Система шкільної освіти в Україні переживає динамічні трансформації, адаптується до непростих реалій, але попри все — живе і розвивається. І творять її люди — непересічні, яскраві, впевнені в тому, що молоде покоління українців має право на якісну, ґрунтовну освіту, на успішне, мирне майбутнє на рідній землі.

Надія Романівна Йосифів 25 років пропрацювала директором школи у селі Бичківцях Чортківського району. Тепер цю посаду займає її дочка, котра теж є педагогом за покликом душі, справжньою ентузіасткою освітянської справи. Поспілкувалися з Надією Романівною про минуле і майбутнє української школи, про педагогічний досвід, курйози в освітянській практиці, роль і місце сучасного вчителя у формуванні дитячої особистості.

Сільська дитина має отримувати якісні знання

Школа в Бичківцях є рідною школою Надії Романівни, тут вона освоювала ази грамоти, тут їй прищепили любов до навчання, до пізнання всього нового. Вищу освіту здобула у Чернівецькому державному (на той час) університеті, згодом закінчила ще й історичний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту.

— Кредо всієї моєї педагогічної роботи полягало в тому, що сільська школа має нічим не відрізнятися від міської в плані навчання, організації якоїсь позашкільної активності. Попри все, сільська дитина має отримувати якісні знання. Коли я прийшла до школи, то намагалася внести якусь новизну у навчальний процес, вдихнути в нього нове життя, — розповідає Надія Романівна.  

Досвідчена педагогиня наголошує, що головне в роботі вчителя — не знання предмету. Якщо спеціаліст достатньо кваліфікований, то впродовж короткого часу він зможе освоїти будь-яку навчальну програму, будь-який предмет. Найголовніше для вчителя — любити дитину і пробачати її помилки. «Для мене ніколи не мало значення, чи дитина є відмінником, чи її оцінки є не дуже високими. Адже насправді не талановитих дітей — одиниці. Кожен учень є особистістю, кожен має певний потенціал. Завдання вчителя — зрозуміти й розкрити його, — ділиться роздумами Надія Йосифів. — До речі, дуже критично ставлюся до радянської педагогіки і шкільної освіти зокрема. В радянській школі сформувався своєрідний культ знань, накопичення інформації. Але про те, для чого дітям ці знання, як вони будуть застосовувати їх на практиці — майже ніхто не думав».

«Яких я тільки предметів не викладала!»

Надія Романівна пройшла непростий шлях як вчитель, але ні про що не шкодує, пишається своєю працею, своїми учнями.

— Яких я тільки предметів не викладала у школі! — сміється вона. — Трудовий шлях розпочинала на Хмельниччині, викладала предмети, на яких, власне, і спеціалізувалася — хімію і біологію. Але це тривало всього лише два місяці, до декретної відпустки. Адже вийшла заміж іще в університеті, треба було поєднувати навчання, сімейне життя, а згодом і роботу. Коли розпочала працювати в Бичківській школі, там якраз не було географа. Колишня директорка, Валентина Миколаївна Джага, звернулася: «Надю, ходи до нас. Біологія, географія — це ж споріднені, природничі науки, ти впораєшся». Отак мені й довелося вивчити географію. І я її вивчила добре. Потім сталося так, що наш вчитель фізичного виховання поїхав на заробітки в Сибір. Директорка каже: «Надю, ти наймолодша, читай фізкультуру». І якраз цей предмет викладати було найважче.

— Пам’ятаю, зимою були у нас заняття на лижах. А неподалік від школи — дуже крута гора. Звісно, були серед учнів сміливці, які заввиграшки з неї спускалися. А це був п’ятий-шостий клас, якраз такі дуже активні, цікаві діти. І ось вони з’їжджають, катаються, урок триває. І тут хтось каже: «Надіє Романівно, ану, чи з’їдете з тієї гірки?» . Все, думаю, ось і настав мій останній день. Але хіба може вчитель чогось не вміти? Отож я стала на лижі, про себе, в душі перехрестилася (адже то були радянські часи), і таки спустилася з тієї гірки на лижах.

