«Ми в ЗСУ», «Тимчасово не працюємо» чи «Побачимося після Перемоги». Скільки таких написів після 24 лютого 2022 року доводиться бачити на вході до магазинів, кав’ярень чи салонів краси? А скільки закладів уже не відчиняться ніколи, бо були зруйновані ворожими обстрілами? Скільком підприємцям довелося залишити рідний дім і справу власного життя, виїжджаючи у більш безпечні місця?..

Як це — втратити свій бізнес, в який вкладено чимало коштів та сил, і починати все з нуля, не з чуток знають співвласники підприємства «Ковбасна майстерня STEFANІ» з Маріуполя Світлана Стефківська і Анатолій Себелев. Вони почали відновлювати власну справу в Тернополі: взяли в оренду цех, де виготовляють смачні і якісні ковбасні та крафтові м’ясні вироби з натуральних продуктів, і відкрили магазин, в якому продають свою продукцію.

Втратити усе

На момент повномасштабного вторгнення росії до України Світлана і Анатолій вже три з половиною роки розвивали власне виробництво у Маріуполі. Бізнес процвітав, товар продавався, і здавалося, ніщо не може порушити цю ідилію.

«Я вже двічі переселенка, — ділиться засновниця підприємства Світлана Стефківська. — Сама родом з Донецька. Переїхала до Маріуполя у 2014 році, коли росія вперше напала на Україну. У 2019 році вирішила відкрити власну компанію. Продала авто, щоб зробити перший внесок, орендувати приміщення для виробництва і придбати необхідне обладнання. Увесь час ми активно працювали над розвитком бізнесу, тож рік у рік він процвітав. Мені важкою працею вдалося виграти міжнародний грант, який допоміг розвивати підприємство: розширити асортимент і кількість продукції. До повномасштабного вторгнення у нас було багато постійних, улюблених клієнтів. Ми робили безкоштовну адресну доставку. Працювали з портом у Маріуполі, з усіма лікарнями і постачали продукцію в місцеві магазини».

Тож на 2022 рік, каже Світлана Михайлівна, планів було чимало. Та російське вторгнення зруйнувало всі задуми. Рідний дім і успішний бізнес довелося покинути, аби врятувати життя рідних.

«Ми не планували відразу виїжджати з Маріуполя, бо не думали, що місто зможуть захопити і за один день наше життя може так кардинально змінитися. Сподівалися, що все швидко закінчиться, — розповідає Світлана Стефківська. — Наприклад, 24 лютого і наступні два дні ми ще працювали в цеху. За цей час заповнили холодильник продукцією. На той момент тільки товару ми мали на 500 тисяч гривень, а ще близько на мільйон гривень — обладнання.

Однак нам не пощастило в тому плані, що наше виробництво базувалося на Лівому березі, де розташовувався завод «Азовсталь», який постійно обстрілювали. Нині нашого виробництва вже немає. У будівлю влучила ракета. Зруйновано все… Більше того, ми навіть не очікували, що нам самим вдасться виїхати і врятуватися».

«Такого навіть у фільмах не показували»

Евакуюватися родина Світлани і її бізнес-партнера змогли лише 15 березня. На той момент у Маріуполі вже не було ні світла, ні води, ні опалення. Наступного дня вороги розбомбили драмтеатр…

«Відверто кажучи, мабуть, по волі Божій ми залишилися живими. Бо саме 16 березня планували перебратися у сховище драмтеатру, адже не думали, що зможемо виїхати з Маріуполя, — пригадує Світлана. — До цього часу я із синами, невісткою і внуками жили в коридорі між поверхами політехнічного інституту. Туди з’їжджалися люди зі всього міста і навіть із сусідніх населених пунктів. Пригадую, напередодні в корпус університету влучила ракета, і я зрозуміла, що треба звідти виїжджати, бо вже краще не буде, а тільки гірше.

Я ніколи б не повірила, якби своїми очима всього того не бачила. Отак стоїть людина, проходить мить — і вже її нема. У дворі лежать трупи, люди копають могилу, щоб поховати жінку. Летять літаки і просто скидають бомби. Такого навіть у фільмах про війну не показували. То було таке жахіття, що неможливо передати словами. Я не люблю це згадувати, бо мені завжди стає дуже погано. Намагаюся ці спогади і думки від себе гнати…»

Виїжджали маріупольці зранку під обстрілами. Побачили, що збирається колона автомобілів, і вирішили приєднатися. Світлана каже: в той момент думала не про себе, а про те, щоб врятувати дітей. І дивується, що на їхніх автомобілях не було жодної подряпини. Так змогли евакуюватися.

