Жителька села Шманьківців на Чортківщині Світлана Дунчак  настільки любить вишивати, шити й загалом творити, що її оселя тоне у вишитих хрестиком виробах та пошитих жінкою речах — від вазонів до ляльок. А ще майстриня колекціонує старовинні українські речі, тож називає свій дім майже музеєм.

Захоплення віртуозним володінням голкою та ниткою почалося у Світлани ще в дитинстві. Бабуся майстрині, яка також любила вишивати, — з Карпатського краю. «Моя мама Євдокія приїхала на тутешню ферму на роботу і залишилась на Чортківщині за невістку. Але в  дитинстві я частенько бувала в бабусі на Буковині, — розповідає Світлана. — Бабуся гарно вишивала, шила, і я захопилася цією справою теж. А ще захопилася карпатським колоритом».

Світлана розповідає, що вишивати її ніхто не вчив, хіба у школі на уроках. Із 14-ти років вона почала самостійно пробувати свої сили у вишиванні. Перші вишиті роботи — дві подушки. За майже 30 років, відданих вишиттю, майстриня залишила на полотні мільйони хрестиків.

«Уже й не порахую, скільки всього навишивала. Це десятки і подушок, і рушників, картини та ікони, і сорочки. Люблю кожну свою роботу, для мене вони всі особливі та важливі, — каже жінка. — Я черпаю енергію у вишиванні, повертаю собі таким чином сили і радість. Роблю усе для душі і дуже люблю творити. Для мене це радість».

Раніше Світлана навчалась на курсах крою і шиття, тож вміє старим речам давати нове життя. У доробку жінки — десятки пошитих виробів: вазони, квіти, птахи, хата під соломою, ляльки та ведмеді.

«Ідеї народжуються самі собою. Можуть навіть серед ночі прийти якісь цікаві сюжети. А вже вдень шукаю підручні матеріали та втілюю їх у життя. Для мене цей процес — суцільне задоволення, — додає майстриня. — За останні декілька років зробила пів сотні ведмедів. Першого пошила із білого светра. Маю у доробку майже з десяток ляльок, зокрема є пара наречених в українському однострої. У кожної ляльки — креативне вбрання та голубі очі». 

Жінка каже: можливо, не всі розуміють її захоплення, проте вважає своє уміння талантом від Бога, який мріє передати діткам.

«Дехто викидає старі рушники, бо то не модно, а я навпаки —  їх оновлюю, переробляю. Вважаю, що потрібно відроджувати вишивання, українську культуру. Я тішуся, коли вдалося зберегти щось із речей побуту старовини. Наприклад, продавали стару хату, я встигла викупити старий посуд. Такий тепер можна побачити хіба що в музеях. Із Карпат привезла старі горщики, як дехто зневажливо називає давній посуд, — розповідає Світлана. — Хотіла б вести гурток у школі, щоб ділитися власним сприйняттям світу з дітьми. Аби прищеплювати іншим уміння бачити те, що поруч. А ще мрію про персональну виставку».

Світлана ШЕВЧУК.

Фото з архіву Світлани ДУНЧАК.