Бути біженцем у чужій країні — складно, адже шлях у пошуках безпеки — це завжди випробування. Але коли мова йде про життя дітей, то жінкам доводиться втиснути всю себе в одну-єдину роль — роль матері, і думати про майбутнє своїх чад.
Війна перевернула життя і тернополянки Марини Шестопал. Нині вона разом із двома дітьми звикає до нових реалій у холодній Норвегії та мріє якнайшвидше повернутися в Україну, де кордони Батьківщини у лавах ЗСУ захищає її чоловік. Марина ділиться своїм досвідом отримання колективного захисту та життя в Норвегії, який стане в нагоді тим, хто планує переїхати до цієї скандинавської країни.
Три етапи поселення
Марина Шестопал — успішна підприємиця. Вона володіє кількома салонами краси в Тернополі, а також проводить курси з нарощування вій. І своє життя, і розвиток бізнесу Марина бачила лише в Україні, тож у її плани не входив переїзд за кордон.
«Однак війна і її наслідки внесли свої корективи, — каже підприємиця. — На початку повномасштабного вторгнення чоловік наполіг на тому, щоб я разом із дітьми виїхала з України в безпечніше місце. Так ми близько трьох тижнів пробули в Польщі. Однак було дуже важко психологічно, тож швидко повернулися додому.
Мій старший син мріє навчатися за кордоном, планує будувати там своє майбутнє, тож наполегливо переконував мене виїхати до Норвегії. Зізнаюся, мені це рішення давалося дуже складно, адже моє життя налагоджене тут, поряд є рідні і близькі, а ще я дуже люблю свою роботу. Норвегія для мене видавалася холодною, далекою і чужою країною. Однак, передусім, я — мати, тож маю дбати про безпеку і допомагати своїм дітям. Ось так раптово ми ухвалили рішення їхати».
Перше, що вразило Марину у скандинавській країні, це холодна погода і високі ціни. «Ми приїхали в Осло 16 листопада. Було дуже холодно. Пригадую, я хотіла придбати воду і півлітрова пляшка вартувала 154 гривні. Я ще тоді подумала: як у цій країні можна жити? — розповідає Марина. — Норвегія — дуже привітна і чиста країна. Норвежці завжди усміхаються, а діти для них — на першому місці, то святе. Навіть якщо дітвора кричить, перевертає все з ніг на голову, ніхто не буде сварити їх чи робити зауваження, а просто усміхнеться і спокійно спостерігатиме».
У Норвегії знайшли притулок десятки тисяч українців. Для легалізації тут треба отримати тимчасовий колективний захист. Він дає право на проживання в країні, безкоштовне житло, користування соціальними пільгами, навчання та медичні послуги.
Для біженців існує два типи переїзду до Норвегії: можна приїхати як переселенець або цілеспрямовано до рідних чи друзів. Як розповідає Марина, для біженців у цій країні є три етапи поселення. Так, після приїзду всі українці мають зареєструватися у спеціальному таборі для біженців.
«Схема для усіх біженців однакова. В аеропорту потрібно підійти до поліції і повідомити, що ти з України. Майже 85 відсотків норвежців спілкуються англійською, — розповідає тернополянка. — Найчастіше перебування українців у Норвегії складається із трьох етапів і починається з Роде — найбільшого первинного реєстраційного центру для вимушених мігрантів, розташованого в однойменному містечку поруч із Осло. Раніше квитки на дорогу в Роде забезпечувала норвезька сторона, однак наприкінці минулого року правила змінили і тепер українці мають за власний кошт придбати квиток до реєстраційного центру біженців. Другий етап — це розселення в місцях тимчасового проживання — мутаках, третій — виділення постійного місця проживання в комуні та інтеграція в життя країни».
До слова, самостійно вибрати місце для проживання у мутаку чи комуні не можна. Куди вас поселять, обирає комп’ютерна система.
«Індивідуальний підхід у цій країні майже не застосовується, — пояснює Марина. — Тому відомі випадки, коли людина з автівкою потрапляла до квартири в центрі міста, а багатодітна жінка без машини отримувала житло на околицях, звідки до найближчої зупинки громадського транспорту треба добиратись пів години. Такою з точки зору норвежців є тотальна рівність, і багатьох українців це дивує».
Із намету — на курорт
Роде, каже Марина, має вигляд великого наметового містечка з різними локаціями за напрямами послуг: виготовлення тимчасових документів, термінова діагностика здоров’я (за потреби лікування, навіть стоматологічне), невелика перевірка поліцією тощо. У кожному наметі — двоспальні ліжка та спільна душова, тож особистого простору там немає.
Перед тим як їхати до Норвегії, тернополянка переглянула безліч роликів в інтернеті та прочитала чимало інформації про прийом біженців у цій країні, щоб бути готовою до всього.
«Вразило те, що людей було дуже багато. Якщо в одному наметі жило приблизно 70 людей, то таких наметів було десь 50, — ділиться Марина. — Перед тим як потрапили в наметове містечко, потрібно пройти реєстрацію, під час якої перевіряють, чи справді на момент повномасштабного вторгнення ви перебували в Україні. Якщо 24 лютого 2022 року ви були в службовому відрядженні чи у подорожі, то все ретельно досліджується.