«Обстріли ставали все частішими, питної води вже не було, хліба ми не бачили два тижні. Хоча їсти не хотілося, чомусь постійно хотілося пити, — пригадує жінка. — О 8-й ранку ми виїхали з Маріуполя. Ні на мить обстріли не припинялися. Ми щосекунди дивилися в очі смерті… Я молилася всю дорогу, не перестаючи ні на хвилину. Пройшовши всі ворожі блокпости, о шостій вечора ми дісталися до Запоріжжя. Переночували і наступного ранку поїхали далі. Зупинилися в Сваляві, де нас поселили в жіночому монастирі. Якраз почалася вечірня служба. Пам’ятаю, я стояла на службі і не вірила, що вже тиша, що не стріляють. Я дві години плакала і не могла зупинитися…»

Новий старт

Починати бізнес у Тернополі підприємцям довелося з нуля. Адже вивезти хоч щось з обладнання, техніки чи сировини з окупованого Маріуполя було неможливо. Попри це, новий магазин зберіг не лише свою назву, а й загальну концепцію як візуально, так і за смаком продукції.

«Поштовх до відновлення підприємства зробила тернопільська підприємиця і відома громадська діячка Ольга Колос. У нас є спільний знайомий з Маріуполя, який сказав, що Ольга Степанівна знайшла нам місце для виробництва, і запитав, чи не хочемо ми все почати спочатку, — пригадує Світлана Стефківська. — Після всього, що ми пережили, я була дуже щаслива це почути. Ми не вагалися ні секунди й миттєво ухвалили рішення їхати до Тернополя і працювати, нехай і доведеться все починати з нуля. Ми щиро вдячні Ользі Степанівні, бо без її допомоги самі б нічого не зробили».

Відразу запрацювати на повну завадили постійні відключення світла. Наразі виробництво вдалося налагодити. Підприємці також орендували приміщення під магазин, який три місяці тому відкрився на вулиці Протасевича, 2.

«Хочу сказати найголовніше: Тернопіль нас дуже гарно прийняв. Може, мені так пощастило в житті, що нам зустрілися гарні люди. За це я дуже вдячна долі, — каже Світлана. — Ми почали усе спочатку, але вже з великим досвідом за плечима і неймовірною жагою до виробництва нашої продукції. Коли ми випустили перший товар, нам було дуже приємно, що в нас все виходить. Я надіюся, що й надалі все буде добре. Ми придбали нову коптильну камеру, завдяки якій продукція зовсім не має канцерогенів, вона екологічно чиста, і це найголовніше. У нас працевлаштовані дві переселенки з Маріуполя. Ми також працюємо на доставку. Виграли три гранти, які допоможуть нам встати на ноги».

…Поки спілкуємося зі Світланою Михайлівною, до магазину завітала пані Ніна. Жінка — теж із Маріуполя, зайшла, бо впізнала знайому вивіску.

«Знаю продукцію «Ковбасної майстерні STEFANІ» ще із Маріуполя. І дуже щиро рада, що власникам вдалося відновити роботу. Це дуже зворушливо побачити частинку старого життя тут, на новому місці», — не стримуючи сліз, каже пані Ніна.

«Не можна опускати рук, — додає Світлана Стефківська. — Людям, які вже пережили стільки бід, не треба нічого боятися. Мій приклад показує, що власну справу можна починати в будь-якому віці, і якщо дуже хотіти, любити її і мати стержень, то все вийде. Бо наші думки матеріальні, головне — не вагатися. Я дуже люблю свою роботу і отримую величезне задоволення, коли люди приходять і говорять, що наша продукція справді смачна. Це найбільша похвала, і вона діє як бальзам на серце».

Світлана ШЕВЧУК.

На фото авторки (зліва направо): продавчиня Алла БАБІЧЕВА, Ніна ШЕЛЕПОВА і засновниця підприємства «Ковбасна майстерня STEFANІ» Світлана СТЕФКІВСЬКА.