Директор Чортківського педагогічного коледжу Роман Іванович ПАХОЛОК: «Не маємо права здаватися, адже на передовій — набагато важче»

Директор Чортківського педагогічного коледжу Роман Іванович ПАХОЛОК: «Не маємо права здаватися, адже на передовій — набагато важче»

З початком повномасштабного російського вторгнення Чортківський гуманітарно-педагогічний фаховий коледж імені Олександра Барвінського перетворився на справжній гуманітарний центр, осередок постійної активної роботи, спрямованої на пошук і забезпечення всім необхідним наших захисників, котрі в цю мить відстоюють суверенітет, територіальну цілісність і саме право на існування Української держави. Про волонтерство, актуальні завдання, здобутки і задуми, про очікування української Перемоги поспілкувалися з Романом Пахолком, директором Чортківського педагогічного коледжу.

Від нас не потребують звітності

Роман Іванович стверджує, що очолюваний ним коледж — це насамперед великий і дружний колектив працівників та студентів. Закономірно, що навчальний заклад не може залишатися осторонь подій, які відбуваються в нашій країні, не може не брати участі у спільній боротьбі українського народу. Кабінет директора недарма перетворився на пункт збору гуманітарної допомоги. На сьогодні більше 20 чоловіків, пов’язаних із педагогічним коледжем, стали воїнами, які захищають Україну. Це як працівники коледжу, так і члени їхніх сімей, члени родин студентів навчального закладу: батьки, чоловіки, брати тощо. Ці люди служать у ЗСУ, і підтримувати їх — безпосередній моральний обов’язок усього колективу.

Важливо відмітити, що численні люди доброї волі, колишні працівники коледжу, які тепер проживають за кордоном, не забувають підтримувати рідний коледж у його волонтерській місії, присилають допомогу — кошти, медикаменти, одяг і спорядження для військових.

— Я питаю: «Чому ви це робите через мене, через коледж?» А вони відповідають: «Тому, що ми щиро віримо, що ця допомога дійде до тих, кому вона потрібна». Ті люди, що нам допомагають — вони від нас не потребують навіть звітності. Просто вірять, що все буде чесно і прозоро, довіряють нам, — з гордістю відзначає Роман Іванович.

Директор педагогічного коледжу розповідає, що з перших днів війни у цьому навчальному закладі поєднували педагогічну і волонтерську роботу, шукали найбільш ефективні способи використання наявних ресурсів. «Ми почали з вареників, а потім визначилися з тим, що слід допомагати в приготуванні їжі й харчуванні наших військових, нашої військової частини, — зазначає Роман Пахолок. — Це було дуже щиро, дуже злагоджено і організовано. Притому фізично було не зовсім легко, але люди хотіли це робити. За які кошти? Звернулися люди з колективу, зібрали гроші, і за ці кошти ми купували продукти, а наші працівники у нас на кухні готували страви для військових».

Ось уже майже рік, відколи почалася оця активна волонтерська діяльність у коледжі. Врешті чортківські педагоги та їхні вихованці настільки здружилися з військовими, що могли працювати для них і в суботу, і в неділю, навіть у святкові дні. Паралельно в Чорткові на базі гуртожитку нашого коледжу проходили обласні курси злагодження для працівників поліції. Більше 120 курсантів, дорослих чоловіків, жили тут, упродовж тижня харчувалися у студентській їдальні. Працівниці навчального закладу — золоті руки і серця — готували страви і для курсантів, і для військових частини.

— Гасло «Народ і армія єдині» може звучати дещо пафосно, але у нас це відбувалося органічно, природно. Так збулося у ці найважчі часи, в перші місяці, коли було багато незрозумілих питань, коли всім було особливо складно і досить страшно, — наголошує пан Роман.

Лідери сіткоплетіння

Окрім усього іншого, в Чортківському педагогічному коледжі утворився центр із плетіння маскувальних сіток. Щодня сюди приходили десятки працівників навчального закладу, містяни, дорослі й діти. Звісно, що спочатку було не так просто — люди не знали, як правильно плести ці сітки, які матеріали використовувати, яку основу краще обрати. Але з часом і досвідом процес налагодився. Врешті до Чорткова за маскувальними сітками почали приїжджати навіть із Тернополя. Як відзначає директор, Чортківський педагогічний перетворився на одного з лідерів із сіткоплетіння в нашому регіоні.