Кожному прибулому українцеві видають сумку із чистою постіллю, подушкою, одіялом, засобами гігієни та столовими приборами. Якщо в когось є потреба у теплому взутті чи одязі, то ними також забезпечували. Біженці в Роде отримують триразове харчування, а з 8 ранку до 10 вечора кожен має вільний доступ до теплих напоїв. Вода у них питна з-під крана — чиста і дуже смачна.
До слова, процес реєстрації в кожного триває по-різному. Когось реєструють за 10 годин, а когось — за добу. До цього треба бути готовими, адже людей і справді приїжджає дуже багато».
Час перебування в Роде — у кожного різний, каже Марина. Хтось там живе кілька днів, а хтось — тижнів.
«Після прибуття в Роде кожному українцеві потрібно зробити флюорографію, пройти консультацію юриста і зробити екскурсію по табору, під час якої розкажуть про наступні кроки біженця в Норвегії. Що швидше ви виконаєте ці три пункти, то раніше покинете наметове містечко», — наголошує тернополянка.
Родина Марини прожила в Роде п’ять днів. Після наметового містечка українських біженців скеровують до мутаків (motak) — це місця, де розселяють.
«Мутак — це поселення для біженців на зразок гуртожитку або, якщо пощастить, готелю. Там люди чекають на отримання так званої «блакитної картки», яка фактично є візою для проживання і роботи, а також гарантією державного захисту. Однак відомі й винятки, коли людей зустрічали в аеропорту і везли до готелю, де вони жили та харчувались за рахунок держави до отримання «блакитної картки». Звідти одразу їхали на постійне проживання в комуну, не побачивши ні Роде, ні мутаку», — розповіла Марина.
Після Роде Марину з дітьми поселили в місті Савален. Основною особливістю мутаку є те, що ви самі ведете господарство: все, що стосується побуту, прибирання, прання тощо.
«Савален — це один із найкращих гірськолижних курортів на півночі Норвегії, розташований за 330 км від столиці Осло. Українці тут живуть у дерев’яних будиночках, — ділиться Марина. — З нами мешкає ще одна родина з Києва. У нас є свої кімнати, спільні кухня, місце для відпочинку та вбиральня. А ще в Савалені розташована резиденція норвезького Діда Мороза, тому я кажу всім, що ми з намету відразу потрапили в казку. За житло і комунальні послуги в мутаку ми не платимо».
У мутаку українці живуть в середньому три місяці. Після цього їх мають розселити у приватне житло.
«Це може бути або кімната в спільній квартирі, але з комфортними для вас умовами, або окрема квартира, — розповідає Марина. — За кожним мутаком закріплений куратор, який допомагає в організаційних питаннях. Також до нього можна звертатися по будь-яку допомогу, а якщо він не в змозі допомогти, то обов’язково порадять, що в такому випадку робити. Ми проживаємо в мутаку вже майже два місяці. Чекаємо, поки нас поселять у комуну в приватне житло, щоб можна було робити наступні кроки: йти на інтеграційні курси, вчити мову та шукати роботу, а синові — навчатися».
Покупки — раз на тиждень
Щодо фінансового забезпечення, то на кожного дорослого по приїзду в мутак видають по 2 тисячі крон (це приблизно 7,5 тисячі гривень) для купівлі теплого одягу. А далі кожні два тижні — приблизно по 1500 крон на особу на харчування.
«За ці гроші особливо не одягнешся, бо один зимовий костюм вартує 1000—1500 крон. Тому краще брати із собою з України теплий одяг, — радить тернополянка. — Щодо харчування, то продукти тут дорогі. Наприклад, хліб може вартувати 50 крон. Тому маємо на телефонах спеціальну програму зі знижками у магазинах. Під час акцій хліб можна придбати за 10 чи 20 крон, головне — встигнути. До слова, у магазин нас возять лише раз на тиждень. Маємо також обмежений час на покупки — близько трьох годин. Тож якщо в Україні я могла по 10 разів на день ходити в магазин, бо він був поряд із будинком, то тут я вчуся економити і складаю маршрут відвідин торгових центрів, щоб встигнути обійти всі і придбати потрібний мінімум на тиждень».
Окрім високих цін на продукти харчування, дорогим у Норвегії є проїзд у громадському транспорті. Тут вигідніше, каже Марина, мати власний транспорт.
«Хоча пальне також не з дешевих — 20—24 крони за літр. А його вартість, як і тариф на світло, змінюється кілька разів на день. До речі, для економії електроенергії норвежці вибирають спеціальні години, які вартують найдешевше в тарифі, для того, щоб приготувати їжу чи попрати», — розповідає Марина.
Щодо медичної допомоги, то тут вона безкоштовна до 18-ти років. А для дорослих максимум може вартувати 3500 крон на рік. Якщо тобі потрібно витратити більше, то різницю оплачує держава.
«Загалом я потрохи звикаю до Норвегії. Єдине, чого тут не вистачає, то це світлового дня, адже світає десь о 9.30, а темніти починає вже о 15.00, — каже Марина. — Я готова до змін, вважаю, що до всього можна адаптуватися, головне — позитивно себе налаштувати і бути вдячним за все. Своє майбутнє я бачу в Україні, тож, як і всі українці, чекаю на Перемогу, адже нам потрібно буде відбудовувати та розвивати нашу Батьківщину».
Світлана ШЕВЧУК.
На фото: Роде — реєстраційний центр для вимушених мігрантів; Марина ШЕСТОПАЛ разом із донькою у резиденції норвезького Діда Мороза.