Місто — великий вулик, де люди, хочуть вони цього чи ні, постійно перебувають у тісному контакті, взаємодії, де фізичні відстані між нами є мінімальними, натомість духовні — іноді просто нездоланні. Особливо це стосується стареньких п’ятиповерхівок — «хрущовок» — де звукоізоляція залишає бажати кращого, а обмежений простір робить абсолютно всіх видимими і чутними одне для одного.
Разом із тим нерідко буває так, що ми просто намагаємось не помічати когось незручного, неприємного, просто дивного і чужого — аж поки така людина не починає створювати негаразди персонально нам. Чи правильно це? Напевно, ні. В ідеальному світі люди мусили б допомагати одне одному, цікавитися життям і проблемами навколишніх, не бути байдужими та черствими. Проте ми не живемо в ідеальному світі, на жаль — а в тому, який маємо, для вирішення подібних питань і передбачені різноманітні соціальні служби, благодійні організації, установи, фонди. Адже, незважаючи на вік, особистий стан і статус, кожен громадянин має право на захист власних прав та інтересів, на соціальну опіку, врешті-решт — якщо є така потреба.
У будинку за номером 19, що на вулиці Карпенка в Тернополі, мешкає Ігор Степанович Цибульський. Чоловік, іще не старого віку, страждає на певний ментальний розлад, хоча офіційно діагноз і не встановлений.
Ігор Степанович — людина хвора, мабуть, там є психічні розлади, він не дозволяє нормально жити і собі, й іншим людям. Коли з ним говориш, він наче адекватно реагує, усвідомлює свої дії. Але хвороба робить своє. Отож усе, що знайде на смітнику, він тягне у квартиру. Сусіди регулярно скаржаться на нього. Сантехніки, такої, яка повинна бути, в нього немає, звідси й відповідні наслідки. Людям буквально тече на голову, вже тричі ставався справжній потоп у будинку. Довелося викликати до нього й поліцію, і пожежників — відчувався запах горілої проводки, годину довелося просити пана Цибульського відчинити двері. Але він ніяк не зреагував, тому пожежники мусили вибити двері в помешкання. На запитання, чому не відчиняв, Ігор Степанович пояснив, що не почув, бо спав, — свідчить голова правління місцевого ОСББ пані Оксана Іванівна Зажерей.
До слова, двері до квартири чоловіка довгий час залишалися не відремонтованими. Хоча Оксана Іванівна й придбала новий замок, проте жоден слюсар не погоджувався виконати роботу, через нестерпний сморід, який панує в квартирі і доноситься навіть на сходовий майданчик. Утім, на момент публікації цієї статті замок уже відремонтували, а Ігор Цибульський, за словами пані Оксани, продовжує зносити додому пляшки та інше сміття.
Треба зазначити, що у помешканні Ігоря Степановича — в кожній кімнаті, на кухні, у ванній — громадяться купи деревини, картону, різного лахміття. У будь-який момент може спалахнути пожежа. Якось сусіди переконали Ігоря Степановича позбутися частини накопиченого мотлоху, допомогли йому повиносити це сміття. Але невдовзі у помешканні з’явилося багато нового непотребу, все повернулося до звичного уже стану. Тож пані Оксана змушена була зібрати комісію з представників управління соціальної політики, Національної поліції, медиків, запросила також і пресу, щоб ця ситуація отримала нарешті якесь вирішення. Зрозуміло, що «махнути рукою» на людину іноді буває найпростішим виходом — але ж мусить бути і якесь милосердя, взаємопідтримка, навіть у такий складний час, в якому тепер живемо.
До слова, представниця органів соціального захисту запропонувала чоловікові регулярно відвідувати безкоштовну їдальню, що розташована на вулиці Лисенка, 8. Всі подальші дії, зокрема й оформлення фінансової допомоги, залежать багато в чому від Ігоря Степановича. Проте, окрім ментального розладу, він ще й недужий фізично — має так звану «слонову хворобу» ніг, йому важко пересуватися. Та й коштів, аби їздити громадським транспортом на інший кінець міста, в нього немає.
