Український воїн сьогодні — людина зі складною історією, власним шляхом, іноді — дуже болючим досвідом. Але завжди це людина, котра заслуговує на безумовну вдячність і повагу суспільства, захист якого став на якомусь етапі її головним завданням. Про бойовий шлях і досвід буття у війні поспілкувалися з Владиславом Поповим, військовослужбовцем із Кривого Рогу, котрий певний період перебував у Тернополі на лікуванні — завдяки цьому ми й познайомилися. Воїн пройшов ампутацію ноги і протезування, тепер уже звільнений з лав ЗСУ і повернувся в цивільне життя.
«Я не обирав, просто так сталося»
Владиславу виповнилося 37 років, до повномасштабної війни він працював на підприємстві «АрселорМіттал Кривий Ріг» провідним інженером по автоматизації (іншими словами, інженером-програмістом). Як розповідає чоловік, морально він був готовий до служби, адже вперше звернувся у ТЦК та СП ще у квітні 2022 року. Тоді його визнали придатним для служби, але відправили додому і перетелефонували аж у лютому 2023 року.
В процесі розподілу потрапив у місто Кам’янське — туди приїхали т.зв. «покупці» і чоловіка відразу ж відправили в 23-тю окрему механізовану бригаду (23 ОМБр). Курс базової військової підготовки проходив уже у складі 23 бригади.
«Я не обирав, просто так сталося, — каже Владислав. — Потрапив на посаду майстра з ремонту електротехніки в батальйон матеріально-технічного забезпечення. Формально — по спеціальності. До речі, 23 ОМБР виконує широкий спектр завдань: і штурмових, і оборонних, майже нічим не відрізняючись від ДШВ чи морської піхоти тощо. Як тільки влітку 2023 року почався український контрнаступ, наша бригада однією з перших вступила в бій на Маріупольському напрямку. В той час бригада входила до складу ОСУВ «Таврія», президент Зеленський неодноразово висловлював їй подяку. Ми підпорядковувались оперативному командуванню «Схід», наша бригада поряд з 35-ю окремою бригадою морської піхоти штурмували Старомайорське».
На той момент Владислав іще не був піхотинцем, але з часом ряди механізованих батальйонів порідішали, і частину людей перевели з батальйонів забезпечення, у тому числі і з танкових батальйонів, з артилерії, зенітних військ, у піхоту. Адже, як сам каже, «піхота закінчується найшвидше», на жаль. Коли він потрапив у механізований батальйон, більшість старожилів перебували на лікуванні або виступали в якості інструкторів, але у складі самого підрозділу не були присутні. «Вони були трошки привілейовані, тому що брали участь у боях, а ми, новоприбулі — ні, — констатує Владислав. — Я на той момент був лише один раз на бойовому виході, ще у складі ремонтної бригади. Ми виходили на позиції і прикривали хлопців, а також виносили трофейну зброю із захоплених позицій. Як би це дивно не звучало, це було складніше, аніж сидіти в окопах — хлопці з механізованого батальйону крутили пальцями біля скроні: «Куди ви претесь, там обстріли…» Ми дуже ризикували, але я тоді ще не розумів цього. Вже тепер, озираючись назад, я розумію, що це було дуже небезпечне завдання. Але ми тоді ще легко відбулися — в нас був лише один легкий трьохсотий, якого випадково зачепило під час обстрілу танком. Всі інші вийшли з подряпинами.
Якщо перший вихід проходить таким чином, може здатися, що нічого страшного там і немає. Перше враження має велике значення — завжди спочатку є дуже велике хвилювання, а потім може виникнути певна легковажність, недооцінка небезпеки. Адже виживання на сучасній війні — це генератор випадкових чисел. Від тебе майже нічого не залежить, хіба що людина допускає вже якісь зовсім відверті помилки».
Посада, на яку немає багато бажаючих
Після того як чоловіка перевели в механізований батальйон, сталося так, що командир вирішив відправити Владислава на навчання на бойового медика.
