Війна, що точиться в Україні, торкнулася всіх нас – для неї не важливий вік, географія, якісь соціальні умовності. Єдине, що має значення – сторона, яку ми обираємо у цій війні, і готовність активно долучитися до боротьби. Не обов’язково зі зброєю в руках – хоча у кожного із нас – власна зброя, насправді.

Володимир Крутевич, 20-річний студент із міста Кременця, художник і фотограф, талановитий і перспективний митець, спортсмен, упевнено може сказати, що знайшов свою власну нішу на цій війні, свою персональну «амбразуру», котру готовий закрити. Зі самого початку повномасштабного вторгнення Володимир активно займається волонтерством – регулярно їздить на деокуповані території, на самісіньку лінію розмежування, у найбільш гарячі точки російсько-українського протистояння. Така його місія – доставляти військовим і цивільним людям найнеобхідніше: оснащення, припаси, харчі, медикаменти. Їхати туди, куди мало хто наважується їхати – адже на деяких трасах узагалі не зустрінеш жодної цивільної автівки, сама лише військова техніка.

Володимир Крутевич каже: «Чітко пам’ятаю перші три-чотири поїздки. Це були надзвичайно сильні враження, глибокі переживання. А далі – просто перестав лічити, збився із ліку – кожна нова поїздка ставала просто наступною із багатьох… Втім, у пам’яті все одно залишаються якісь найбільш яскраві моменти».

Мучила думка: «Чим я можу допомогти?»

До початку повномасштабного вторгнення у Володимира було дві волонтерські поїздки на схід, в містечко Залізне Донецької області. Враження від цих поїздок дуже надихнули хлопця, хотілося їхати знову. Тож, коли один із кременецьких волонтерів, Олександр Котовський, який очолював команду, з якою раніше їздили до Залізного, запропонував нову поїздку, без вагань погодився. До них долучилися також інші люди. Значну підтримку надала Церква християн віри євангельської.

— Такі поїздки в нас почалися з весни минулого року. Ми поїхали на деокуповані території Київщини, Чернігівщини. Буча, Ірпінь, Гостомель – на фото все це виглядає по-одному, але коли ти бачиш ці речі на власні очі, просто торопієш… Ми під’їжджали під самісінький білоруський кордон, там є такі села, куди в період окупації взагалі не привозили жодних продуктів харчування, крамниці позачинялися чи були зруйновані. Особливо гострою була ситуація у найбільш віддалених селах, там усе було знищено, вони опинилися в повній ізоляції. Допомога була життєво необхідною, — розповідає Володимир.

За словами кременецького волонтера, однією з найбільш складних була поїздка на Миколаївщину. «Ми тоді потрапили під наймасованіший обстріл за усю війну. На нас летіли ракети, які росіяни випускали з підводних човнів. Але ми мали чітку мету — допомогти військовим, а також і цивільному населенню, тому майже не замислювалися про небезпеку», — згадує Володимир Крутевич.

Ми бачили позиції росіян

Впродовж минулого року поїздки кременецьких волонтерів ставали дедалі тривалішими, вони діставалися найвіддаленіших регіонів на сході і півдні нашої країни. Як стверджує Володимир, враження від поїздок на Харківщину, Луганщину, Донеччину – дуже сильні. Вражають розмови з місцевими людьми, які втратили все, розмови з військовими. Як зазначає юнак, найперша річ, якій радіють військові – це те, що про них не забувають.

— Коли тебе запитують: «Звідки ти?», і ти кажеш, що з Кременця, Тернопільської області, у більшості виникає величезне здивування. Але, насамперед їм дуже приємно відчувати цю потужну підтримку. Нашим воїнам не лише оця матеріальна допомога потрібна, яку ми їм привозимо, а й живе спілкування, можливість психологічного розвантаження. Коли ми приїжджаємо до військових, це 4-5 годин спілкування, дружніх розмов, які корисні і для нас, і для них, — каже Володимир Крутевич.

Волонтер розповідає, що вся діяльність, до якої він залучений, іде від Благодійного фонду «Погляд», заснованого у Кременці. Процес доставки допомоги починається у самому місті. Спершу завантажується велика 7-тонна машина. Здебільшого, везуть продукти харчування, засоби гігієни, речі першої необхідності. Велика вантажівка спрощує логістику, але, звісно ж, на лінію бойових дій в такій машині не поїдеш. Відтак, за 20-30 км від фронту волонтери вивантажуються, розподіляють партію допомоги по менших автівках, мобільних і містких пікапах. І вже цими машинами здійснюється безпосередня доставка до місць призначення.

