Говорити з військовими про війну — це дуже відповідально, болісно і водночас, дуже цікаво. Це — можливість глибше зазирнути у той особливий світ, котрий іще недавно здавався нереальним, можливість краще зрозуміти всю його жорстокість, біль і надлюдську потугу.

Чортків’янин Микола Мельник — молодший сержант 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, командир міномета. Спілкуємося з військовим про його шлях у армію, про бойовий досвід, про складні уроки війни та її повсякденну дійсність.

 Микола за професією — муляр-штукатур, будівельник. Чоловік зізнається, що військова справа його ніколи особливо не захоплювала і не цікавила — аж до певного переломного моменту. Прикметно, що строкову службу чоловік не проходив, оскільки був обмежено придатним. Тоді служба в армії здавалося даремною тратою часу. «Але, коли я опинився на Майдані під час Революції Гідності, то зрозумів, що навіть якби довелося місяцями підмітати плац і проходити всю цю муштру, мінімальна військова підготовка була б корисною, — зазначає мій співрозмовник. — На Майдані провів близько чотирьох місяців: сутички з беркутівцями, з «тітушками»… Всіляке було — про це можна окрему книгу написати (усміхається — авт.)».

Військовий каже, що відразу з Майдану хотів іти добровольцем в АТО, мав намір записатися в Нацгвардію. Але зустрівся з рекрутерами, які пояснили, мовляв, якщо в армії не служив — то там, на сході обійдуться якось без нього. Тоді Микола повернувся на деякий час до Чорткова. Проте, коли в місто привезли тіло Романа Ільяшенка — одного з перших чортківчан, хто загинув на сході, це все змінило. «Тоді багато моїх ровесників, друзів пішли на похорон до Романа. А я не пішов, — ділиться Микола. — Зустрівся з товаришем, який був присутнім на похороні. Він запитав: «Як, це ж Героя Україна привезли, чому ти не пішов попрощатись?». А я відповів: «Там, біля його труни, мабуть, були його батьки, родичі, друзі — як я їм маю в очі дивитися? Роман загинув, а я навіть не спробував стати з ним пліч-о-пліч».

Склалося так, що саме в цей момент мобілізували близького товариша Миколи Мельника. «Я вирішив, що не зможу пробачити собі, якщо він воюватиме, а я залишусь вдома. Товариш, до речі, пройшов по мобілізації АТО, воював у 81-й бригаді, тепер комісований, — каже Микола. — Натомість я й надалі продовжуватиму службу, попри проблеми зі здоров’ям, бо відчуваю, що недопрацював, що залишилось багато завдань, котрі слід виконати».

З мінометом може впоратися навіть одна людина

Військовослужбовець розповідає: «Коли нарешті потрапив в АТО, був там, як у Бога за пазухою — служив на МТ-12 «Рапірі». Це протитанкові гармати, вони були відведені від безпосередньої зони зіткнення на 30 км. Одного разу виїхав на бойове завдання, був поранений: втратив фалангу мізинця на правій руці і отримав рвану рану четвертого пальця. Навіть години там не побув, на передовій. А загалом в АТО відбув рік і один місяць. Було багато навчання; спершу один навчальний центр, у Рівному, потім другий — у Львові. Решту часу служби провів у 93-й ОМБР «Холодний яр» під Донецьком».

Після повернення з АТО планував трохи відновитись і продовжити службу в 44-й окремій артилерійській бригаді, як контрактник. Але втрутився випадок — чоловік отримав важку травму і впродовж року був змушений проходити лікування та реабілітацію За цей час познайомився з майбутньою дружиною Надією, а згодом у пари з’явився чудовий синочок Михайлик.

Відновившись після травми, Микола все ж таки вирішив здійснити задуманий крок: у 2017 році підписав трьохрічний контракт і розпочав службу в Чортківській військовій частині. У 2020 році знову підписав контракт на три роки. На тепер його контракт уже закінчився, але, у зв’язку з воєнним станом, автоматично продовжується кожного місяця.

«Я знав, що повномасштабне вторгнення відбудеться, тому що все до того йшло. Залишався в частині, щоб бути готовим», — наголошує мій співрозмовник. Але, як виявилося, втрапити в зону бойових дій було не так просто — для цього треба було оформити переведення, дозволу на яке довелося чекати чотири з половиною місяці. Ще півтора місяці провів у Києві, на розподільчому пункті.