Болючим моментом у житті Чорткова були чотири сумнозвісні «прильоти», котрі сталися якраз на свято Трійці минулого року. Збитків завдано досить значних, було зруйновано військові казарми, але вже за годину-півтори після вибухів у педагогічному коледжі всіх військовиків, які залишилися без даху над головою, розмістили на нічліг, організували харчування. Це була екстремальна ситуація, і з нею вдалося впоратися.

Чортківський педагогічний коледж активно співпрацює з інформаційно-волонтерським центром міста, котрий має назву «Чортків — Західний Щит». Це благодійна організація, для роботи якої у коледжі виділили частину своїх приміщень, тобто вона, фактично, міститься в навчальному закладі. Також педколедж співпрацює з волонтерським центром катедрального собору Верховних апостолів Петра і Павла. Як наголошує Роман Іванович, «чимось ми можемо поділитися з ними, щось можемо в них попросити». Налагоджена співпраця з волонтерським рухом «Добро йде далі» — Карітас Чортків.

З початком війни на базі коледжу було створено зведений духовий оркестр, керує яким викладач Андрій Журовський. Учасниками оркестру є працівники коледжу: Федір Щур, Орест Слободян, Роман Забарило, Андрій Герчак. Це саме той оркестр, який у народі називають «сумним» — адже на тепер музиканти провели у вічність уже 89 героїв. Ось така сумна в них місія.

Ні хвилини, ані секунди спокою

Дуже активні, співчутливі і патріотично налаштовані студенти Чортківського педагогічного коледжу. Якщо працівники навчального закладу зібрали більше 100 тисяч гривень у рамках проєкту купівлі автівки для ЗСУ, про який мова йде далі, то сума студентських зборів склала так само 100 тисяч «з хвостиком». І працівники коледжу, і студенти долучилися до придбання автомобіля для українських прикордонників. Окрім того, власними силами придбали для прикордонників якісний тепловізор.

— Ми долучалися до багатьох проєктів, намагалися ні на мить не зупинятися. Певна нейтральна заколиханість подіями 2015—2016 років привела до якогось пасивного споглядання, АТО ніби нас не торкалася. Це відклалося у психології людей. На сьогодні ситуація помінялася, є налаштування на активну діяльність. У жодному разі не маємо допустити ані хвилини, ні секунди спокою щодо страшних подій в Україні. Аби люди, що там, на фронті, знали: тут про них думають, тут про них пам’ятають і їм допомагають, — наголошує Роман Пахолок.

Поспілкувавшись із бійцями, з’ясувавши їхні реальні потреби, у коледжі вирішили вийти за межу харчування, плетіння сіток, хоча це й було дуже важливо. З фронту надійшла інформація, що для мобільності у військових діях добре було б придбати автомобіль. А точніше, хороший, якісний, місткий пікап великої прохідності. В такій машині спереду сідають двоє чоловік, ззаду — ще двоє, а на платформі можуть розміститися ще шестеро. Отже, ці десять бійців уже є повністю мобільними.

— Ми розуміли, що мова йде про великі для нас кошти, знали наші можливості, але я наважився наполягти. Ми колядували і збирали гроші. Наші студенти приносили різну випічку. Ми організували два фантастичні ярмарки. Створили певний фонд. Наші працівники відгукнулися, зробили певний внесок. Однак, грошей назбирали небагато. Тоді я звернувся до нашої, на жаль, колишньої працівниці, яка тепер живе і працює у Вашингтоні. Це Ірина Стецишин, колишня викладачка англійської мови коледжу. Вона зорганізувалася зі своїми друзями, і вони допомогли нам двома тисячами доларів. Це був суттєвий внесок. Однією з перших відреагувала на збір Віра Семенівна Проценко — вона свого часу була головою профкому в нашому колективі й надіслала нам тисячу гривень. Так з її легкої руки почався збір. Далі Петро Іванович Врублевський, колишній викладач коледжу, поділився 500-ми доларами. Потім були двоє дівчаток, Аничка і Марічка, які пожертвували по п’ять тисяч гривень (по секрету скажемо, що дівчатка — онучки Романа Івановича. — У. Г.), — розповідає директор педагогічного коледжу.

