Людська природа така, що змушує нас найповніше і найвідвертіше відкриватися саме в найбільш екстремальних ситуаціях. І ті люди, в яких сяє іскра Божого світла, гуманізму, небайдужості, — саме вони продовжують тримати цей світ на своїх плечах. Такою людиною є і Марія Маладика — громадська діячка, волонтерка з Тернополя, яка впевнена: ми живемо в особливий, історичний час, значення якого складно навіть оцінити зсередини, із нутра цього процесу.

В 40 років я отримала свій перший мільйон

Пані Марія — голова громадської організації, спілки ініціативних громадян «Кобза». Організація функціонує з 2018 року, основна сфера її діяльності — збереження культурної спадщини, промоція зеленого туризму. Історія організації розпочалася зі створення етно-музею «Бабусина хата», розташованого в селі Дітківцях. Робота «Кобзи» мала різні формати, в тому числі й екскурсійний, фестивальний, просвітницький. Але з початком війни все змінилося.

— Зараз ми працюємо в руслі благодійності, все це переросло в проєкт під назвою «Все найкраще — дітям України». 15 квітня минулого року, якраз на мій день народження, нам надійшов перший транш, ми отримали фінансування в рамках співпраці з американським фондом «Global Fund for Children». Вони допомагають дітям у скруті. Ось так у 40 років я отримала свій перший мільйон. Звісно, ці гроші мені не належали, але все одно це був дуже вагомий здобуток, — розповідає пані Марія.

На початку в рамках створеного проєкту допомагали насамперед діткам, котрі переїхали, втратили свої домівки або не мали змоги повернутися додому.

— В нас працює дуже гарна студія «Дивотворчики» — вони моментально набрали велику кількість дітей, почали з ними роботу. Так само працює дитяча кімната в колишньому центрі «Іриска» (тепер це — «Промінь сонця»). Там сформувався логістичний та інформаційний пункт, куди зверталися й вагітні жінки, і жінки з дітьми. Крім того, на площі героїв Євромайдану діяв своєрідний дитячий центр у форматі садочку, де залишали зовсім маленьких дітей. Підключилися до роботи громади у Великих Бірках (на базі позашкільного закладу), Залізцях (теж на базі позашкільного закладу), а також 4-та школа в Тернополі, де й на сьогодні навчається багато внутрішньо переміщених дітей, — ділиться досвідом роботи Марія Маладика.

Прикметно, що другий транш, який надійшов від американського фонду, оформляли прицільно на допомогу дітям військовослужбовців, діткам, батьки яких загинули на фронті. Пані Марія зазначає: «Коли я готувала документацію на третій транш, то включала уже всіх дітей без винятку — адже всі наші діти переживають цю травму, всі українські діти перебувають у скруті».

Можна їсти ковбаску?

Як відзначає керівниця організації, до кінця травня «Кобза» працюватиме за третім, останнім на цей момент, траншем. А влітку відкриється хата-музей у Дітківцях, прийматимуть діток у гості, щоб вони могли відпочити, погуляти на свіжому повітрі, посидіти біля вогнища. Буде фінансування — працюватимуть глибше, масштабніше. Але у будь-якому випадку робота триватиме.

— Я повинна допомагати цим дітям, і це не випадково, — зізнається Марія Маладика. — Вперше, коли я це зрозуміла, стався дуже яскравий випадок. Мені зателефонував знайомий зі словами, що має якесь печиво, йогурти, солодощі й хоче віддати це потребуючим дітям. Питає мене: «У тебе є такі діти?». Відповідаю: «Є, поїхали!». Приїжджаємо в «Дивотворчики», там на той момент перебувало близько 20 дітей. А цей чоловік, окрім ласощів для дітей, везе для військових сирокопчені ковбаси. І ось він каже: «Давай ще трохи цієї ковбаси залишимо дітям». А вони ж там цілими днями перебувають, їх треба чимось нагодувати — бодай якісь бутерброди зробити. Тож він бере кілька палиць цієї ковбаси, приносить… Там був один хлопчик — Марко, із Сум… Дитина буквально накинулася на ту ковбасу: «Ой, ковбаска! Я так люблю ковбаску! А можна ковбаску їсти?». Мій знайомий, коли це побачив, розвернувся, вийшов, забрав із машини ящики з тією ковбасою і усю її віддав дітям. Складно уявити це щастя в дитячих очах, яке ми побачили. Тоді я прийшла додому і сказала: «Я маю тим дітям дістати ковбасу. Багато». Написала допис у фейсбуці, люди почали відгукуватись, підключилися наші підприємці. Отак і запустився цей конвеєр.

