Скільки б до 24 лютого ми не чули про ймовірність початку війни, напад росії на Україну застав зненацька кожного з нас. Небезпека та страх за майбутнє своїх дітей змусили тисячі українських сімей вирушити за кордон. До інших країн прямували не лише жінки з гарячих точок, а й всі, хто шукав повної безпеки для своїх діток.

Нині ж, попри сирени, які все ще трапляються, дедалі більше людей повертаються додому. Серед них — тернополянка Любов Гриневич-Борисяк. Жінка каже, що відчуття дому неможливо замінити нічим, хоча у Польщі, де рятувалася від війни, вона з дітьми нічого не потребувала, адже всі старалися чимось допомогти.

Їхали в нікуди

Любов Гриневич-Борисяк — керівниця танцювальної студії у Тернополі. Тож до війни вона разом зі своїми підопічними готувалася до участі в українських та міжнародних конкурсах. Проте 24 лютого перекреслило і змінило всі плани. У перші дні війни жінка вагалася: їхати чи не їхати з України, тож довелося ухвалювати складне рішення.

«Знаю, що дехто поїхав за кордон в перші дні війни, — пригадує Любов. — Я, як і всі українці, також боялася і не розуміла, що буде далі, як діяти, але все ж сподівалася, що зможу впоратися зі страхом, з емоціями. Зібрані сумки тиждень стояли у коридорі. Я дуже вагалася. Але тривожний перший тиждень війни і постійні сирени зробили свою справу: я вже не могла впоратися з панічними атаками і бачила, наскільки мій стан передається дітям — 8-річній та 19-річній донькам. До того ж ми всі захворіли і від постійного бігання в укриття наш стан погіршувався з кожним днем. Почувалися ми погано — і фізично, і морально були пригнічені, тож я зрозуміла, що потрібно змінювати обстановку».

У березні родина ухвалила рішення покинути Україну. Сподівалися, що не надовго, тож обрали найближчу країну — Польщу.

«Ми поїхали в нікуди, — констатує Любов Гриневич-Борисяк. — Добиралися автобусом, як і більшість людей, які втікали від війни. Все відбувалося спонтанно, бо в стресі не розумієш, що робиш. Дорога була вкрай важкою, зважаючи на те, що ми з дітьми були хворі. Люди, які їхали в автобусі, перебували в такому ж емоційному стані, і це дуже відчувалося: нервозність, стрес, хвилювання, сльози. Вкрай важко було дивитися на біженок з маленькими дітьми. 

Найбільше мене розчулила ситуація, коли ми вже перетнули польський кордон і заїхали на заправну станцію. В той момент у автобус забігли волонтери, почали роздавати їжу, запитували, чим можуть допомогти. Тоді я вже не могла стримувати сліз. Мене розчулило їхнє ставлення і водночас було дуже соромно, що я змушена отримувати цю допомогу, бо завжди собі давала раду сама. З іншого боку, я розуміла, що покинула свій дім не на тиждень і не на два, й від цього було дуже важко».

Затрималися на місяці

Спочатку Любов з дітьми добралася до Варшави, де жили друзі її учениці Софії Паляниці. Вони прихистили родину на тиждень і допомогли на початках.

«Я їм дуже вдячна за підтримку, бо перший тиждень за кордоном було вкрай важко. Тоді навіть не було розуміння, де ти є і що з тобою відбувається, — каже жінка. — Мені пощастило, що поруч завжди були добрі люди, які могли порадити і підтримати. Далі ми з доньками вирушили до Кракова, де нам знайшли сім’ю, в якій ми оселилися і почали приходити до тями й усвідомлювати, що трапилося».

Любов із дітьми облаштувалася в польській родині, яка жила біля Кракова. У будинку вже мешкали інші біженці — жінка з Миколаєва із дочкою-підлітком.

«Цю чудову сім’ю поляків я тепер вважаю своєю новою родиною в Польщі. Вони прийняли нас дуже добре, створивши максимально комфортні умови, — каже тернополянка. — Немає таких слів, якими я могла б висловити їм свою вдячність. Аннета, дружина і мама цієї родини, дуже переживала за нас, українців. Коли вона вмикала новини і слухала, що відбувається в нашій країні, то завжди плакала. Жили ми в польській сім’ї безкоштовно, проте намагалися їм допомагати, чим могли, старалися зробити щось приємне».

У березні Любові запропонували роботу в українській школі. Жінка каже: це їй дуже допомогло, бо весь час вона стежила за новинами з України і переживала за рідних та друзів, які залишилися вдома.

«Робота мене відволікала від тривожних думок, — констатує жінка. — Фундація «Незламна Україна» створила в Польщі мережу шкіл для українських дітей, що були вимушені переїхати через воєнну агресію росії. В одній із них мені запропонували посаду вчительки ритміки. Ми спільно з іншими вчителями-українцями, окрім повноцінного навчального процесу, влаштовували патріотичні флешмоби та інші заходи».

Ось так родина Любові затрималася в Польщі на чотири місяці. Згодом довелося знову ухвалювати складне рішення: залишатися чи повертатися до дому.

«Чотири місяці — це довго, тож потрібно було вирішувати, що робити, — каже жінка. — Жити постійно в чужій родині — не вихід, а винаймати окреме житло — дорого. І хоча поляки всіляко намагалися підтримати, проявляли терпіння, я не могла зловживати їхньою добротою. З іншого боку, переживала за наш емоційний стан: як після повернення додому я і діти реагуватимемо на сигнали тривоги, чи почуватимемося в безпеці. Тому вирішила: поїду до Тернополя і подивлюся, а тоді вже прийму рішення».

Шлях додому

Любов Гриневич-Борисяк розповідає: польська сім’я була дуже здивована, чому вони повертаються додому, коли в Україні триває війна, і переконувала залишитися на стільки часу, скільки буде потрібно.

«Коли я приїхала до Тернополя, то відчула, що перестала боятися, як раніше, — пригадує жінка. — Повернувшись, мені треба було вирішувати, що робити далі. Це було не просто, але я обрала залишитися вдома, бо тут були мої віддані учні. І хоча приблизно 60% дітей, що займалися у студії, виїхали, але заняття відвідувала решта діток. Це допомагало їм відволіктися від тривожного сьогодення. Їхні відданість і бажання довели, що я потрібна тут і не можу їх залишити».

Тепер Любов продовжує тренувати й готувати дітей до конкурсів і каже, що війна по-іншому розставила пріоритети. Жінка вірить у Перемогу і щиро бажає нікому й ніколи не відчути життя біженця.

«Це дуже неприємне відчуття, коли ти їдеш в іншу країну не як туристка — вільно і комфортно, а як біженка. Тому що ти відчуваєш себе людиною, котра пішла з торбами по світу. Ти залежна від інших, постійно переживаєш страх, не знаєш, де і що робитимеш завтра. Це жахливе відчуття, — констатує тернополянка. — Я не їхала в Польщу ні до родичів, ні до друзів, ні до знайомих. А затрималася там на чотири місяці. Якби мені не допомагали, то не знаю, як усе склалося б. Але як би до тебе добре не ставилися, там — не дім. Тепер я щаслива, бо вдома, і можу танцями дарувати дітям позитивні емоції, абстрагувати від реалій війни.

А для себе я зрозуміла: того, що було до 24 лютого, вже немає. Згадую про нього, як про минуле, хоч які б плани і сподівання в мене не були. Я думаю лише про теперішнє і майбутнє. І не жалкую за тим, що лишила до війни».

Світлана ШЕВЧУК.