Попри те, що викладачі і студенти відділення музичного мистецтва колядували дуже активно й успішно, коли підрахували зібрані кошти, їх далі не вистачало. «Орієнтовно такого типу машина, яка була потрібна, в доброму стані, щоб вона їхала і могла ще комусь служити, а не братися для вічного ремонту (адже хлопцям на передовій немає коли ремонтувати автомобілі), коштує добряче. Цієї суми в нас поки не було. Тоді ми побачили ще резерв: організували розколяду для студентів і дорослих. Зібрані кошти суттєво поповнили наш фонд, і нам уже трохи відлягло від серця», — ділиться Роман Іванович.

Потім іще викладачка коледжу Оля Степанівна Попадюк звернулася до своїх колишніх випускників, і вони пожертвували 6700 гривень. Колишня завуч навчального закладу Оксана Вікторівна Жара передала зі США чотири тисячі гривень. Колишній студент коледжу Степан Дідик дав 13 тисяч гривень. Тарас (син Романа Івановича) з товаришем дав три тисячі гривень. Отець Микола із сім’єю пожертвував 60 фунтів. Випускник Юрій Іваськів з мамою дали тисячу гривень. Микола Табачак, студент коледжу, який перебуває в академічній відпустці, пожертвував п’ять тисяч гривень. Профспілка навчального закладу долучилася до збору із сумою у 18 тисяч гривень.

 — У нас через дорогу розташований дитячий садок №8, наші студенти там проходять практику. Працівники садочка, діти та їхні батьки були в нас на розколяді, а потім таку ж благодійну розколяду провели у своєму дошкільному закладі. Вони зібрали певну суму коштів і 10 тисяч гривень передали нам, — додає Ніна Олександрівна Шуригайло, заступниця директора з виховної роботи, присутня під час нашої розмови.

Роман Іванович наголошує, що всіх благодійників необхідно назвати, нікого не пропустити, бо «з цих внесків якраз і складається придбаний у результаті автомобіль — «Тойота Хайлюкс», хороший, якісний. Він тепер уже на передовій. Якщо підсумувати проведені волонтерські збори, то виходить близько пів мільйона гривень».

«На фронті воює наш автобус»

Попри те, що кошти вже було зібрано, придбання автомобіля виявилося не такою легкою справою. Роман Іванович каже, що сам особисто двічі їздив у Польщу в пошуках потрібного авто. Одного разу заїхав аж під Сілезію (кордон із Німеччиною), а його обдурили. Сказали, що є гарна машина, чоловік приїхав, — однак автомобіль був у жахливому стані. А це ж витрачені час, зусилля.

— Коли вже є певні гроші, всі дивляться на тебе: «А де машина?» Коли є машина, виникає інше питання: «А чого ще не їде на фронт?» З людьми працювати буває не зовсім просто, але це не найважче. Ось хлопцям на «передку» — справді важко. А ми не маємо права здаватися, скаржитися на щось, — констатує Роман Пахолок.

Врешті машину таки придбали, але її треба було перефарбувати у відповідний захисний колір. Роботу було виконано майже безкоштовно, слід подякувати пану Олегові Пасічнику за приведення машини в хороший експлуатаційний стан. Хлопці, що користуються нею тепер, кажуть: «Машина — ракета!» І це тішить.

Як відзначає очільник педколеджу, особливу подяку варто висловити керуючому єпарху Бучацької єпархії єпископу Дмитрові Григораку і його помічнику отцю-протосинкелу, а тепер митрофорному протоієрею Володимирові Заболотному за сприяння у виділенні з благодійного фонду їхньої єпархії продуктових наборів. 30 таких наборів і окремо ще інші продукти — цукерки, мівіну, солодощі — завантажили у куплену і свіжовідремонтовану машину, яка вже чекала відправки на фронт.

Своєю чергою, волонтери з організації «Чортків — Західний Щит», де керівником Тетяна Лякуш, поділилися з чортківськими педагогами одягом і спорядженням для військових: надали вживані утеплені штани, берці, термобілизну. В коледжі все це підремонтували, «підтягнули» до гарного стану. Зібраний вантаж спорядили в машину, і двоє працівників навчального закладу — Михайло Дмітрієв і Роман Лісовський перевезли автівку за маршрутом Чортків—Краматорськ—Слов’янськ. Там «бойову конячку» зустріли з радістю та подякою і передали для коледжу прапор військового підрозділу з підписами та подячними написами.