У мене борщ у холодильнику

Пані Марія каже, що на початку вражала дуже велика кількість вагітних жінок, більшість з яких перебували у стані прострації, були дезорієнтованими. На одному з осередків організації дівчата пакували бебі-бокси — цілком імпровізовані, прали якісь речі, збирали все, що могло знадобитись. Фізично важко було прожити безліч трагічних історій, котрі проходили перед очима.

— Одна жінка з Нової Каховки з відчаєм розповідала, що про них забули, «кинули під танки». Врізалася у пам’ять її оповідь про те, як вони виїжджали, як гинули знайомі. Ось ця мама розмовляє зі мною, стоїть з хлопчиком на руках — і тут до нас підходить дівчинка, років семи-восьми на вигляд, і жінка їй каже: «Що, сонечко, приїдемо додому і посадимо нову вишеньку на місці тої, яку ми зрізали?». Тобто ці люди різали власний сад, який доглядали роками, бо треба було якось опалити домівку, — каже пані Марія.

Незважаючи на все, більшість людей хочуть повернутися додому, — при цьому дуже непросто буває усвідомити, що повертатися, можливо, вже немає куди. Дуже зачіпають якісь такі прості побутові деталі. «А в мене в холодильнику борщ… Напевно, той холодильник доведеться викинути разом із борщем», — фраза, промовлена однією харків’янкою в розмові з Марією, пробирає просто до мурашок. Людина живе в Тернополі, її місто постійно обстрілюють, але вона вже планує, як буде мити свій холодильник. І в цьому є велика життєствердна сила, насправді.

Навіть ганчірка має бути правильною

Попри всю іншу діяльність, пані Марія багато займається власне логістикою, координуванням волонтерської роботи. Вона розповідає: «Друзі, які тебе знають, телефонують і пропонують допомогу, пересилають щось. На початку це тільки так і працювало — виключно на особистих зв’язках. І ось не минає багато часу, як ти перетворюєшся в такий міні-логістичний центр, приймаєш вантажі, сортуєш: ось це — на фронт, це — дітям, це — на інші потреби».

В цьому контексті вималювалась характерна тенденція. Як розповідає жінка, на початку дуже вражала саме картина сприйняття нас західним суспільством — наскільки ми виглядали бідними в їхніх очах, навіть убогими. Іноді надсилали такі речі, які просто треба було відразу викидати.

— Ми домовлялися з пральнями, прали також і вдома, прасували все це. Але все одно в сміття йшло дуже багато, — констатує тернополянка. — Втім, з часом ми навчилися боротися і з цією проблемою — до прикладу, хлопцям на фронті, окрім усього іншого, потрібні ті ж самі елементарні ганчірки — для догляду за технікою, зброєю тощо. Звісно, навіть тут є певні вимоги — наприклад, це не може бути синтетична, легкозаймиста тканина. Тобто навіть ганчірка має бути правильною.

Утім, як відзначає пані Марія, зараз настав новий етап взаємовідносин із донорами, благодійниками. Україну почали сприймати не як країну «третього світу», нас поважають. Українські волонтери навчилися прямо казати: «Дякуємо, але ось цих і цих речей ми не потребуємо, натомість потребуємо ось цього». Розмова із нашими друзями закордоном тепер відбувається на рівних, і це дуже надихає.

— Сьогодні я можу розказати багато про зброю, про техніку. Але хіба мені були необхідні ці знання? Я б краще займалася далі своїм краєзнавством, етнографією, вишиванками, ґерданами, ткацтвом — тим, до чого лежить моя душа. Тим паче, що в цьому напрямку — дуже багато роботи, особливо просвітницької, — підсумовує Марія Маладика. — Але є, як є. Ми вчимося жити в умовах війни, адаптуємося, розвиваємо якісь нові навички, починаємо працювати в максимально законному руслі, прозоро і відкрито. Це нас формує як нове суспільство, нову спільноту — і в цьому, напевно, і полягає оцей історичний шанс для України, який ми виборюємо такою високою ціною.

Уляна ГАЛИЧ.

На фото: Марія МАЛАДИКА завітала в гості до “Дивотворчиків”; екскурсія в Дітківцях; з колегами і юними підопічними.