«Для мене це було досить дивно. В мене є вища освіта і в підрозділі вирішили, що мене можна підготувати на якусь сержантську посаду. Я був не проти — думав, що піду командиром відділення на вісім-десять чоловік. Бойовий медик — це теж рівнозначна посада, хіба що це буде не відділ, а три-чотири відділення. Фактично, це бойовий медик взводу. Я стенув плечима: «Ну треба, то й треба». Ставився до цього, як до роботи. Я так розумію, це така посада, на яку не дуже багато бажаючих — пізніше я дізнався, чому. Багатьох відлякує те, що доводиться нести юридичну відповідальність за свої дії. Якщо хтось неправильно накладе собі турнікет і загине — всі просто зітхнуть, мовляв, так вийшло… А якщо ти комусь накладеш турнікет і він помре від втрати крові — то це вже кримінальна стаття… Тож усі максимально намагаються уникнути цієї посади — натомість я відреагував якось спокійно. Хтось же має це робити?»
За день до відправки на навчання — Владислав проходив вишкіл на бойового медика в навчальному центрі «Десна» — у підрозділ надійшла команда набрати сім чоловік добровольцями на підсилення розвідки. «В нас — шикування, виходить ротний, каже: «Хлопці, потрібні семеро добровольців. Бажано, ті, хто були в боях… І дивиться на мене — адже я вже побував на бойових позиціях, знаю, що там робиться… А більшість — це були новобранці, які тільки-но приїхали після розподілу. Кажу: «Я можу піти, але мені завтра їхати на курси, на які ви мене самі відправили — щоб не було потім проблем». А хлопець, який мав зі мною їхати, визвався добровольцем у розвідку — їх зібралося сім чоловік, іще вночі вони відправились на завдання. А я вранці подався на точку збору, звідки нас мали відправляти в «Десну». І дорогою я дізнався, що всі ті семеро хлопців загинули. Всю ніч тоді не міг заснути — розумів, що мав бути там із ними. І мене б нічого не врятувало — всіх подробиць я не знаю, але судячи з усього, якийсь наш підрозділ залишив свої позиції, нікого не попередивши, росіяни зайшли з тилу і розстріляли всіх наших. Про все це я дізнався, вже повернувшись із навчання — в мене тоді з’явилося кілька сивих волосин, чесно кажучи».
Бойова медицина — дуже цинічна штука
Пройшовши місяць навчання на курсах, Владислав здав на «відмінно» екзамен і повернувся назад до підрозділу, вже на посаду бойового медика взводу. «Коли повернувся, я, можливо, десь відсотків 30 впізнав із моїх колишніх співслужбовців. Новий склад мені подобався — я спілкувався з багатьма із них, це були непогані люди. Що цікаво, найбільш адекватними виявились хлопці, мобілізовані з великих підприємств. Ці люди не зловживали алкоголем і т.ін. Тому що бували різні випадки, в тому числі і дуже прикрі — склад бригади в нас був достатньо «різношерстий», — ділиться враженнями мій співрозмовник. — Після того, як у нас сформувався кістяк нашої роти, ми проходили бойове злагодження, їздили на полігон, і там відбулося моє перше застосування моїх навичок як бойового медика. В нас трапився неприємний інцидент, коли з полігону їхав MaxxPro — 18-тонний броньовик, і в нього відірвало колінвал. Автомобіль перекинувся, перевернувся кілька разів — а він був ущерть набитий людьми. На щастя, ніхто не загинув, але були дуже важкі «трьохсоті», було купа переломів — кінцівки, ребра… Витягуєш людину — все тіло синє, вона кричить від болю… Я позривав у них аптечки, кого встиг — перев’язав, одному — тампонував гостру рвану рану на руці. Ось такі перші враження від роботи. Добре, що дуже швидко під’їхала наша швидка з парамедиками — ми змогли всіх постраждалих дуже оперативно евакуювати. Сильних кровотеч, на щастя, ні в кого не було — адже це найстрашніше, що може бути. А щодо переломів, то з ними людина жити буде. Може, це трошки цинічно звучить, але нас так навчали. Бойова медицина, взагалі, дуже цинічна штука. Було десь 13 поранених — всі, звісно, ж, їхали без касок, розслаблені. Адже поверталися з полігону, втомлені, особливо безпекою не переймалися. Більш-менш цілим зостався тільки водій. Це стало першим уроком — завжди варто дбати про безпеку, на фронті розслаблятися не можна. На жаль, наші бійці, навіть із найбільш досвідчених, часто цим зловживають. А війна таких помилок не прощає».
Уляна ГАЛИЧ.
На фото: Владислав ПОПОВ у бойових умовах; реалії фронтового життя; з побратимом на реабілітації.