Поліція, своєю чергою, прокоментувала, що, згідно з юридичними нормами, примусове лікування психічних захворювань є неможливим, якщо не доведено, що особа представляє реальну фізичну загрозу для життя й безпеки оточення. Проте, як днями уточнила Оксана Іванівна, безпосереднім результатом роботи комісії стало те, що їй зателефонував дільничний офіцер поліції і повідомив: до Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні було спрямовано відповідний запит щодо обстеження Ігоря Цибульського і встановлення ступеня його дієздатності, з можливим подальшим призначенням чоловіку офіційного опікуна.
Також юридичного унормування потребує ситуація з житлом Ігоря Цибульського — адже воно належало покійній матері чоловіка, в якого є іще рідний брат, котрому за законом належить одна третя цього помешкання. Також у Ігоря Степановича, з його слів, є і рідна дочка, але стосунків вони не підтримують. Тому свого часу він вирішив переписати квартиру на двоюрідного племінника, який мешкає в одному із сіл колишнього Підволочиського району. Втім, родичі, судячи з усього, не виявляють інтересу до обставин, в яких опинився Ігор Цибульський — принаймні відвідують його доволі рідко.
Треба відзначити, сусіди чоловіка відгукуються про нього загалом не так і погано. За словами мешканців будинку, пам’ятають Ігоря Степановича ще в ті часи, коли він мав роботу, займався різними хобі. Як згадує один із сусідів Ігоря Степановича, колись той навіть виготовляв дерев’яні іграшки для місцевих дітей, був дуже охайним, працьовитим. Що стало поштовхом для прогресу його імовірного психічного відхилення, що спричинилося до таких сумних змін у його житті — достоту не відомо. Сам Ігор Степанович про це згадує неохоче, він дещо плутається у спогадах, очевидно, що цій людині потрібна допомога, і насамперед психологічна. Одна із сусідок розповідає, що крадькома продовжує допомагати Ігорю Степановичу з харчами — адже останнім часом йому зовсім скрутно, він помітно схуд і загалом має хворобливий вигляд. Проте численні собаки, які мешкають разом із ним у квартирі, добре вгодовані, активні. Коли пан Цибульський відчинив двері помешкання, тварини кинулися назовні, вочевидь, їм хотілося погуляти. До слова, двоюрідна сестра Ігоря Цибульського, котра, як ми дізналися, нещодавно, вже після візиту комісії, все-таки навідалася до родича, заявила, що «собак необхідно отруїти». Звісно, що так повестися із тваринами ніхто їй не дозволить, адже такий вчинок може бути підставою для відкриття кримінального провадження. Натомість про долю чотирилапих справді необхідно попіклуватися, стерилізувати їх і знайти їм якийсь притулок.
Зрозуміло, що ситуація є непростою для всіх — мешканці будинку втомилися жити поряд із величезним смітником просто в їхньому домі, до того ж наближається літо і, як зазначає Оксана Зажерей, «знову почнеться навала тарганів, котрі буквально тероризують усіх наших пожильців». Але й пан Ігор заслуговує бодай на мінімальний соціальний захист. Утім, сам чоловік, як видається, не до кінця усвідомлює своє становище й не дуже прагне змінити його. Зрозуміло, що йому потрібна людина, яка про нього піклуватиметься на законних підставах. Ми продовжуємо стежити за розвитком цієї історії, адже подібні випадки — непоодинокі, і загалом проблема є дуже актуальною для міста. Тим паче, що кожен із нас у якусь мить свого життя може потребувати допомоги, а байдужість до чужої біди — чи не найбільше соціальне зло, з яким варто боротися і яке спільними зусиллями все-таки можна здолати.
Уляна ГАЛИЧ.
На фото авторки: Ігор ЦИБУЛЬСЬКИЙ спілкується з правоохоронцями; вигляд ванної кімнати; чотирилапі мешканці квартири.