього не знали і залишилися вдома».

Діна Баденко розповідає, що найстрашніше було у перші тижні війни, коли відбувалися бої за Антонівський міст: і вдень, і вночі не вщухали вибухи, над селом цілодобово кружляли вертольоти. Тож родина перший час жила у погребі друзів.

 «Коли починався обстріл, то все село просто здригалося, а будинки, здавалося, впадуть. Було дуже страшно. Я щоночі лягала спати одягненою, бо, прокинувшись від вибухів, ти не розумієш, як діяти і куди бігти, — розповідає Діна. — В наше село російська армія зайшла на початку березня. Вони одразу поставили свої блокпости, поводилися, як у  себе вдома: роз’їжджали вулицями на «зет-автомобілях», БТРах, танках, щось фотографували, заходили на подвір’я, розпитували в місцевих про мисливців і учасників АТО. Тож останні йшли в поля, коли орки, по-іншому не можу їх назвати, заїжджали в село.

Фермерам окупанти заборонили виїжджати в поля, щоб обробити угіддя, погрожуючи, що всю техніку будуть розстрілювати. Люди були в розпачі, не знали, що робити, бо не розуміли, скільки це триватиме, проте сподівалися, що за два-три тижні, максимум місяць, усе завершиться. Багато населення в нашому селі займалося фермерством, тож вони не наважувалися покинути техніку і все, що заробили своєю працею. А мої батьки і чоловікові одразу сказали, що нікуди виїжджати не будуть, бо прожили тут все своє життя».

У перші дні війни в аптеці та магазині не залишилося нічого з товарів. У паніці, каже жінка, люди скупили все. Тож місцеві чоловіки виїжджали із села в пошуках продуктів і ліків. Згодом окупанти почали привозити свою гуманітарну допомогу, проте, за словами Діни, люди відмовлялися її брати. А ще пізніше на прилавках з’явилася російська продукція за космічними цінами.

«Знайшлися такі, скажімо, «бізнесмени», які їздили в Крим і привозили звідти товар. Більшість відмовлялася його купувати, бо як можна їсти ковбасу,  якщо вона виготовлена руками ворога, котрий вбиває наших людей? — запитує жінка. — Загалом ціни з початку війни дуже зросли: кілограм цукру вартував 100 гривень, цукерок — 350, найдешевшого печива — 220, ковбаси — 450 гривень. Літр олії можна було купити за 112 гривень, пачку гігієнічних прокладок за 200, а ціна прального порошку, який ми купували за 400 гривень, виросла до 1200».

Жінка зауважує, що загалом після окупації ситуація в їхньому селі була більш-менш спокійною, порівняно з іншими населеними пунктами Херсонщини.

«Військові не застосовували силу. У нашому селі перебував підрозділ з Криму. Вони навіть нам так і казали: «Дякуйте, що тут ми». Радили поводити себе спокійно, робити все, що вони просять, без усяких заперечень. Говорили, що просто виконують свою місію, і треба почекати ще два-три тижні і все буде нормально, — розповідає Діна. — У сусідніх селах були буряти, то люди розповідали, що вони поводилися набагато жорстокіше: викрадали людей, вночі могли напитися і роз’їжджати селом у пошуках дівчат. Тож щоночі ми лягати спати, залишаючи біля дверей вила і лопати. Це була наша єдина зброя. Ми не мали ніякого захисту: ні поліції, ні інших відомств, до яких могли звернутися по допомогу. Ми просто залишилися наодинці з озброєними окупантами».

Дорога до України

Час йшов, наставала пора обробляти поля, висаджувати городину, адже це чи не єдиний заробіток на селі. За деякий час окупанти дали дозвіл фермерам працювати.

«Вони говорили, що частину урожаю залишать господарям, а решту заберуть чи викуплять за копійки. Тому дуже багато людей відмовлялися засівати, садити, обробляти поля, бо не розуміли, чи зможуть зібрати урожай, і не хотіли працювати на ворога, — розповідає Діна. — Практично всю розсаду ми викинули, а те, що засіяли, покинули».

Так родина Діни Баденко жила до Великодня, 24 квітня. У цей день з’явилася інформація, що окупанти планують провести в селі мобілізацію, призвавши молодих хлопців.

«Моєму молодшому синові 11 років, старшому — 18, тож ми розуміли, що його можуть мобілізувати, — розповідає жінка. — Син сказав, що краще буде воювати в ЗСУ, ніж допомагати оркам. Так ми ухвалили рішення покинути дім. «Зелених коридорів» у нас не було, тож, зібравши все своє життя у дві валізи, на власні страх і ризик вирішили виїжджати».

Родина виїхала з Олександрівки на власному авто о 5 ранку 25 квітня. Дорога до Миколаєва, яку вони мали подолати за дві години, тривала усі 15.

«За весь цей час було приблизно 60 блокпостів окупантів. На кожному з них мого старшого сина роздягали, шукаючи татуювання, і допитували. Перевіряли також кожну валізу і кожну річ у ній. Окрім того, приблизно що сто метрів стояли ворожі снайпери. Було дуже страшно, я не відчувала ні рук, ні ніг, — пригадує жінка. — При цьому російські військові поводили себе наче вони найввічливіші люди у світі, вітали зі святами, тож усе це мало вигляд ніби ми потрапили в якийсь цирк. Також орки лякали нас ЗСУ, говорили, що в Україні всіх чоловіків забирають відразу на блокпостах, і уже багато людей повернулися назад на Херсонщину».

Потрапивши на підконтрольну українським військам Миколаївщину, родина Діни Баденко нарешті змогла видихнути. «Коли ми побачили наших хлопців, то наче вдруге народилися на білий світ. Звідкись з’явилася віра в те, що все буде добре, — пригадує жінка. — Пам’ятаю, звернулася до військових зі словами: «ви — наші герої», на що вони відповіли, що будуть героями, коли виженуть окупантів з української землі».

У Миколаївській області сім’я Баденків зупинилася на декілька днів у друзів, а звідти поїхала до Черкас, де прожила два тижні у знайомих. Із 10 травня родина оселилася в Тернополі. Їхні родичі, як уже мовилося, досі залишаються на окупованій Херсонщині, де, на жаль, із ними час від часу втрачається зв’язок.

 «Відірвали людей від світу, щоб вони не мали інформації, — констатує Діна. — В окупації люди живуть у розпачі. Боюся, щоб вони не перегоріли, бо раніше, спілкуючись із рідними, чула від них побоювання, що Херсонщина вже не повернеться до України. Проте ми їх переконуємо, що ніхто не забуває про них, що бої тривають і що все буде добре».

Діна Баденко розповідає, що пережити усе їй допомагає віра. «Коли почалася війна, мені здається, я просто перестала дихати. Я не могла навіть виходити на вулицю чи в магазин, бо не хотіла бачити орків, які хочуть нами керувати. Я практично не спала і не їла, за два місяці схудла на вісім кілограмів, — розповідає жінка. — Дуже важко все це пережити. Мене рятував Псалом 90, який став нашим оберегом. Тому, попри все, мої думки тільки найсвітліші. Я впевнена, що всі ми будемо насолоджуватися своїм життям, яким воно було до початку цієї страшної війни. Сподіваємося усі на перемогу. Лише з вірою в серці».

Світлана ШЕВЧУК.

Фото з особистого архіву Діни БАДЕНКО.