Але один із найяскравіших проєктів, які й досі згадує Надія Романівна — організація шкільних занять фітнесом. Придбала для цього і спеціальну платівку «Ритмічна гімнастика», розробила вправи. «Ми поламали всю підлогу в їдальні, — розповідає педагогиня. — Але було дуже весело й цікаво. Потім директор запропонував мені ще й вести танцювальні заняття».

Отож, поки в 1998 році не стала директором, Надія Романівна 15 років поспіль вела у школі «танці». «Танцювала вся школа — і ті, що вміли, і ті, що не вміли, — розповідає вона. — До речі, костюми для виступів шили самі, з найдешевшої тканини, адже то були 90-ті роки, безгрошів’я. Одна добра жінка допомогла нам пошити ті костюми, ми їх оздобили ялинковим дощиком, блискітками з розтовчених прикрас… Діти приходили до мене вечорами, — я натоплю в кухні, напечу булочок, вогонь у печі горить… Хороші, теплі спогади залишилися».

Зараз Надія Романівна працює на пів ставки, але й досі її очі світяться добротою, мудрістю, непідробним інтересом до справи всього її життя. Своєю любов’ю до дітей здобула жінка й повагу та авторитет серед односельців. Звертаються до неї за порадою з різних питань, прислухаються до її думки. Цікаво, що Надія Романівна, — ще й знана місцева краєзнавиця, залюблена у рідне село, його історію, його людей. Відтак, почала писати книжку з історії села Бичковець — як сама зізнається, це буде спроба через приватні історії, оповіді односельців передати загальний історичний колорит, відобразити певну епоху, відшукати й підкреслити тяглість поколінь, спадкоємність традиції.

Настав час молодих

Хоча жінка вже не займає директорського крісла в школі, одначе й не шкодує про це. Сьогодні колишня ЗОШ І-ІІ ступенів у Бичківцях — це філія з дошкільним відділенням Білівського опорного закладу ЗСО. Надія Романівна зізнається, що така реорганізація викликала в неї неоднозначну реакцію, адже звикла, що «її» школа має бути повністю самостійною, тим паче, що для розвитку навчального закладу зроблено дуже багато. Сьогодні сільська школа переживає болючий процес так званої оптимізації, часто необдуманої, де головне — це економія коштів в громаді. Але школа у селі — це не  тільки установа, яка надає освітні послуги, це, поряд з цервою, головний культурний і духовний центр села, навколо якого гуртується уся громада. І доречним є вислі: «Нема школи, немає села». Хоча очевидним є і те, що українська школа мусить змінюватись, трансформуватися.

— Настав час молодих, — констатує моя співрозмовниця. — Хай тепер молодь керує, вчиться, здобуває досвід. Адже вчитель — це має бути енергійна, сучасна людина, важить тут і презентабельний зовнішній вигляд, і вміння спілкуватися, навіть посмішка.

Надія Романівна каже, що ніколи не несла свої проблеми, свій поганий настрій до школи. Адже діти все це дуже тонко відчувають, зчитують. Педагог не має права переносити своє особисте на сферу спілкування з дітьми, тим паче — «виміщати» на них свої негативні емоції.

— Я вважаю, що своє завдання, свою місію я виконала сповна. Школа наша маленька, але затишна й гарна. У ній є все необхідне для того, щоб учні змогли здобувати сучасні якісні знання. Тут працює висококваліфікований вчительський колектив. І все це — результат щоденної наполегливої роботи адміністрації школи, трудового колективу, учнів, батьків, громади села — підкреслює освітянка. — А головне, що вдалося створити — це не стіни, не приміщення, а дух школи. Вчителі мають з радістю йти на роботу, діти не повинні вчителів боятися, мають їм довіряти. Це — та філософія, якої я повсякчас дотримувалася, яку намагалася прищепити своїм колегам. Це — та українська школа, якою вона повинна бути в майбутньому, попри всі технічні вдосконалення, нововведення, попри всі виклики і труднощі, які ще доведеться долати.

Уляна ГАЛИЧ.

На фото: Надія Романівна ЙОСИФІВ у робочому кабінеті; з дочкою та онучкою; насалоджуючись відпочинком на природі.