— Дуже символічно, що, коли наші хлопці були в районі бойових дій, вони зі сльозами на очах зустріли наш коледжний автобус, який там вже воює цілий рік. Загалом враження звідти в наших працівників таке: кінця війни поки не видно, але ніхто не збирається здаватись. Перемога буде, але ціна її дуже висока. Щодо нас, то ми наближаємо Перемогу, як можемо, — наголошує Роман Іванович.

Зупинятися не плануємо

Як розповідає директор педколеджу, тут постійно працюють над розширенням формату волонтерської роботи, новими її напрямками. Зокрема, в Ніни Олександрівни виникла ідея — виготовлення окопних свічок. Виготовляють їх і студенти, й працівники. Заслуговують подяки священники на парафіях, які часто до коледжу привозять мішки офірок — свічок, що не догоріли. Тут їх вичищають, вибирають з них віск, парафін і використовують цей матеріал для виготовлення окопних свічок.

Ми рахували виготовлені нами свічки до 3300 і перестали, бо трохи втомилися від лічби. Але результат вагомий, ми пишаємося цим. І ці свічки потрібні хлопцям в окопах, де зовсім сумно, де вони повністю відрізані від благ цивілізації, — каже Роман Пахолок.

Також окремо варто відзначити начальника Чортківського СІЗО Ігоря Богдановича Драбика, за сприяння якого саме їхні працівники безкоштовно виготовляли буржуйки з балонів, наданих волонтерами педагогічного коледжу. Частину балонів люди дарують, щось доводиться купувати за власні кошти. Такі буржуйки — теж безцінна річ на фронті в холодну пору року.

— Люди, причетні до нашого закладу, які воюють, одержали від нас по комплекту військового одягу. Всього ми роздали 23 комплекти, новесенькі, підібрані за розмірами. У кожен комплект входять: бушлат військовий, штани утеплені військові, термобілизна, куртка-фліска, рукавиці, балаклава, шапка. Ціна одного становить близько шести тисяч гривень. Згадувана вже Ірина Стецишин надіслала нам достатньо новеньких американських спальних мішків. Ми їх роздаємо нашим військовослужбовцям. Користуються популярністю зігріваючі пакети. Це — чудовий винахід, використання якого дозволяє швидко зігрітися навіть у найбільший холод, а тепло від такого пакета тримається багато годин. Ми роздаємо «своїм» бійцям також і шкарпетки, футболки — все натуральне, якісне, — розповідає Роман Іванович.

Попри те, що благодійники не вимагають ніякої звітності, в педагогічному коледжі всі пожертви ретельно фіксують, як і те, що, кому й коли було виділено. «Чи плануємо ми зупинятися? Ні. Але казати наперед нічого не будемо — треба робити все предметно. З тих заощаджень, що в нас були, трішки грошей ще залишилося. Ми раді й горді, що ні до кого не зверталися, ні в кого нічого не просили, а обійшлися своїми силами, при щирій підтримці людей доброї волі», — наголошує директор педагогічного коледжу. І тут же починає розповідати про День відкритих дверей у навчальному закладі, про Шевченківські урочистості, про плани на майбутнє… Робота в коледжі триває, навчання продовжується, життя навчального закладу вирує — і волонтерство відтепер є лише однією з уже звичних, майже буденних, проте життєво важливих, визначальних, можна сказати, сенсотворчих його частин. Віримо, що так триватиме до нашої Перемоги, котра неодмінно настане.

Уляна ГАЛИЧ.

На фото: Роман Іванович ПАХОЛОК і Ніна Олександрівна ШУРИГАЙЛО на тлі прапора підрозділу Чортківської ТрО, подарованого коледжу на знак вдячності за отриманий автомобіль; подяка, отримана колективом коледжу від військової частини А1915 за волонтерську допомогу та підтримку бойового духу військовослужбовців; студентсько-викладацький колектив Чортківського педагогічного коледжу проводжає на фронт придбане за благодійні кошти авто; придбаний за благодійні кошти авомобіль прибув на передову; чергова партія зібраної в коледжі гуманітарної допомоги для наших воїнів.