— В нашій роботі намагаємось налагодити зв’язок з місцевими церквами, з тамтешніми людьми. Це дуже важливо, тому, що їм точно відомо, де є потреба в цій допомозі, яку ми веземо. Коли ми їдемо, люди підказують, де заміновані дороги, а де — ні, де — підірвані мости, а де — можна проїхати. Все це — наш час і безпека. Проте, звісно, місцеве населення має різні погляди, військові попереджали нас, що можуть бути випадки, зокрема, й наведення на нас ворожих обстрілів. Тим паче що ми часто знаходимось на дуже ризикованих ділянках. Під час однієї поїздки бачили позиції росіян через Дніпро, на відстані 1,5 – 2 км. Це — дуже сильне враження, бачити ворога ось так, зовсім поряд, усвідомлювати, що їхня присутність на нашій землі – цілком реальна, — ділиться Володимир.

«Слава Богу, у нас все добре»

Хлопець зізнається, що пережитий досвід, десятки волонтерських поїздок, усі ті непрості історії, які довелося почути, учасником яких довелося стати – все це дуже його змінило. Відбулася повна переоцінка цінностей.

— За цей час я поспілкувався з сотнями людей на прифронтових територіях –і жодна людина не скаржилася на життя. Ось назустріч тобі виходить бабуся – безглуздо її питати: «Як у вас справи, що вам потрібно?». Адже й так наочно все видно. А вона каже: «Слава Богу, все добре». Вперше, коли таке чуєш, мову віднімає. Людина без даху живе. Все знищене, скрізь — осколки, сліди від кульових влучань… Але на парканах – українські прапорці. Й це скрізь так — і на Харківщині, і в Донецькій області. Зрозуміло, що чим ближче до фронту, тим менше цивільних людей. Але вони є. Звісно, багато з них зазомбовані проросійською пропагандою, ще хтось — переконаний прихильник «руського міра». Але їх – менше, і ставатиме ще менше й надалі, — переконаний Володимир Крутевич.

Наприкінці нашої розмови Володимир показує численні фото, зроблені на «тих» територіях, коментує їх. Про кожну із цих світлин, кожну із цих розтрощених будівель він може щось розповісти, пам’ятає їхні історії. Пам’ятає обличчя людей, з якими спілкувався, яким допоміг. Показує фото, зроблене на лінії розмежування — знімати довелося на швидкості 120 км за годину з вікна автомобіля. Інакше там просто не проїхати.

У об’єктиві Володимира: реальність, якої не повинно існувати. На розстріляних будинках зяють справжні рани. Вибита цегла виглядає як фрагменти покалічених тіл. Безкінечні черги місцевих жителів за допомогою. Залишки боєприпасів, які там лежатимуть десятиліттями. Діти всміхаються, але вони ростуть в умовах війни. В очах людей – очікування і надія.

Наостанок питаю, як сприймають волонтерську діяльність Володимира його рідні, чи не хвилюються за нього.

— Звісно, хвилювання є, — каже хлопець. — Але іншого вибору просто не може бути. Адже воїнам у окопах — набагато важче, та вони продовжують робити це – продовжують нас захищати. Іноді – просто в нестерпних умовах, на холоді, по щиколотки в грязюці. Тому й ми мусимо продовжувати допомагати їм. Тим паче, що ми вже маємо досвід. Перевозимо військових, спілкуємося з ними. З часом починаєш розрізняти підвиди техніки, визначати за звуком, «прихід» чи «вихід». Підсвідомо ти вже в цьому варишся, починаєш розмовляти з військовими на їхній мові. Бачиш, коли їде якийсь «подарунок» з-за кордону, розумієш, які наслідки можуть бути від його використання для нашого противника, і тобі це приємно. Напевно, це природно – адже це не чиясь війна, яка відбувається «у телевізорі», на картинці — це наша спільна війна, і ми мусимо її виграти за всяку ціну.

Уляна ГАЛИЧ.

На фото, наданих Володимиром КРУТЕВИЧЕМ: реалії прифронтових територій України.