З нетерпінням чекав, коли його розподілять у якийсь бойовий підрозділ. Але одного разу офіцер з МПЗ (морально-психологічного забезпечення) пояснив: «Миколо, щоб для тебе звільнилася посада, хтось має загинути». Почути ці слова було дуже важко: «Подумав, що сидітиму тут, скільки доведеться, лишень щоб там людина, на місце котрої маю стати, була жива». Проте через два тижні переведення таки відбулося — Микола з’ясував, що його попередник самовільно залишив позиції. «В мене була пропозиція очолити взвод зенітних установок. Але хотілося спробувати щось нове. Попросився на міномет, при умові, що мене трохи підучать, — розповідає мій співрозмовник. — У результаті досить швидко все освоїв. Виявилося, що з мінометом може впоратися навіть одна людина, але це буде довше по часу. Стандартний розрахунок — троє чоловік. Якщо хлопці діють злагоджено, то, поки летить міна, можна підготувати наступний постріл. Звісно, якщо змінюється кут наведення, координати, це вимагає часу на певне налагодження. А якщо ти стріляєш по тих самих цифрах, то все відбувається вже на автоматизмі».

До слова, поспілкуватися з Миколою Мельником мені випало якраз наступного дня після того, як чоловікові виповнилося 37 років. З цього приводу він зауважує: «Я навіть жартую: на Майдані день народження відзначав, в АТО в наряді день народження відзначав, у лікарні теж було, в нарядах на роботі, а в 2023 році — день народження на позиції в Запорізькій області. Цього разу вдалося зустріти свято в потязі, а наступний день народження хотілося б уже відзначати десь на кордоні з росією».

За Україну буду вбивати

Військовослужбовець приїхав додому пролікуватись і відпочити. Але, як сам каже, поки триває війна, не зможе бути вдома по-справжньому: «Навіть коли я тут, душею, розумом я — на позиції. Там я можу бути поряд з хлопцями, знаю, що з ними відбувається. Тут я безпомічний, єдине моє завдання — морально-психологічне відновлення. Але війна все одно не відпускає. Я почув таку чудову фразу від одного із побратимів: «Усі ми залишимось тут». В сенсі, навіть ті, хто повернеться додому, все одно залишаться на війні. Навіть якщо війна закінчиться, значна частина хлопців будуть шукати шляхи, щоб продовжувати цю роботу, тому що це їхня стихія».

Запитую військового, чи відчуває він війну як свою стихію також. На мить замислюється і відповідає так: «Війна мене приваблює тим, що я можу покарати «поганих дядьків», і мені за це нічого не буде. Скажу чесно: я за Україну не планую вмирати. Але я за неї буду вбивати».

Микола дивується, коли чує, що деякі люди свідомо уникають теми війни, бояться донатити, бо цим, начебто, сприяють вбивству людей: «Ми з хлопцями відправили як мінімум двісті-триста рашистів на концерт Кобзона. Але совість мене не муляє — є тільки радість від того, що знищено окупантів. Більше боюся думати про те, скількох наших людей я міг врятувати, і не зробив цього. Не вважаю, що я когось вбив — не я прийшов у чужу країну, не я прийшов ґвалтувати і грабувати. А якщо фронт не витримає, ми заплатимо набагато більшу ціну».

Мінометник розповідає, що найбільша небезпека під час бою — це коли доводиться стріляти впритул до наших позицій. «Був такий випадок. Шоста ранку, група противника з десяти чоловік підійшла дуже близько до наших хлопців і почала закидати їх гранатами. Нам наказали відпрацювати по координатах, але попередили: «Дивіться, дуже обережно, бо працюємо по наших хлопцях. Ми закинули першу міну, потім другу. Прийшла інформація, що відпрацювали успішно. Ми залягли в укритті, чекали подальших команд. Через дві з половиною години та група, котру ми прикривали, відходила з позиції. І один із бійців розповів, що перша міна прилетіла за 15 метрів від них, відразу троє рашистів — на смерть. Ті, що залишилися, відступили і почали перегруповуватись. І в цей момент у них поцілила друга міна, завдала ще більших втрат. Бійці сказали, що якби не наш міномет, вони б звідти живими не вийшли. В такі моменти розумієш, що твоя робота є важливою, що ти потрібен. Це дуже мотивує.

Завжди кажу, що піхота — це наш щит, який тримає ворожий удар. А мінометники, інші підрозділи — це меч, котрий завдає удару у відповідь. Це така моя філософія, — підсумовує Микола Мельник. — Треба зробити все для того, аби щит і меч діяли максимально ефективно, злагоджено, тоді противник не витримає нашого натиску і відступить».

Уляна ГАЛИЧ.

На фото: Микола МЕЛЬНИК з дружиною Надійкою та синочком Михайликом; поряд із бойовою “конячкою”; з музикантами, що приїхали до військових з концертом.